Кричали: “Голова окремо, голова окремо”. Тетяна Фролова пережила вибух у “Діаманті” у Лисичанську

Тетяна Фролова — переселенка з Лисичанська. Зараз живе у Дніпрі. Евакуюватися вирішила після того, як 16 червня потрапила під обстріл у місцевому палаці культури, де волонтерила від початку повномасштабної війни, і дивом залишилася жива. Історію свого життя жінка розповіла Свої у форматі монологу.
Бібліотекарка для людей
До того, як у наше місто прийшла біда, я працювала у центральній міській бібліотеці провідною бібліотекаркою при палаці культури “Діамант”. Вважаю свою професію наймирнішою та найкращою, бо мала змогу працювати з людьми та приносити їм радість через книги. У мене понад 40 років стажу та два записи у трудовій, бо переводили з бібліотеки у бібліотеку.
Я завжди знала, що хочу стати бібліотекаркою — після школи свідомо обрала цю спеціальність. Потім одразу попросилася за розподілом працювати бібліотекаркою до села. Після села вже вийшла заміж і залишилася працювати у Лисичанську, звідки я родом. Так ось все життя і працюю з людьми.
Театралізовані вистави у бібліотеці
Оскільки ми вже знали, що таке війна з 2014 року, коли 24 лютого почули ці залпи, зрозуміли, що біда прийшла знову — почалася війна. Звичайно, було дуже страшно. Потрясіння, постійно у голові думки: "А що ж далі? Як буде далі?". Ти хвилюєшся не так за себе, за своє життя, як за рідних. Хоча мама в мене померла на той момент, батько ще живий. Він залишився досі у місті. Йому скоро буде 88 років і з ним залишився брат. Я йому дуже вдячна, що він не покинув батька у такий скрутний момент, що він з ним досі, бо батько вже в дуже поганому стані — серцевий напад, тиск.
З початком повномасштабної війни я одразу пішла волонтеркою у Палац культури.
Волонтерство мене рятувало
Людей було дуже багато. Вони не прагнули виїхати, а хотіли кожен залишитися на своїй землі. Переживали за своє житло. За гуманітарною допомогою на день приходило 800-1200 людей. Чим сильнішали обстріли, тим менше приходило людей за гуманітаркою — 600, 400 осіб. Водночас люди почали приходити в укриття палацу культури, рятуючись від ворожих снарядів. Щодня там перебувало від 50 до 70 мешканців.
у сховищі під палацом культури
Бувало, на день люди йшли додому, бо весна прийшла і, хай там як, та люди йшли садити городи — картоплю, помідори. Сподівалися, що ось-ось все закінчиться, а городина прогодує. Вдень йшли, а надвечір поверталися. Хоча бували дні, коли в укритті доводилося ховатися цілими днями, бо гатили нещадно — було дуже страшно, коли стріляють танки, гармати. Це не передати словами.
Тільки хто пережив може зрозуміти, що ми тоді відчували — люди сидять пониклі, скукожені, всім страшно, ніхто не розмовляє. А я одного разу й кажу їм: "Давайте ми сьогодні з вами співатимемо пісні? Нехай там гуркотить, але ми ж з вами живі. Життя триває. Нумо співати пісні". І ми співали, різні-різні, хто які знав. Читали вірші, співали пісні, щоб якось уникнути стресу, скрасити своє життя. Хоча б на якусь годину, і воно допомагало — ти перемикаєшся, хай там все грюкає, а ти чимось іншим зайнятий і якось не так страшно.
Взагалі, я цілодобово перебувала з людьми, бо вони потребували допомоги. Кому тиск поміряти, комусь пігулки дати, комусь із серцем погано, хтось по хліб прийшов, хтось за гуманітаркою. Хоча в нас видача гуманітарки була у певний час, але життя таке, що сьогодні п'ять будинків розбито буквально протягом години, завтра три будинки розбито, потім десять... Люди йдуть по допомогу, обгорілі, постраждалі. Їм треба було і рани перев'язати, і поїсти щось передати, тож додому ходила рідко.
Роздавали гуманітарну допомогу
Коли я вижила
Це був день мого другого народження – 16 червня. Я перед цим бігала додому подивитися на свою квартиру — як там і що. Мене не було у клубі буквально якихось 30 хвилин. Прийшла додому і мені так не хочеться повертатися, щось тримає мене, не пускає. Я сама собі говорю: "Таню, вставай, там люди, треба йти".
Пішла знову до Палацу культури, зайшла в свою кімнату, де я зазвичай знаходилася, відкрила псалтир, прочитала псалом 90 і присіла на диван, і тут все грюкнуло.
Псалтир Тетяна забрала з собою
Спершу я навіть не зрозуміла, що сталося. Мені здавалося, що на мене впала стеля. Дим, нічого не видно, я почала задихатися, спробувала підвестися і на мене посипалися металеві шафи. Мене ними привалило. А потім почула жіночий голос, це була Анжела, вона кричала: "Таня! Таня!". Я почала гукати на допомогу.
У кімнату застрибнули два чоловіка — вони почали з мене ці шафи скидати, щоб я могла якось вибратися. Почула голос Анжели. Точніше, я побачила отвір вікна, самого вікна не було, у отвір сипався пил. Я почала пробиратися до цього вікна. Вони мені кричать: "Стрибай нам на руки". Я по батареї залізла на підвіконня і стрибнула, вони мене зловили. Потім кричу, що в мене там лишилися документи, сумка з речами. Чоловіки знову перелізли туди, я їм дала ключі, вони відімкнули цю залізну шафу, дістали мій телефон, документи, сумку з речами.
У мене був шок. Але хоч ноги й були у саднах та синцях, порізані, я на це не звертала уваги, я відчувала, що треба шукати людей, хто на момент влучання був у клубі.
До мене підійшли з тероборони, запитали про списки. Я кажу: "Список у мене в тій кімнаті, де ми видаємо гуманітарку". Знайшли мій зошит і з ним почали бігати біля клубу шукати живих і загиблих. Перевірили. Восьмеро людей отримали поранення. Їх відвезли до лікарень — когось у Бахмут, когось одразу у Краматорськ.
З того боку, де прилетіло, стали витягувати тіла мертвих людей...
Забути це неможливо, боляче згадувати. Й досі в мене перед очима ті люди, які загинули. Вони для мене стали рідними. Я з ними прожила всі ці п'ять місяців війни. Це настільки боляче для мене. У клубі загинула молода пара. Вони збиралися одружитися після війни.
У момент влучання вони готували їсти на багатті — мама, донька, майбутній зять. Бачила, як дістали тітку Ніну, доньку її — Віру, а Сергія, майбутнього зятя, довго не могли знайти. Пам'ятаю, хтось кричав: "Голова окремо! Голова окремо!". Я цього вже не бачила. У мене був стрес. Не пам'ятаю, чи справді йому голову відірвало, чи ні. Його поклали, загорнули у ковдри...
Ще загинула одна жінка, сєвєродончанка. Вона була інвалідом, практично не ходячою. Її привалило у самому клубі. Того дня у палаці культури загинули четверо людей.
Евакуювалася через доньку
Я не те що вирішила їхати, у мене вже просто не було вибору. Тому що були кореспонденти різні, іноземні, кого тільки не було, вони це все знімали і я думала, зараз моя дочка побачить все це, що клуб обстріляли, та вона ж збожеволіє.
Так воно й було. Мої діти й онуки евакуювалися. Дочка із сім'єю поїхала у квітні до Дніпра. А син теж із сім'єю виїхав, на пару днів раніше за мене. Тож коли я приїхала у Дніпро, тут у шелтері мене так зустрічали! Вони мені кажуть: "Ви не уявляєте, що коїлося з вашою дочкою! Як вона кричала, коли побачила новини!". Вона кричала: "Там моя мама! Там моя мама!". Потім, коли показали повністю всі кадри, донька побачила, як я ношуся з цим списком, вона як закричить: "Моя мама жива!". Передати це дуже важко.
Тетяна у мирному житті
Напевно, якби не мої діти, я б не поїхала. Ви не уявляєте навіть як тоді нам було — щодня я одягала якусь сукню, фарбувала вії, губи, аби люди бачили в мені жінку. Я намагалась триматися і ось так вселяти у людей надію, що все буде добре, що є надія на мир. Я усміхалася всім і жартувала. Когось підтримаєш, комусь добре слово скажеш. Тому настільки звикла до цих людей, що навіть зараз, якщо мене запитати, то я із заплющеними очима їх бачитиму і про кожного розповім якусь окрему історію.
