Я дивом вижив під час обстрілу в Маріуполі. А коли захотів виїхати, окупанти забрали всю мою техніку
Ярослав Воронін в Маріуполі займався фотозйомкою та організацією фотопроєктів, працював фотомоделлю. Він бачив рідне місто інакше. 24 лютого його життя, як і життя тисяч маріупольців розділилося на «до» та «після». В монолозі для Свої він розповів, як виживав в окупації та через що довелося пройти, аби виїхати в Україну.
Невиправдані сподівання
Я дуже любив Маріуполь. Після першого вторгнення росії в 2014-му році і звільнення місто дуже змінилося. Багато людей змінили свої погляди, щиро полюбили та почали цінувати свободу в місті Марії.
У нас було дуже багато культурних заходів, які стали відомі далеко за межами регіону – Маріуполь Фест, Гоголь Фест, музейні та театральні вистави.
Минулого року в рамках фестивалю була вистава «Дорога додому». Її проводили на донецькій трасі. Ми щиро вірили, що наші землі звільнять, люди зможуть повернутися в свої домівки, життя налагодиться. Це було дуже символічно. Але ми і уявити не могли, що росія знову так жорстко ударить.
Ярослав Воронін
Дуже часто і багато казали про війну, але майже ніхто до останнього не вірив, що наше місто знищать. Ми жили дуже близько до лінії фронту, знали, що таке обстріли. Але і уявити не могли, що ворог готує такий кривавий план.
24 лютого, коли ми дізналися, що обстрілюють всю Україну, були шоковані. Сподівалися, що все дуже швидко закінчиться. Я не думав виїжджати. Вірив, що нас обійде війна, ми відженемо ворога.
Доки я почав чути вибухи неподалік домівки (а я жив в Центральному районі міста) життя особливо не змінилося. Працювали магазини, на вулицях гуляли мами з дітьми, були всі блага цивілізації. Я постійно моніторив новини і вірив в нашу перемогу. Але щодня російська армія наближувалися до Маріуполя.
Потім пропав зв'язок. І я взагалі не розумів, що відбувається в країні. До останнього залишався в своїй квартирі: на вулицю виходив, щоб дізнатися новини від сусідів, приготувати їжу, а спати повертався до себе – в коридор.
На початку березня почали обстрілювати наш район. Так поступово дійшли і до нашого будинку. Вперше снаряд влучив у мій балкон. Вдруге його «добили» уламки від попадання у двір.
У підвалі я не ночував, бо там було ще страшніше. Він зовсім не був обладнаний, там була мінусова температура і багато води під ногами. Після третього влучення в мене не було вибору, і довелося спуститися до сусідів у підвал. У когось було радіо, яке ловило хвилю «днр». Там по новинах передали, що України вже не існує. Найстрашніше, що більшість людей у це повірила.
В очікуванні «руського миру»
Через декілька днів до нас прийшов знайомий, який жив у сусідньому будинку. Він розповів, що снаряд влучив прямо у підвал, і йому дивом вдалося вибратися. Ми розуміли, що залишатися в своєму будинку вже не можемо: помремо або від холоду та голоду (готувати вже не виходили, гатили неперервно), або від снаряда. Разом ми вирішили треба тікати. Під обстрілами взяли речі, сіли в його автівку і на свій страх рушили у інше сховище в Приморський район.
Нам пощастило, і ми змогли туди дістатися. Було велике здивування, що на той момент там всі будинки були цілі. Тоді там не гатили, і ми сподівалися, що нам вдасться хоч трохи передохнути і хоча б приготувати поїсти.
Ми чули гул літака, але на той момент Приморський район не обстрілювали. Тиша була недовгою. Нас почали гатити з моря. Увійшла російська техніка і каталася по нашому місту.
В той момент ми зрозуміли, що Маріуполь окупували. Якось один «днрівець» запропонував нам евакуюватися в Донецьк. Більшість людей, які з нами перебували у сховищі, погодилися.
Ми з товаришем вирішили виїжджати, але на територію України. Він вже вдруге тікав від орків: в 2014-му році виїхав з Донецька. У нього був мікроавтобус. Пропонували людям їхати з нами, але ніхто не захотів. Так ми двоє рушили на Мангуш, а потім – у Бердянськ.
Не без втрат
Дорога була дуже важкою. На кожному блокпосту окупаційна влада проводила ретельний огляд наших речей, автівки. Вони змушували роздягатися, щоб подивитися татуювання. Я вивозив свій ноутбук, де було багато робочого матеріалу. І, на щастя, вони його не перевіряли.
Дорогою до Бердянська ночували в полі. Але все-таки дісталися міста. Спочатку там побачили українські прапори. І думали, що місто під нашим контролем. Але дуже швидко зрозуміли, що там панують росіяни.
Ми дуже довго шукали житло. Хотіли хоч трохи видохнути від пережитого. В місті було тихо, життя тривало. Проте дуже швидко окупанти почали влаштовувати перевірки, красти людей і змінювати наші прапори на свої ганчірки.
Ми зрозуміли, що тут залишатися не можемо, і почали шукати варіанти евакуації. Тоді дізналися, що є автобуси Червоного Хреста. На них і рушили до Запоріжжя.
До дороги довго готувалися. Нам розповідали знайомі, що з собою краще не брати. Казали, що росіяни забирають техніку, гроші, коштовності. Тому частину своєї техніки довелося залишити в Бердянську.
Забрав з собою ноутбук та фотоапарат, але на блокпосту його забрали окупанти. Сказали, що їм потрібніше. Сперечатися не було сенсу, бо вони могли і автобус повернути назад, і нас не випустити.
Я віддав все, що вони хотіли, і мовчки сів в автобус. Він привіз у Запоріжжя. А звідти я рушив до Києва.
Наразі живу тут у хостелі для переселенців, чекаю на виплати і шукаю техніку. Розумію, що мушу працювати, аби вижити. Поки шукаю роботу і вірю, що життя налагодиться. В Маріуполь повертатися не збираюся. Вже пожив на руїнах. Тому зроблю все, аби облаштуватися на новому місці.
Якщо ви хочете підтримати Ярослава, напишіть йому у Facebook.
Свої в Telegram 
