Я починаю з нуля у 58 років в новій країні. Волонтери допомогли евакуюватися в Польщу
Єлизавета Колесник з Сєвєродонецька завжди мала чітку проукраїнську позицію, тожщодо виїзду стояло тільки питання “коли”. Зараз, у свої 58 років, вона починає все спочатку у Польщі: самостійно шукає роботу, знаходить нових друзів та відкриває для себе інший світ.
Виїхати допомогли волонтери
Два тижні Єлизавета Колесник залишалася у Сєвєродонецьку — у багатоповерхівці в самісінькому центрі міста, під обстрілами.
“Я виїхала 11 березня. Поруч з моїм будинком були прильоти, і з іншого боку в мене повилітали вікна і посікло стіни. Мене врятувало це правило двох стін, тому що я ховалася в коридорі, вчасно туди заскочила. Потім знайшла в своїй квартирі добрячу жменю осколків від снарядів".
Тільки після цього жінка почала шукати можливість виїхати.
“Прильоти були досить щільні, я була вражена. В сусідній квартирі постраждав сусід. Він встиг свою дружину штовхнути в коридор, а самого його зачепило. Насправді це просто жах. Тому чекати вже було нічого. Мінус 12⁰С за вікном, вибиті вікна. Не було навіть можливості нормально піти в магазин, придбати продукти”.
В Сєвєродонецьку Лізу знають як активну громадянку
“Все, що не було прибито до полиць, розмели і стало зрозуміло, що з цим будуть великі складнощі: з продуктами, із засобами особистої гігієни. Але основна проблема була в тому, що почали руйнувати комунікації. Це було цілеспрямовано. Я розумію, що росіяни знищували інфраструктуру, щоб в місті посіяти паніку, щоб місто припинило опір”.
Приватні перевезення були дуже ризикованими, тож Ліза почала шукати більш безпечні варіанти.
“До Дніпра вивозили. Ще в інші міста. І не те щоб я не розглядала такі варіанти. Просто коли з тебе беруть гроші, а особливо коли великі гроші, то завжди є ризик, що це якась шахрайська схема. Тому мені було значно зручніше і зрозуміліше шукати допомогу або у державних структурах, або серед волонтерів. Власне з допомогою волонтерів я і виїхала. Автобусами підвозили людей до вокзалу. Потім з'ясувалося, що потяг вже пішов, зрушив, бо почався обстріл. Тобто потяг поїхав, бо чекати вже не можна було. Відповідно ми того дня не поїхали”.
“Мені допомогли волонтери з організації "Восток SOS". Я вдячна цим людям дуже. Нас евакуювали до Слов'янська. Там ми переночували і потім вже поїхали далі”.
Починаю з нуля у новій країні
Головне було виїхати з Сєвєродонецька, подалі від війни.
“Я не обирала, куди їхати. Ми тікали, якось плану чи логіки не було. Я виїжджала в напрямку до Львова і збиралася десь поруч зі Львовом знайти собі прихисток. Бажано в районному містечку. Чесно кажучи, думати, що буде далі, я починала тільки, коли потяг остаточно підходив до Львова. Саме того дня обстріляли Львів”.
Ліза їхала самостійно, без родичів, друзів, чи звірів. Тож, говорить, їй було набагато легше прийняти рішення, ніж коли в неї була б додаткова відповідальність.
“Ми приїхали до Львова, і один чоловік запропонував підвезти до кордону з Польщею. Я, чесно кажучи, не збиралася нікуди їхати, вже хотіла попрощатися і піти в центр для біженців у Львові. І тут мені ця жінка каже "Вас щось тримає? Поїхали разом. Тобто ви в Польшу, а я через Польшу". Я подумала, якщо так складається доля, то я поїду в Польшу”.
На книжковому ярмарку в Ополе
Так Єлизавета Колесник опинилася на переході в Раві-Руській.
“Не можу сказати, що я прям шкодую, бо я не шкодую. З іншого боку, в мене не було такого бажання їхати в Польшу. Тепер це сталося. Насправді, якби не війна, то можна було б сказати, що випадок щасливий, досвід досить цікавий”.
В Ополе хочу знайти роботу
Ліза хоче знайти роботу за першою освітою — в сфері ІТ. Зараз вона вчить мову, ходить на співбесіди та вивчає місто, в якому опинилася — Ополе.
“Я вважаю, що мені пощастило. По-перше, я не ушкоджена, по-друге, мені вдалося спокійно виїхати, по-третє, слава Богу, що все так складається, як складається. Безумовно, у мене є бажання, намір і сподівання, що я знайду роботу, незважаючи на свій прекрасний вік. Мені 58 років. Тут є нюанси в цьому плані. Але є варіанти”.
Ліза говорить, що місто — студентське і багатонаціональне, вулицями часто зустрічаються люди з різних частин світу та різних релігій.
“Тут справжній інтернаціонал! І це цікаво”.
Вона дуже оптимістично налаштована і вважає, що жаліти себе — остання справа.
“Якщо людина починає до себе ставитися, як до жертви, — це одразу все ускладнює. Я опинилася в місті, яке, навіть на історичній мапі Польщі, існує з XI-XIII століття. Тут багатюща історія. Також тут є що подивитися. Я намагаюся відшукувати позитив навкруги”.
Зараз Ліза живе в хостелі разом з такими ж переселенцями, як і вона, відвідує уроки польської та кожен день займається сама за допомогою інтернет додатків.
“Коли я чую українські слова, тобто зі мною розмовляють польською, а я практично українські слова чую, то трохи складніше. Але я намагаюсь. Я тепер впевнена, що треба людям з дитинства пояснювати, чому дві-три-чотири мови — це нормально, це правильно. Тут, наприклад, дуже багато людей, поляки, шукають роботу в Німеччині. Бо там за ті самі професійні навички можуть отримати значно більшу платню, але за умови знання німецької мови. Там, де я зараз знаходжуся, — це польська Сілезія, тут дуже багато німецької мови”.
При всьому цьому Ліза не виключає можливості скоро повернення додому.
“Зараз я хочу сказати, що я неодмінно повернуся в Сєвєродонецьк. Мені б хотілося дуже повернутися, але це має Україна повернути Сєвєродонецьк”.
Ліза радить за будь-яких обставин не втрачати себе, шукати красу в тому, що вас оточує, та евакуюватися з окупованих територій і зон бойових дій. Так ви наближаєте нашу перемогу і збережете свої життя.
Свої в Telegram 
