Везла з Маріуполя книги, як бомж-інтелектуал. Художниця евакуювалася і малює місто знову квітучим
Анастасія Пономарьова — відома у Маріуполі громадська активістка, дитяча ілюстраторка та кураторка реабілітаційних програм для малечі. З перших годин російського вторгнення біля її будинку на східній околиці міста гатили ворожі «Гради», а довкола палали пожежі. Збиралися сім’єю дуже швидко. Замість речей жінка у сумку пакувала книги. А от альбоми і фарби залишила... Тоді здавалося, що більше не малюватиме.
Але мистецтво стало арт-терапією. І не лише для неї. Ілюстрації, на яких будинки та знакові місця Маріуполя ще не знищили окупанти, художниця виставляє в Instаgram, і їх розбирають на сувеніри, листівки і навіть татуювання.
Родинне «гніздечко», в якому мешкали п’ять поколінь
Затишний будинок на Східному, де до повномасштабної війни мешкала сім’я Анастасії, збудував її прадід. У цьому «гніздечку», як лагідно називає свій дім художниця, жили п’ять поколінь її родини.
«Це для мене — місце сили... Садочок, дерева, які садили мої близькі... — ділиться приємними спогадами Анастасія. — Також була улюблена робота. Я працювала вчителькою у школі і організувала безкоштовні курси з робототехніки для дітей. Згодом ця ініціатива переросла у великий освітній Центр, і я була кураторкою курсів з програмування. Ще був проєкт «Маріуполь читає дітям». Ми організовували фестивалі, вікторини, які мали терапевтичне спрямування. Також займалася дитячою ілюстрацією. Була громадською активісткою».
Рано-вранці 24 лютого ворожі обстріли Маріуполя почалися саме зі східних околиць міста, де мешкала сім’я Анастасії. Одразу зникло світло, пригадує жінка, але тоді ще вірила, що скоро все стихне.
«У нас не було часу думати, але була ще надія, що все минеться і ми повернемося додому. Ми зібрали частину речей і поїхали до сестри — зарядити телефони. Весь день просиділи у підвалі, бо стріляли вже дуже сильно, а наші чоловіки чергували ззовні. У підвалі був один вихід, і якби його засипало, то нас би там теж засипало, тому не наважилися іти всі разом. Увечері зателефонувала подруга і запропонувала, щоб ми приїхали до неї — у центр міста. Дочекалися, поки стихнуть обстріли, сіли в машину і вернулися додому. Цього разу, щоби зібратися і забрати собаку з котом», — розповідає Анастасія.
Пригадує, що замість речей тоді напакувала у сумки книжок. «Їхала, як бомж-інтелектуал», — жартує Анастасія. Втім, більшість величезної бібліотеки, яка була справжньою гордістю Насті, так і залишилася у її маріупольському будинку.
Від сусідів знає, що родинна оселя залишилася без даху, вікон і вже майже зруйнована. Але там досі живе один із «господарів» — кіт Касіус. Він втік, злякавшись пострілів, а коли повернувся, то вдома вже нікого не було.
«Гатять «Гради», а я стою і гукаю кота»
Кіт втік вранці 24 лютого, каже Анастасія. Cім’я одразу ж кинулася його шукати, але чотирилапого і слід прохолов.
«Сподівалися, що кіт до вечора прийде додому. Ми повернулися по нього і по собаку. Але Касіуса взагалі ніде не було. Пам’ятаю, вийшла у поле, бо наш будинок на окраїні стоїть, бачу як стріляють «Гради», довкола пожежі, а я стою і кличу кота», — розказує жінка.
Їхати без пухнастого не хотіли, але обстріли посилювалися, тому довелося втікати. А за годину після того, як покинули дім, — пригадує Анастасія, — в’їзд у їхній район уже перекрили. Касіус повернувся додому лише через кілька днів. Про це Анастасія дізналася від сусідів, які зараз його доглядають.
«Він не йде до рук, але, принаймні, їсть і навіть не дуже худий. Сусіди нам знімали відео. Наш собака, коли почув на відео, як кіт нявкає, то в нього почалася істерика, почав вити, бігати і шукати Касіуса, — говорить Анастасія. — Тепер думаю, якщо до холодів ми не зможемо повернутися за котом, то треба вирішувати, як його евакуювати з Маріуполя».
«Казки на листівках 22»
Окрім освітніх проєктів, Анастасія Пономарьова займається ілюстрацією. Найвідоміші роботи «Розмалюй місто» — розмальовки-антистрес, на яких зображені пам’ятні місця Маріуполя, та історичний путівник «Прогулянка з Маріком та Марічкою».
Художньої освіти не має, а за пензля, розповідає Настя, взялася після 30-ти років. Каже, після вторгнення росії в Україну не думала, що найближчим часом захоче малювати, але картини стали арт-тепапією і для самої, і для багатьох маріупольців.
«Коли дійшла звістка, що росіяни захопили Мелітополь, ми зрозуміли, що треба негайно виїжджати з Маріуполя. Подалися до Дніпра. Я не брала із собою ні альбому, ні фарб, бо мені здавалося, що я не буду малювати. Було таке відчуття, що ми будемо сидіти десь в окопі, — розказує художниця. — Перші малюнки саме були з Дніпра. Коли приїхали на місце, я знайшла в рюкзаку ескізник і два маркери: чорний та білий. Там, де ми жили, не було чути тривог, ми знайшли якесь старе радіо і я, щоб не пропустити сирени, малювала на кухні біля радіо. У дівчинки Маші, яка з нами там жила, були олівці і ми з нею обмінювалися: вона мені олівці, я їй маркери.
Малювалася військова тематика... те що боліло. Це була моя арт-терапія. А потім з цих малюночків львівська письменниця Галина Вдовиченко писала терапевтичні казочки і так почався наш проєкт «Казки на листівках 22».
Завдяки благодійним організаціям та небайдужим людям, вже 24 тисячі терапевтичних листівок, які проілюструвала Анастасія, розійшлися по всьому світу, зокрема і українськими містами. Їх використовують під час занять з дітьми-переселенцями.
«Місто, в яке варто повертатись»
Намалювати культові споруди Маріуполя Анастасія планувала давно, але ніяк не доходили руки. Каже, тільки коли окупанти почали жорстоко знищувати місто, взялася за такий проєкт. Малює стилусом на мобільному телефоні, тому процес довгий і клопіткий.
«Коли якихось місць вже немає, ти починаєш розуміти, що їх треба малювати, поки ти ще їх добре пам'ятаєш. Першим малюнком була вежа архітектора Нільсона. На щастя, вона стоїть і досі. Потім вже були інші малюнки, і зокрема тих місць, яких вже немає. Я принципово малюю їх цілими і квітучими. Це теж така арт-терапія для маріупольців, бо їм потрібно бачити свої місця гарними», - говорить художниця.
Згодом Анастасія зрозуміла: для маріупольців її малюнки такі ж важливі, як для неї самої. На своїй сторінці в Instagram запропонувала співвітчизникам самим обирати споруди, які вони б хотіли бачити на картинках. На подив художниці, запитів надійшло дуже багато – близько сотні. Проте деякі повторювалися. Врешті вийшло до 40 різних об’єктів, які її попросили зобразити маріупольці.
«На малюнки запити є постійно, не всі вже отримали те, що просили, чекають. Ще десь 15 малюнків у черзі. В мене і на тату їх розбирають. Мотанки маріупольські, особливо. З мотанками взагалі історія особлива... Мені ніколи не снилося, що малювати, а тут я прокинулася з готовим малюнком у голові. А недавно попросили намалювати Драмтеатр маріупольський на татуювання. Зараз я використовую фото Євгенія Сосновського, він вийшов з окупації з Маріуполя і привіз гарний архів фотографій», — говорить художниця.
Свої малюки Анастасія Пономарьова виставляє у вільний доступ в Instagram. Єдина умова, якщо картинки використовують у комерційних цілях, то гроші мають іти на благодійність.
«Наприклад, в мене зараз взяли маріупольські будиночки на магніти. Сувеніри досить популярні. Я з цього нічого не отримую, але прибуток йде на підтримку Центру для маріупольців у Дніпрі», — розказує мисткиня.
Проєкт «Маріуполь читає дітям» у Дрогобичі
Із Дніпра Анастасія з чоловіком, 13-річним сином, мамою та собакою Діком переїхала у райцентр Дрогобич. Працює художниця у Благодійному фонді «Карітас» і на Львівщині продовжує проєкти, якими займалася у Маріуполі.
«Ми роздрукували методики терапевтичних програм, які розбляли для дітей ще у Маріуполі. Трохи переробили їх під реалії воєнного часу і даємо доступ до матеріалів усім охочим, щоби займалися з дітьми. Також почали влаштовувати терапевтичні читання «Маріуполь читає дітям», але у Дрогобичі. Видавництво «Каламар» надало дуже гарні книжки про те, як подолати гнів, страх, знайти впевненість у собі і ми їх читаємо разом з дітками-переселенцями. Вже було 5 таких читань. Крім того, проводимо арт-терапевтичні майстер-класи. Через гру діти розкриваються і ми бачимо одразу їхні проблеми. Більшість дітей малюють будинки... зруйновані будинки, малюють літаки: добрі і злі, так само військових - добрих і злих... У них змінюються цінності. Скажімо, коли ми робимо рюкзачок, в який вміщується все життя, це так дуже щемливо для нас, і ти питаєш дитину: що ти туди покладеш? Діти, які багато пережили, вони не кладуть планшети чи телефони, вони кладуть щось нематеріальне і близьке: кота, якісь свої спогади...», — розповідає Анастасія.
Попри те, що у Дрогобичі знайшла багато нових друзів, Анастасія Пономарьова каже: туга за домом з кожним днем сильніша. А найбільше сумує за маріупольським морем, дідівським домом і своєю бібліотекою.
Свої в Telegram 
