Кардіолог Андрій Ізюмченко лікує хворих у Новогродівці. Він тепер єдиний лікар у своєму відділенні
До повномасштабної війни у Новогродівській лікарні, що на Донеччині, працювало чотири відділення і 30 лікарів. Нині тут відкрита поліклініка і два стаціонари, а працює єдиний лікар — кардіолог Андрій Ізюмченко. Попри складнощі роботи у воєнний час, він завжди усміхнений. Зараз Андрію Володимировичу доводиться лікувати пацієнтів не лише за своїм профілем. Він розповів Свої, чи складно це поєднувати і як це — лікувати під звуки вибухів так близько до лінії фронту.
Якби відділення евакуювали, поїхав би зі своїм колективом. Але залишаюся
З 2019-го року я — завідувач відділенням стаціонарної допомоги дорослим і дітям без хірургічних операцій Новогродівської міської лікарні. Новогродівка не "молоде" місто. У нас багато хронічних хворих, не менше тих, у кого високий тиск, цукровий діабет, доводиться лікувати й інфаркти. Завжди є робота.
Більше свідчень війни на сході на нашому каналі в YouTube. Дивіться та підписуйтеся!
До війни разом зі мною у відділенні працювало четверо лікарів: терапевт, невролог, анестезіолог-реаніматолог і я — лікар-кардіолог. Тобто консиліум ми могли зібрати. Але всі мої лікарі за різних обставин виїхали з Донецької області. І я нікого не засуджую. Тим паче, що телефоном можу у будь-який час отримати консультації колег. Відверто кажу: якщо б відділення евакуювали, я поїхав би зі своїм колективом. А так, коли половина співробітників залишилась, коли на ліжках лежать хворі, як я можу поїхати? Поки тут є лікар, буде медична допомога тим, кому вона потрібна.
Сумувати або думати про щось на роботі у мене не вистачає часу. Я приїхав — і всі, хто поступає у стаціонар, кого "швидка" або рідні довезли у приймальне відділення, — всі вони стають моїми пацієнтами. Лікую, допомагаю. Насправді, виникає чимало ситуацій, коли мені потрібна консультаційна допомога. Лікарі, звісно, на зв’язку, але фізично їхньої присутності не вистачає. Єдине, що я не роблю, — не лікую дітей.
Дякувати богові, наша медична директорка — лікарка-педіаторка за фахом. І лікувати дітей — її завдання. Бувають випадки, коли ми разом з нею приймаємо рішення щодо призначення лікування деяким «складним» пацієнтам. До речі, вона, як і я, не місцева. Я не мешканець Новогродівки, живу у Селидовому. Дружину і доньку нікуди не вивозив. Щодня (добре, що є автівка) їжджу на роботу. Як і всі, стою у черзі на заправці, дивуюсь вартості пального і одразу радію тому, що можу залити його в бак.
За три місяці звик лікувати сам. Але колег, звісно, не вистачає
Що змінила війна? Я як працював, так і працюю. Я закінчив медичний університет і завжди знав, що робить лікар. Ну, такі зараз обставини, що війна в моїй країні. Особисто для мене змінилось лиш те, що поруч немає моїх колег. А також, що зараз у стаціонарі завжди є ліки на будь-яку ургентну допомогу. Тобто пацієнту не треба шукати щось за списком. Все це є в наявності. І мені це дуже подобається.
На роботу я приїжджаю зранку, вночі я майже завжди вдома. Але якщо у лікарні щось відбувається, мені одразу телефонують медсестри. Я їм дуже вдячний за те, що можу бувати вдома. Фізично я не зможу приїхати з іншого міста до своєї лікарні під час комендантської години. Але, чесно, якщо я буду потрібен, поїду. На щастя, поки таких випадків, щоб без мене не впорались, не було.
Взагалі-то я сам залишився лише у стаціонарних відділеннях. А у Новогродівці, окрім мене і моєї медичної директорки, у поліклініці працюють травматолог, стоматолог, фтизіатр і гінеколог. Але якщо, наприклад, живіт хворого хірургічний, то я про це кажу пацієнту — і родичі везуть його до Селидового або у Покровська.
Своїх кардіологічних хворих я лікую, як і до війни. На жаль, зараз не працює кардіохірургічне відділення в Краматорську, ми з його фахівцями раніше дуже добре працювали разом. Зараз я не можу направляти туди своїх хворих пацієнтів, наприклад, з гострим інфарктом. І ось цього мені дійсно не вистачає.
Свої в Telegram 
