Розкидані містом кінцівки людей — не найстрашніше. Історія виживання Насті у блокадному Маріуполі
Анастасія з родиною прожила в окупованому Маріуполі п’ять місяців. Лише в липні їй вдалося виїхати з міста. Дівчина розповіла, як на власні очі бачила розкидані містом людські кінцівки, які тягали собаки. А окупаційна «влада» лише на словах обіцяла відновити Маріуполь. Сама ж всі наслідки війни перекинула на людей.
Замість життя — пекло
Родина Анастасії жила не багато. Її мати працювала в нічну зміну продавчинею квітів. Сама ж дівчина була аніматоркою, моделлю та акторкою у місцевому театрі «Театроманія».
«Моє життя було дуже активним. Кожен день був розписаний. Я могла брати участь у фотопроєктах, потім їхати на репетицію в театр. Звідти піти провідати бабусю і дідуся, які жили на Правому березі. Попри фізичну втомленість, я була морально задоволена».
Анастасія каже, до війни у неї було багато планів. Вона не сиділа на місці, а постійно розвивалася, вчилася і проходила курси, зустрічалася з друзями і мріяла про безтурботне життя.
Про те, що в її рідний Маріуполь прийде війна, вона не думала.
«Ми розуміли, що живемо на лінії зіткнення і по суті Маріуполь був містом-форпостом. Але я вірила в нашу армію і людей. Та й з 2014 року ми, мабуть, звикли жити поруч з війною».
Анастасія в маріупольському ПК "Молодіжний"
24 лютого Анастасія з родиною були шоковані, коли знову почула вибухи. Тоді гатили в Лівобережному районі — як раз там, де вони жили.
«Я швидко зібралася і вирішила, що не треба панікувати. Все обов’язково швидко закінчиться. Якби я тоді знала, що попереду на нас чекає справжнє пекло…».
«Помремо швидко»
Купувати продукти Настя не стала. Каже, не думала, що треба робити запаси. Та й не було грошей на те, щоб скупити все необхідне.
«У нас вдома були макарони, крупа, спеції. Вони і стали нашими головними рятувальниками від голоду. Їсти хотілося, але нічого іншого не було. Каші та вода — ось те, чим ми харчувалися всі місяці».
Ситуацію ускладнювали постійні обстріли. Готувати було дуже складно.
«Ми вибігали на вулицю, швидко на багатті готували їжу і знову ховалися в квартирі. У підвал навіть не спускалися. Я вважала, що там ще небезпечніше, адже бачила, як під завалами гинули люди з сусідніх будинків. Думала, якщо снаряд влучить в нашу квартиру, ми помремо швидко. Це краще, ніж бути живим і розуміти, що тебе ніхто не врятує».
Настя згадує, у перші тижні місцеві почали грабувати магазини й аптеки. Люди брали все необхідне.
«Але біля аптек часто були наркомани. Вони там панували, бо знаходили для себе препарати. Я дуже боялася туди йти, щоб знайти інгалятор для мами. Вона в мене хворіє на астму. Але і їх вже не змогли знайти».
Настя розуміла, що в такій складній ситуації вона мала максимально оберігати маму і свого 12-річного брата.
«Брата з квартири практично не випускали. На вулицю готувати виходила зазвичай я сама. Мамі було важко підійматися на шостий поверх. Та й брата не хотіли залишати самого. Ми до останнього вірили, що з усім впораємося і зможемо вибратися з пекла».
Так і сталося. Вся родина вижила. І будинок Насті вцілів. Він був ледь не єдиним в окрузі, який зазнав незначних ушкоджень. Постраждав лише один під’їзд і вікна.
Переломний момент
Коли Лівобережний район був окупований, почалася так звана зачистка.
«Переломний момент настав, коли в нашу квартиру зайшли п’ятеро військових. Я чітко не бачила їх, бо в квартирі було темно — вікна ми забили дошками. Спитала: «Хто там?». Відповіли: «Свої». Вірила, що то наші військові, але, підійшовши ближче, побачила, що то російські окупанти».
Вони нічого не казали, просто почали перебирати речі, роздивлятися все у шафах. Навіть розкладали диван.
«Ми з мамою займалися рукоділлям і у нас було багато бісеру, стрічок, ниток. Вони і там все перевернули. А потім мовчки пішли».
У Маріуполі на Правому березі жили бабуся і дідусь Насті. Як тільки перестали гатити і місто було окупованим, вони з мамою і братом вирішили їх провідати.
«Для цього треба було пройти через так званий блок-пост окупантів. Вони перевіряли наші телефони. На моєму побачили фото мого друга-військового. Завели в кімнату і почали випитувати, хто він».
Настя відповіла: «хлопець». За те, що більше не стала нічого розповідати двічі отримала прикладом по голові.
Коли вийшла з кімнати, про допит та удари мамі нічого не сказала. Боялася, щоб у неї не стався напад.
«Нам все-таки вдалося добратися до бабусі й дідуся. На щастя, вони вціліли. Також голодували, але вижили. На той момент ми вже думали про евакуацію і запропонували їм виїхати з нами, але вони вирішили залишитися в своєму будинку».
«Життя там зупинилося»
З кожним днем у Маріуполі було все важче виживати. Настя каже, гуманітарну допомогу і воду привозили не в усі районі, а лише в деякі місця.
«Наприклад, бабуся і дідусь лише двічі отримали невеличкий пакет з продуктами. І, переживши обстріли, продовжують голодувати. За водою ходять через балку на річку. На цій же воді і готують».
Настя розповідає, окрім гуманітарної катастрофи, у Маріуполі всюди розкидані рештки загиблих людей.
В Маріуполі всюди можна побачити кінцівки людей
«Розкидані кінцівки — це не найстрашніше. Якось, коли я вигулювала собаку, побачила, як вуличні собаки тягнуть людську руку. Ця зграя буквально накинулася на мене, я ледве втекла. Тварини, які їли померлих, тепер нападають на живих».
На узбережжі також багато тіл померлих. Тільки-но вода відійшла від берега, окрім снарядів почали виднітися набухлі тіла маріупольців.
«Жінка, яка живе там неподалік, якось звернулася до російських військових з проханням забрати тіла. На що їй сказали, що то не їхня проблема. Якщо вони їй заважають — нехай сама прибирає».
За словами Насті, у Маріуполі наразі працює пропаганда — так окупанти переконують людей, що у місті розпочнеться нове життя.
«Але по факту вони нічого не роблять. Ті, хто тепер контролює місто, лише п’ють та чіпляються до жінок. Життя там зупинилося. Найстрашніше, що люди починають вірити в нову «владу». Пропаганда там працює максимально».
Нове життя
Залишатися в окупації і далі Настя з родиною просто не могли. Тому вирішили виїжджати. Ситуацію з евакуацією ускладнювала відсутність паспорта у мами.
«Буквально перед вторгненням мама подала документи на отримання ІD-картки та закордонного паспорту. Книжечку, звісно, у неї забрали. Був лише аркуш, який підтверджував її особистість, але і там дата була прострочена».
Врятувало ситуацію лише те, що у школі, де вчився брат Насті, залишилися копії маминих документів. Їх вони і забрали.
«Так ми рушили з міста. Їхали через росію. Я була щиро здивована, що там не всі люди з’їхали з глузду. Були волонтери, які нам допомагали — і таксі викликали, і годували, і проводжали».
Якось мамі Насті наполегливо пропонували отримати російський паспорт, то волонтери буквально вивезли їх з вокзалу у безпечне місце. Потім привезли до автобусу, який повіз їх у нове життя.
Нове життя у Польші
«Зараз ми у Польщі. Планували їхати сюди цього року, але ніколи не думали, що за таких обставин. Тепер на новому місці облаштовуємося. Допомогла нам знайома мами, яка була тут. Повертатися в Маріуполь не думаємо. Але віримо, що наше місто ще повернеться у склад України».
Свої в Telegram 
