Це правда про сховище будинку в Маріуполі, який всі бачили на фото. Люди задихалися від диму та пилу
Маріупольчанка Олена Павленко (ім’я змінене з метою безпеки) нещодавно відвідала столичну галерею PinchukArtCentre. Там відкрилася виставка «Коли віра зрушує гори». У одному із залів виставки розмістився проєкт «Російські військові злочини» — це десятки фотографій, зроблені у різних куточках України з першого дня повномасштабного вторгнення росії і до початку липня. Світлини уособлюють колективний образ, створений фотографами, які долучилися до збору доказів і фіксації воєнних злочинів росіян. Серед усіх фото виділялася одна — на ньому Олена побачила свій будинок, який обстрілювали у Маріуполі. Світлина була зроблена 11 березня. Її автор — відомий фотограф Євген Малолєтка.
Квартира дісталася у спадок — в ній все зроблено з любов’ю
Олена розповідає, дев’ятиповерхівка, де вона жила, знаходиться на Митрополитській, у Центральному мікрорайоні. У народі це «будинок на Жигулях». Тут п'ять під'їздів, це поряд з Азовським ринком. Квартира Олені дісталася у спадок, раніше тут жили її бабуся та дідусь. Маленькою Олена приходила до них в гості: з дідусем любила гуляти у парку з літаком, що недалеко, а бабуся готувала дуже смачні тортики.
«У 2019 сюди переїхала разом з чоловіком. Хотіли зробити маленьке щасливе гніздечко. Усе вибирали довго та з любов'ю. Перепланували під себе і майже закінчили ремонт. Останнім штрихом були картини, які тільки-но повісили. На одній з них — море й кораблі, щось близьке та рідне до Маріуполя».
Як для нинішніх реалій Маріуполя, квартира Олени вважається вцілілою. Та вона вважає, що у цьому будинку неможливо жити, бо у нього було дуже багато влучань. Так, він не впав, але забагато тріщин, порізані мережі електро- і водопостачання.
«Наприклад, після влучання загорілися квартири і починали горіти пластикові труби між поверхами. Хлопці їх різали, щоб зупинити вогонь і дим, який спускався до нас в укриття. З інших труб і батарей зливали рештки води, бо вона була у дефіциті. Майбутня доля будинку незрозуміла, бо надходить різна інформація — від ремонту до зносу».
Укриття з фекаліями, де неможливо дихати
«Будинок на Жигулях» у прямому сенсі став для Олени захисною фортецею, точніше укриттям. Тут знайшли тимчасовий прихисток ще понад 213 маріупольців.
«Наше укриття — це не підвал. У нас були великі секції, високі стелі. Над нами широке залізобетонне перекриття і поверх, де розміщувалися магазини. Мабуть, це був додатковий плюс. У сусідніх будинках були просто підвали — маленькі, з трубами, от вони були дуже ненадійні. Одного дня під завалами там загинули люди. У нашому будинку від влучань по квартирах гинули люди, ті, хто не пішли до нас у сховище. Серед них — лежачі й хворі старенькі. А ще на самому початку війни від уламка снаряда загинула 1,5-річна дитина».
Момент влучання у будинок Олени
В укритті стояла пилюка. Завжди і скрізь. Люди дихали нею, "вбивали" легені. Постійно задихалися й кашляли. Половина укриття була залита фекаліями. Тож сморід й антисанітарія набули масштабів, що вражали.
«А ще ми декілька разів горіли. Через часті влучання у магазин "Жигулі" у нас стіни ходили, але нічого не впало. Більше небезпеки було від банок з фарбами, які через перегрів вибухали. Отруйний дим спускався через вентиляцію до нас в укриття. Особливо було страшно вночі, бо через загоряння була ймовірність померти уві сні, але вчасно це помічали».
Наснилася покійна мама. У той день ми ледве не задихнулися
Олена згадує, у ніч на 13 березня їй наснилася мама (вона померла три роки тому) і Маріуполь у страшному вогні. Жінка вела доньку у безпечне місце — до храму. Олена різко прокинулася і більше не змогла заснути. Вона в цьому вгледіла поганий знак.
«Напевно, завдяки цьому я о четвертій ранку відчула неприємний запах. Разом зі мною прокинувся колишній рятувальник Сашко. Він пройшов у сусідню секцію і побачив густу хмару їдкого диму. Від прямих влучань у магазині «Жигулі» почали вибухати банки лакофарбових матеріалів. Отруйний, задушливий газ почав спускатися вентиляцією і швидко поширюватися. Сашко підняв тривогу, почав будити людей, була ймовірність того, що вони, надихавшись димом, вже не прокинуться. Ми вишикувалися в коридорі і пішли до виходу, в паніці штурхаючи один одного. Дим був дуже густим, дихати було неможливо. Частина людей вибігла на вулицю в комендантську годину. Серед них — я з чоловіком і собакою в руках».
Тієї ночі подружжя опинилося у підвалі сусіднього будинку. Олена з чоловіком не могли вирішити — залишатися тут або повернутися у своє укриття.
«Тут було свіже повітря, але дуже холодно. І все-таки це було не укриття, а звичайний підвал. Було чути, як військові проходять біля будинку, а в стіні щілини, через які могли залетіти шалені кулі. Ми просиділи пів дня в роздумах і все ж наважилися повернутися в наше укриття. Бігли під звуки стрілянини, вона була десь поруч. Я залетіла в укриття і почала задихатися від нервового виснаження. Щоб привести мене до тями, добрі люди дали випити склянку коньяку. І мені стало легше».
Рятувальник Сашко загинув у підвалі сусіднього будинку
А ось сусід Сашко навпаки — вирішив з дружиною і 10-річною донькою перебратися у підвал того будинку. Все тому, що повітря там краще.
«У нашому укритті неможливо було дихати, пилюка стояла стовпом і взагалі воно було залите наполовину фекаліями. Ми всі кашляли від цього і почували себе шахтарями. Сашко вирішив перебратися у підвал сусіднього будинку заради доньки Сонечки. Їй тут було погано дихати. Вони перетягли речі, що залишилися, облаштували там кімнату для ночівлі».
За кілька годин від двох потужних вибухів «будинок на Жигулях» затріщав, захитався, загув.
«Ми думали, влучило в наш будинок, і вибігли в коридор з речами, боялися, що він завалиться. Але натомість до нас почали бігти люди з сусіднього будинку. У крові, сльозах, з криками. Впав другий під'їзд, повністю. Після першого удару частина людей встигла вибігти, після другого — на тих, хто залишився, лягла бетонна плита, замурувавши назавжди. Кажуть, їхні голоси були чутні... Завали неможливо було розібрати вручну, тільки спецтехнікою, а її не було.
«Мамо, тату! Де мої батьки? Вони живі?» — з такими словами в укриття влетіла Сонечка. Вона плакала, кричала, тіло тремтіло. Потім з'явилася мати. Її обличчя було залите кров'ю — на голову впало щось важке. «Мамо, де тато? Мамо, тато живий?» — ці слова вона повторювала довго, кілька днів, і гірко плакала.
Плакали й ми з нею. І теж хотіли вірити, що її тато живий. Кожен з нас молився за це в душі. Але, на жаль, війна забрала ще одну хорошу людину, чоловіка, батька, сина. Тоді багато хто шукав у нас у підвалі своїх дітей, діти — батьків. Не всі знайшли один одного. Один чоловік добіг до нас в укриття і впав мертвий — серце не витримало. Казали, що не встигли вибратися дівчина з двома дітьми — немовля і п'ятирічний хлопчик, який усіх смішив та розповідав віршики».
Частина мого серця залишилася в Маріуполі
16 березня Олена вийшла з підвалу. Жінка була вся чорна, навіть волосся довелося обрізати.
«Виїжджала з міста під «Градами» по замінованій дорозі. Я вже потім дізналася, що тут підірвалася на міні родина: загинула дитина, жінці відірвало обидві ноги, а чоловікові — руку. Одна дорога, один день, різний час. Нам пощастило — на дорогу вибіг чоловік, показав на міну і ми її об'їхали...».
Олена згадує, як навесні планувала висадити «клумби» за вікном — купити спеціальні горщики й підібрати гарні варіанти для сезонного цвітіння.
«Але однією мрією поменшало і вона ніколи не справдиться. У мене більше не буде моєї квартири, де все створене з любов'ю. Де можна жити довго і щасливо. Тепер нас чекає життя у орендованому житлі, де не так комфортно, як у своїй квартирі. Там все спроектували "з нуля". Навіть ті картини вибиралися роками, аби вони підійшли до інтер'єру і додавали затишку. Коли ти небагатий, цінуєш найпростіше, бо в це ти вкладав всього себе, частину свого серця. І ця частина залишилася в розстріляному Маріуполі».
Свої в Telegram 
