Ми проживаємо велике горе. Схід України — його концентрація. Слова більше нічого не варті?
Новини з Донеччини та Луганщини протягом останніх місяців паралізують горем навіть тих, хто раніше був амбасадором нового українського сходу. Вірив у нього всім серцем, будував вільним та сучасним, захищав від росії та її пропаганди. Обстріли, смерті, окупація, люди без надії повернутися у свої домівки. Щодня через рядки новин та історій ми опиняємося на емоційному дні — безсилля щось змінити.
Як прожити це горе, щоб воно нас не зламало? Це питання, яке команда Свої.City ставить собі щодня.
Коли вшановуємо щодня пам’ять загиблих, цивільних та військових. Олександр Верпека зі Слов’янська ціною свого життя викрив основні замасковані позиції окупантів, чим зберіг десятки життів побратимів. Родина Голєвих загинула у Лимані — Дмитра, його дружину та доньку вбив російський снаряд у власному будинку. Нам боляче. Але чи ми маємо право перетворювати цих українців на цифри статистики?
Коли читаємо про рідні окуповані міста. Бачимо відео з тими, хто підтримує росію і радіє її злочину. Пишемо про тих, хто зрадив — щоб не забути, щоб кожного чекала гідна розплата. Ці міста не померли, але вони стали місцем горя, смерті, розпачу, якими б їх не показувала бадьора пропаганда ворога. Це міста, в яких в темряві вікон — біль кожної родини, яка втратила дім, рідних, себе.
Коли пояснюємо горе. Намагаємося його осягнути, вкласти в голові, вкласти у слова та речення. Оленівка, Маріуполь, Лиман, Святогірськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ. Могили у дворах, спалений барак, тортури, діти у підвалах. Час не лікує цього, горе повертатиметься до нас снами, флешбеками, фотографіями, нагадуваннями Фейсбука про те, як було “до”.
Коли бачимо тільки руйнування. Горе не дає нам говорити про майбутнє, просить дати йому пережити світлини з твого зруйнованого будинку, кварталу, з тілами у твоєму сквері. Що ми можемо говорити про Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ, Авдіївку. Ці міста розстрілюють на наших очах.
Коли чуємо горе в голосах людей. Вони пишуть листи своїм коханим в полоні. Або рахують дні до звільнення на пачці від чаю. Знаходять в окопах гудзики солдатів, які гинули на сході 80 років тому — і думають про тих, хто знаходитиме їхні. Втрачають тих, хто мусив жити довго та щасливо.
Нам боляче. Ми теж проходимо всі ті етапи горя, наче втрачаємо найближчого разом з кожним земляком. В один день — заперечуємо і кричимо, що схід залишиться українським, що повернемо наші міста та відбудуємо. В інший — плачемо, приголомшені трагедіями. Знаходимо в собі величезну ненависть та вимагаємо помсти за все, що з нами роблять, чинимо опір — як можемо. Змиряємося, думаємо “як з нуля”, як витягнути зі сходу людей, щоб пережити цю зиму.
Це буде наша журналістика зцілення. Вона допоможе нам та нашій аудиторії встояти, відновитися та зцілитися у найтрагічніший для всіх час та після нього.
Ми не обіцяємо нікому хеппі-енду. Не кажемо, що з часом наша рана загоїться. Не порівнюємо рівень болю наших людей, наче хтось може вирішувати, для кого травма війни сильніша та болючіша.
Віримо, що слова варті, а правда рятує у найважчі часи.
Свої
Свої в Telegram 
