Сергій Летучий відновить мурал, знищений окупантами на сході. Це його історія культурного спротиву
Сергій Летучий зі Старобільська відомий у своєму місті на Луганщині активною життєвою позицією — він музикант, громадський діяч і організатор, засновник проєкту «Тиха вечірка» і працівник Луганської обласної бібліотеки. До повномасштабної війни був радником з інклюзії Старобільського району. А ще Сергій — ідейний засновник мистецького об’єднання Bet On Art і це з їх легкої руки у Старобільську з’явилися тематичні мурали. Усі вони так чи інакше пов’язані зі Старобільщиною. Нині місто окуповане, і всі ці мурали замальовують. Свої попросили прокоментувати це Сергія, а також дізналися чим зараз займається митець і яким був його шлях з окупації.
«Якщо буде війна, що буде? Ви розумієте, що ми ось так востаннє у Старобільську збираємося»
У лютому я реалізовував проєкт від «Доступно.UA» під назвою «Тостер» — ми моніторили архітектурну доступність для людей з інвалідністю, наприклад, не лише у магазинах чи аптеках, а і на тротуарах. Проєкт закінчився 23 лютого, з його результатами ознайомитися приїхав ідейний засновник «Доступно.UA» Дмитро Щебетюк з Києва. З 23 на 24 лютого він у мене залишався. А у мене були куплені квитки — я взяв відпустку за свій рахунок і збирався їхати в гори на 10 днів.
Вранці ми прокидаємося, телефони були вимкнені — тут щось відбувається, якісь дзвінки. Ми читаємо новини — і не зрозуміли, чи то провокація, бо до цього багато нагнітали про війну, чи то справді. Я ще встиг скупатися, поїсти. А Дмитро каже мені: «Поїхали до Києва, мало що там з цими поїздами буде, бо я буду повертатися». І я думаю: «Ну, поїду, а раптом і справді не буде потяга зі Сватового до Ужгорода або ще щось трапиться».
Тоді ж у Старобільську був Аріф Багіров, напередодні ми збиралися у студії місцевого гурту «Конец июля». Ще й сміялися: «Якщо буде війна, що буде? Ви розумієте, що ми ось так востаннє у Старобільську збираємося». Бо це було «на слуху», про це говорили — чи буде війна, чи не буде. І ми так зібралися — Дмитро Щебетюк, Аріф, гурт, я, якось так прикольно — друзями, ще був місцевий активіст Юра Березовський. Про нього багато писали як він вибирався зі Старобільська потім.
24 лютого ми виїхали. Коли виїжджали, я не зовсім розумів, що це ось вже — повномасштабна війна. Сів у машину, виїхали, я відкриваю телефон, Дмитро мені пише: «Давай скоріше, танки під Харковом, горять». Я думаю: «Ну, слава богу, що горять».
Спочатку ми відвезли Аріфа у Сєвєродонецьк. Він нам трохи допомагав з комунікацією — писав: «Туди не їдьте, туди їдьте». Їдемо, а я думаю: «Зараз щось трапиться з нами і буде капець». Бо у Дмитра Щебетюка і у мене — перша група інвалідності, тільки він пересувається на кріслі, я — за допомогою палиць. А ми поїхали чигирями у Донецьку область взагалі, потім у Луганську, Харківську. А під Харковом — там було дійсно багато військових, якісь літаки літають — незрозуміло чи наші, чи не наші.
Сергій Летучий і Аріф Багіров
Доїхали до Полтави, там спокійно. І тут нам телефонують батьки Дмитра і кажуть: «Пішов наступ на Київ, а ви якраз у Київ їдете». Ми посиділи, подумали і зрештою вирішили все одно їхати до Києва. Я думаю: «Не знаю що робити. Буду по плану — у мене відпустка, квиток, я вже запланував. Раз запланував — буду їхати».
До Києва їхали дуже довго, приїхали вночі. І там я «застряг» на декілька днів — залишався до 27 лютого. Звідти їхав із залізничного вокзалу 26 лютого. А у Києві саме 26-27 лютого «гарячі» дні були. Я чув ці вибухи, у пішій від мене доступності — йти години півтори. Дуже близько, було чутно постріли, гармати.
На залізничному вокзалі я був 26 лютого увечері. І тут повітряна тривога — довелося з вокзалу йти у метро. Спустився туди, там почекав. Дивлюся, пора на поїзд. Виходжу, а ескалатор не працює, попросив увімкнути, мені відмовили, бо не можна було — щоб він не перегрівся. Я насилу тоді доліз, потім посидів у вокзалі, потяг перенесли. І ось знову повітряна тривога. Думаю: «Та ну, якщо так ще буду сходити у бомбосховище, то не витримаю». Люди йшли. А я залишився і думаю: «Як Бог дасть, так і буде. Прилетить — так прилетить». Бо дуже важко туди спускатися, якщо чесно.
Потяг мій переносили аж до пів сьомої ранку. Я пробув увесь вечір на вокзалі, плюс сильний шок. Але на вокзалі все було дуже гарно організовано, попри те, що несподіваний був такий напад рашистів, — допомагали, не було натовпів людей, все було добре. Виїхав я аж зранку 27 лютого. Провідник перевірив квиток, я зайшов у купе. А якщо чесно, там взагалі люди заходили без квитків. І це ще один плюс — люди могли просто без квитків сідати у потяг і їхати. Нас було у купе семеро. Їхали дуже довго, напевно 24 години.
На окуповані територія повертається радянський союз не у кращих його проявах
Спершу приїхав в Ужгород і волонтерив тут. Чесно, не поїхав у гори, бо відчував: «Ну, як я можу поїхати в гори відпочивати, якщо війна». Трохи я тут поволонтерив, а згодом вирішив зробити перерву — відчував, що здоров’я починає здавати. І все ж таки поїхав у гори на деякий час, а зараз вже виступаю, займаюсь культурною дипломатією, співаю, розмовляю з людьми на концертах, волонтерю.
Зараз я живу у селі на Закарпатті, туди і збирався на літо. Минулого року вже жив там, у наметі. Там же працюю дистанційно і виїжджаю на концерти або якісь події. Ось ми нещодавно організовували у Черкасах презентацію бібліотеки, я теж там виступав. Ми відновили її роботу. Назвали її «Мандрівна бібліотека», доки не повернемося на Луганщину. Працюємо переважно дистанційно, а наше «ядро», так би мовити, директорка і деякі члени команди зараз у Черкасах. Всі книжкові фонди залишилися у Старобільську. Деяке обладнання вивезли. Знаю, що пізніше наші техніку збирали. Деяку вивезти вдалося, ви ж розумієте, що все не вивезеш. Все, що можна було, забрали.
Чи знаю щось про життя у окупованому Старобільську? Ну, щось знаю. Наприклад, що там по культурних проєктах взагалі все погано. Знаю, що туди повертається радянський союз не в кращих його проявах. Як розумію, там ходять тільки рублі, а ще хочуть «підрівняти» гривню до рубля — по курсу 1:1. Знаю, що відразу туди завезли продукти з Луганська, росії, їхні. Приїхав виступати ансамбль «Новороссия». Дивлячись на різні культурні події, що зараз там, то все погано там для молоді. Оці всі ансамблі новоросія… Я подивився афіші до Дня молоді що там буде, це для тієї молоді, яка була молодою напевно у 70-х роках — таке для молоді там і проводиться. Для молоді там все дуже сумно.
Люди з українською позицією просто собі мовчать. Є певна кількість людей, яка «лишь бы не стреляли» — хоч китайці прийдуть, хоч американці, їм взагалі все рівно. І є певна кількість проросійських. Але я розмовляв зі знайомими, не знаю правда чи не правда, почали «перефарбовуватися» вже з проросійських, бо тривожність у них з’явилася, що все ж таки ми повернемо свої території, а що ж вони будуть робити. Чув, що там не працював Гугл певний час, потім запрацював. Теж говорять, що будуть відключати. Інтернет там дуже слабкий — то є, то нема. Ще там величезні черги — щоб отримати пенсії, оформити картки, оплатити комунальні послуги. А іще замальовують мурали…
Хочуть, щоб у Старобільську було, як у Луганську — сірість і обмежена свобода
До речі, про це де не тільки не писали, але мало де розказано, хто ці мурали створював. Наразі замалювали тільки два мурали з дев'яти. Один «Пливи, рибо, пливи» з артбуку Сергія Жадана, біля міськради. Тепер там просто блакитна стіна. І замалювали «Жабку-мандрівницю» Гаршина, російського письменника. Ну, у нас жабка-мандрівниця подорожувала в космосі і у неї там на плечі був маленький прапорець України. Напевно, їм це не сподобалось. Там тепер просто сіра стіна. Я не розумію логіки, якщо чесно, але їх знищують.
Інші мурали поки на місці і не знаю, чи можна казати чи ні, щоб вони їх не знищили. Один з них прикрашає зупинку в місті — ми разом з проектом «Слово на стіні» намалювали цитату з роману Сергія Жадана «Ворошиловград». Саме за цією книгою у Старобільську зняли однойменний фільм. До процесу зйомок були залучені чимало старобільчан, деякі знімалися у цьому фільмі.
Сергій Летучий і Сергій Жадан біля муралу за романом Сергія Жадана «Ворошиловград»
А про знищення муралів дізнався від знайомих, вони мені фото надіслали. Тож я попросив, щоб подивилися й інші — цілі чи ні. А потім мені почали надсилати статті з інших медіа, що — ось ваші мурали замальовують. І Жадан теж давав інтерв’ю з приводу муралів. І ще й «Телебачення Торонто» показало.
Вони напевно хочуть, щоб у Старобільську було, як у Луганську — сірість, були у людей обмежені можливості і обмежена свобода. «Всьо сєроє і грустноє. І нас всє обіжают, бьют, а ми всєх побєдім». Це наративи росії і вони нав’язують їх нам, щоб по цих наративах жили. А ми так не хочемо.
Хочу познайомити з митцями Луганщини мешканців інших міст України і намалювати у одному з них знищений старобільський мурал
У мене зараз з приводу муралів ідея з’явилася — у одному з міст намалювати мурал «Пливи, рибо, пливи». Такий точно, як був у Старобільську. Багато переселенців тут — і в Ужгороді, і в Черкасах, у Львові, у Франківську. Хочу його намалювати, щоб частинку Старобільська перенести у те місто, де багато переселенців з Луганщини. Бо і Сергій Жадан родом із Старобільщини, і багато переселенців у різних містах. Це була б підтримка, і з теплотою на все це люди дивилися б, як на частинку серця Старобільська, духу культурного. Можливо, додав би на краєчку як його замальовують.
Поки що це ідея. Я з декількома організаціями вже спілкувався, щоб намалювати це, треба просто зрозуміти, в якому саме місті і коли це і як правильніше зробити. Бо ми ж не просто малюємо, а робимо події. Тобто домальовується мурал, запрошуємо художників і багато з тих, хто був на презентації саме цього муралу у Старобільську, вони виїхали — і цей гурт «Конец июля», він зараз у Черкасах, Аріф Багіров у Києві, і фотограф, який організовував виставку своїх фотоколажів Старобільська. Я хотів би і цих людей запросити, щоб інших познайомити з творчими людьми Луганщини. Тобто намальовується такий проєкт, на який треба кошти і тому це не так швидко.
Коли повернуся, думаю, ми намалюємо багато всього і намалюємо звільнення Старобільська
Я дуже хочу в Старобільськ, якщо чесно. Я хотів би взагалі поїздити сходом України, і думаю, що у нас буде багато роботи. Зараз я планую повернутися в Старобільськ, після перемоги. Я розумію, що чим довше ти знаходишся у іншому місці, навколо тебе вже починає будуватися життя і є у мене такий внутрішній острах — чи зможу я через рік, два повернутися до Старобільська. Але хотів би, тому що дев’ять років, розумієте, коли ти вкладає душу і серце, свій час у рідне маленьке містечко, багато на своєму ентузіазмі безкоштовно організовуєш — фестивалі, благодійні акції, культурні проєкти, а потім просто хтось приходить і руйнує і каже: «Буде тепер все інакше». І захоплює нашу землю, трішки це бентежить, м’яко кажучи.
Але я пам’ятаю час як я, наприклад, хотів у 2015, 2016 році поїхати зі Старобільська. Тоді думав: «Ну, ще трішечки, ще декілька проєктів». Ось уже місто є тим, яким я його бачу у своїх мріях. Вже там не тільки я організовував, багато громадських організацій, туди переїхала бібліотека, університет, музей і з’явилося багато активістів, які організовують, і переселенців. Я вже бачив — ось воно, уже це таке місто. І тут таке відбувається... Хоча мені тоді було не дуже зручно їздити з концертами зі Старобільська, і взагалі неодноразово запрошували працювати в Київ, на західну Україну, але хотілося саме розвивати своє місто.
Коли повернуся у Старобільськ, то відновимо мурали. Вони вже так гарнесенько все підготували — вирівняли колір, нам залишилося лише приїхати і намалювати. І взагалі стріт-арт він такий — він зараз є, потім його хтось замалював чи ще щось. Ще намалюємо.
Ми якраз перед війною збиралися намалювати Івана Світличного. Він родом зі Старобільщини, відомий поет, шістдесятник, і організувати світлофест. Я домовився з власником будівлі, на стіні якого мали малювати, з гуртами, Сергій Жадан казав, що допоможе фінансово. Зробити таку собі подію — намалювати мурал і провести фестиваль у центрі міста. І Світличний — культовий поет зі Старобільщини. Але, як і у багатьох українців, з війною проєкти трішечки помінялися. Та коли повернуся, думаю, ми намалюємо багато всього. Намалюємо звільнення Старобільська.
Завдяки культурним діячам Луганщиниі і взагалі сходу України люди згадали, що у них відбивали росіяни не одне століття
Чому вийшло тихо захопити Старобільськ… Я не воєнний експерт, але як я розумію, що захищати по всій лінії оборони кордони України не так просто — у нас з росією і білорусією широкі кордони, величезна територія. І розтягнути так армію широко просто не було можливості. Але я культурний діяч і тут не можу щось стверджувати, можу сказати тільки те, що завдяки культурним діячам на Луганщині і взагалі на східній Україні у людей «відкрилося серце» — своя самоідентичність українця. Тому що у 2013-14 роках у багатьох були ще ілюзії стосовно росії і «супер-життя» з росією.
Старобільськ, Сватове, Білокуракине, Новопсков — там взагалі не зустрічали росіян «хлебом и солью», їх зустрічали з українськими прапорами люди, які розуміють, що вони — українці. І я думаю, що завдяки, насамперед, волонтерам, українцям, які займались культурними проєктами, які змогли відкрити самоідентичність, люди згадали, що у них відбивали росіяни не одне століття.
У нашого сходу є майбутнє, схід — це взагалі Україна. У мене родичі, наприклад, з села і всі люди у нас у селах розмовляли українською мовою. Коли пішла русифікація і мова почала ламатися, багато з’явилося русизмів і виник суржик, а у містах розмовляли російською. А взагалі-то схід України — він український. Вибачте за тавтологію. Просто він був під окупацією 300 років, а інші міста, наприклад, 50.
Багато міст на сході збудували козаки. Були станиці козацькі. Той же Камброд. А Донеччина — взагалі індустріальна. Це промислові міста, туди багато вкладали грошей німці, бельгійці. Металургія розвивалася, добували сіль. Це була територія українська, але там було багато національностей. Взагалі про те, що схід не український — це російські наративи, які нам просто нав’язують. Якось так відбувається, що чеченці, які боролися за свою незалежність, тепер одна з колоній росії, яка воює їхніми руками, і не тільки з Україною. І тепер росіяни зробили так звані «лнр», «днр», і тепер будуть ще й цими колоніями воювати з нами ж.
Сподіваюся, що це розуміють уряди Європи, Америки, інших країн цивілізованих — якщо не зупинити росію, вони потім будуть воювати ще більшими своїми завойованими колоніями інших держав. Так в принципі і працює імперія — вони завойовують територію і воюють колоніями. Чомусь мій прадід загинув, воюючи проти фінів. І я думаю: «Він — хлопець з Луганщини, з села, що він там робив, у Фінляндії?». Як я можу ображатися на фінів — ніяк. Просто вони воювали своїми колоніями. Тому це ось таке загарбництво — українських земель, української культури. Бо Україна — це центр духовенства, Київська Русь. Насправді, росія була на околиці Київської Русі. Всі наративи, що Україна — «окраина Киевской Руси», вже давно розвалилися. І історично їм надважливо захопити Україну.
Про роботу і життя на Закарпатті та плани на майбутнє
Зараз ми працюємо бібліотекою — реалізовуємо проєкт «Брейн-парк», він освітній для бібліотекарів. Ми проводимо онлайн-тренінги для бібліотекарів Дніпропетровської області — з SMM-менеджементу, з дизайну, фото-майстерності, інклюзії, мови ворожнечі і райтингу. У Черкасах організували квартирник. А ще презентували там свої проєкти, щоб познайомитися з громадськими організаціями, активістами, щоб бути корисними місцевим. Ведемо також свій канал у ютубі, розповідаємо про бібліотеки. І ще у нас є проєкти, пов’язані з новим українським правописом — як правильно писати, як правильно говорити — зараз це начасі. Багато українців переходять на українську мову і це їм як підтримка і допомога. Загалом, це більш онлайн-проєкти. Але не просто так, це така собі освітня школа із домашніми завданнями. Зараз наша бібліотека відновила роботу на 80%, але поки онлайн.
Я як музикант їжджу виступаю, говорю з людьми про те, що нам — українцям, не треба сваритися, бути толерантними, бо ворог цим користується, нашими слабкостями, і маніпулює, і сварить, і роз’єднує. Теж на виступах треба проговорювати той біль, який є, бо багато людей покинули домівки і не знають, коли повернуться. І коли ти це проговорюєш, їм стає легше. Ось про таке теж.
Поки що я, як і багато хто зараз, не можу далеко планувати. Буду далі займатися культурною дипломатією — виступати, співати, говорити зі слухачами — вважаю, що зараз це надважливо. Паралельно з цим займаюся плануванням соціокультурних проєктів. Будемо продовжувати працювати нашою мандрівною бібліотекою, теж реалізовувати свої проєкти і, в принципі, вважаю, напевно кожен соціокультурний проєкт має бути пов’язаний так чи інакше з тим, що в Україні йде війна і надважливо підтримувати наших військових, хто як може включатися у те, щоб допомагати нашій Україні.
Свої в Telegram 
