Дмитро Чичера зник безвісти в Маріуполі. Він організував головний пункт волонтерів в блокаді
Дмитро Чичера – відомий в Маріуполі волонтер. За його ініціативи в місті був створений вільний простір «Халабуда», який об’єднав однодумців. Там проводилися освітні та культурні події. Коли почалося повномасштабне вторгнення, завдяки Дмитру простір став центром допомоги мирним жителям. Сам він до останнього залишався в Маріуполі. 16 березня з ним зник зв'язок, наразі про його долю нічого невідомо.
Волонтерський центр
Депутатка Маріупольської міськради Катерина Сухомлинова працювала разом з Дмитром у волонтерських проєктах з початку війни у 2014-му році.
«Він завжди багато робив для маріупольців. Дмитро розумів європейські цінності і долучався до реформаторських процесів, які відбувалися в Маріуполі. Свого часу він був членом комісії, яка набирала Патрульну поліцію в Маріуполі. Останні роки був моїм помічником як депутатки міськради».
Дмитро створив центр «Халабуда», який став здебільшого освітнім. З початком війни росії проти України у 2014 люди отримували там різні безоплатні послуги. Згодом центр став самоокупним. Були заходи, що проводилися на комерційній основі. Катерина, як добровільна рятувальниця Мальтійської служби допомоги, в тому числі, інколи проводила в «Халабуді» курси з домедичної допомоги. А після 24 лютого 2022 і до перших чисел березня, за ініціативою Дмитра, вона організовувала тригодинні інтенсиви за скороченою програмою.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро перетворив «Халабуду» на великий волонтерський центр.
«Дмитро — людина, яка дуже жертовно і багато зробила, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Він об’єднав багатьох людей — свідому частину маріупольської громади. Саме завдяки йому буквально за один день ми згуртувалися і мали розуміння, що робити далі. Він налаштував нас на боротьбу й взаємодопомогу».
Дмитро у мирному Маріуполі в "Халабуді"
Величезна допомога
Катерина згадує, у перший день вторгнення, 24 лютого, волонтери та частина проукраїнської активної громадськості зібралися в «Халабуді». Тоді кожен взяв на себе певний фронт робіт: хтось шукав генератори, пісок, деякі закуповували продукти та ліки.
«Люди акумулювали в «Халабуді» необхідні речі, і вона стала масштабним центром волонтерської допомоги жителям. Звідти отримували допомогу і шпиталі, і лікарні, і містяни, які вже жили в бомбосховищах».
Дмитро завжди зберігав спокій і заспокоював своїх колег і мирних жителів.
«Наш мер (Вадим Бойченко — Свої) втік з міста в перші дні. Він кинув громаду напризволяще. Особливо жителів Лівого берега. Якщо в інших районах міста спочатку ще ходив транспорт, працювали комунальні служби, то той район був всіма забутий».
Сама ж Катерина намагалася надавати першу допомогу, транспортувати людей з Лівого берега, в тому числі і в обласну лікарню.
«Я щодня заїжджала в «Халабуду» і казала Дмитру, що саме мені потрібно. Брала необхідні ліки, продукти та засоби гігієни, а потім розвозила їх людям. Тим, хто отримував травми від вибухів. Саме завдяки підтримці Дмитра люди не розгубилися. Він допоміг не здаватися і триматися».
У місті практично не було хліба. І Дмитру вдалося знайти людей, які пекли лаваші. Прямо біля «Халабуди» був організований пункт видачі їжі.
«Люди приходили за пайками і ліками, предметами першої необхідності. Це була величезна робота не одного десятка людей. Але всіх їх об’єднав саме Дмитро. Він зміг чітко координувати».
Допомога для маріупольців
З 2 березня в Маріуполі зник зв'язок. Тоді не було жодних каналів, за якими люди могли дізнаватися новини та слідкувати за ситуацією в місті й країні.
«Тоді Діма почав інформувати місцевих. Він буквально виписував новини та роздруковував інформаційні листи на двері «Халабуди». Робив це для людей. Хоча цим повинна була займатися наша влада. Вони не додумалися запустити хоча б одну машину з гучномовцем, яка б інформувала про те, що зелених коридорів не буде, і казала б, що треба вибиратися з міста».
Катерина вважає: бездіяльність та саботаж з боку мера й відповідних департаментів міської ради в питаннях цивільного захисту зіграли трагічну роль в житті маріупольців. Твердження, що ситуація під контролем впродовж кількох тижнів призвели до хибної оцінки ситуації.
«Я писала і озвучувала на пленарних засіданнях депутатські запити, скликала круглі столи. Ще за пів року до вторгнення закликала щось робити, перевіряти та облаштовувати бомбосховища. Але мене, депутатів з фракції «Сила людей», Дмитра, який долучався до цих заходів, ніхто не чув».
Не втрачати надію
Коли Катерина зрозуміла, що Лівий берег точно буде окупованим, перебралася в Центральну частину міста і мала намір продовжувати допомагати містянам разом з Дмитром в «Халабуді».
«Ми чекали приходу бригад української армії, але цього не сталося. 15 березня Лівобережний район був заблокований, вивозити людей та й взагалі переміщатися на автівці було неможливо».
Катерина перебувала у бомбосховищі швейної фабрики неподалік. Вранці 16 березня вона прийшла в центр, аби разом з волонтерами скоординувати свої подальші дії.
Михайло Вершинін, Дмитро Чичера та Катерина Сухомлинова в перших числах березня
«Людей в «Халабуді» було вже небагато. В той день у нас з Дмитром була розмова, і він сказав, що ситуація погіршується. Бої йшли вже на площі Свободи».
Катерина зізнається, ніхто з них не очікував такого швидкого наступу.
«Я розуміла загрози для своєї родини. Дуже переживала за них. Дмитро сказав, що свою зміг евакуювати. І я вирішила, що теж маю вибиратися з міста, бо залишатися далі — означало полон і тортури. 16 березня ми поїхали з Маріуполя. Я дуже шкодую, що тоді навіть не спробувала вмовити його їхати з нами».
Дмитро залишився. Того ж дня він востаннє виходив на зв'язок зі своєю дружиною. Розмова тривала близько хвилини. Він повідомив, що цілий і продовжує допомагати людям.
Його ще довго шукали. Тоді у місці, куди він пішов, не було ані прильотів, ані вибухів.
«Ми і досі не знаємо, де він і що з ним. Я дуже сподіваюся, що він живий. Є ймовірність, що все-таки міг бути приліт і він отримав контузію, а тепер просто не пам’ятає, хто він. Другий варіант, що він у полоні в росіян. І якщо він все-таки у них, ми повинні врятувати його».
Катерина каже, наразі вони з волонтерами стукають у всі двері, надсилають запити, шукаючи Дмитра.
«Ми постійно переглядаємо списки і живих, і мертвих, і полонених. Але Діми ніде немає. Проте я не втрачаю надії і вірю, що ми його обов’язково знайдемо. А Україна знайде можливість витягнути його, бо ця людина зробила дуже багато для всієї країни».
Всім, хто зараз шукає близьких, які зникли в Маріуполі, Катерина радить не втрачати надії.
«Треба вірити і не припиняти пошуки. Відсутність інформації — це дуже складно. Треба вірити фанатично. Наші люди спроможні виживати. Ми всі навчені, особливо маріупольці, боротися до перемоги».
Свої в Telegram 
