Врятував герб України в Бахмуті 8 років тому — і готовий зробити це ще раз. Історія Петра Зубаря
Петро Зубар з Бахмута був школярем, коли розпочалася війна на сході України. Тоді окупанти викинули великий герб України з міської адміністрації просто до смітника, але хлопець його врятував. Зараз він є аспірантом університету Шевченка, працює розробником, волонтерить і допомагає рідним адаптуватись до життя в Києві після евакуації. На честь Дня Незалежності ми попросили Петра розказати свою історію.
Як врятував герб
2014-й рік був дуже тривожним. Тоді я був лише спостерігачем подій початку війни і не усвідомлював, до яких змін це може привести. В один день над будівлею міськвивонкому Артемівська з'явився російський прапор. Його підняли після демонстрації бабусь, які кричали: “Артемовск, вставай, Бандеру выгоняй!”. Тоді вони виглядали, як група фріків, і я не усвідомлював, до яких небезпечних наслідків це призведе.
Після захоплення міської адміністрації з будівлі скинули герб України. Це зробили “особи в балаклавах” (бойовики "ДНР" — Свої), які проголосили себе новою владою. Невдовзі я побачив, як він лежить просто біля смітника. Одразу ж вирішив його забрати, але довелось покликати мого друга для допомоги. Він запитав: “Тобі точно це потрібно?”, маючи на увазі, що це дуже небезпечно. Але я не вагався, тож ми взяли герб і понесли його в бік мого дому. Було страшно, але в мене була заготовлена легенда для сепаратистів про те, що ми несемо його на “розтопку”.
Петро Зубар врятував герб України в БахмутіФото: Особистий архів
Спочатку ми заховали великий герб між гаражами, а потім знайомий моєї подруги допоміг нам, забравши його до себе. Там він знаходився аж до звільнення міста.
Пізніше зі мною зв’язалися люди з батальйону “Артемівськ” і запропонували розповісти про цю історію журналістам. З тих людей, які допомагали мені, ніхто не хотів “світитися” і розповідати свою історію. Але це важливо — такі випадки підтверджують, що люди на сході не хочуть бачити в себе окупантів. У нас є багато людей, які готові чинити активний опір і для яких державні символи є важливими.
Швидко сприйняв нову реальність
У 2014 році я переїхав до Києва на навчання і повномасштабне вторгнення зустрів саме там. Хоча за 8 років життя там я щонайменше раз на місяць приїжджав до рідного міста. Найгірше було в 2015 році, коли відбувалися бої за Дебальцеве. У нашому госпіталі тоді було дуже багато поранених, а до Бахмута приїжджали люди з окупованих територій.
Вони не хотіли вірити в те, що вона знову може стати “гарячішою”. Але у лютому цього року я швидко сприйняв нову реальність, в якій ми опинились. 28 лютого я познайомився з людьми, які готували їжу для захисників Києва і долучився до них. Ми готували, складали їжу в коробки, розвантажували машини, відвозили обіди тощо. У цей час мене дивувало те, що поки в рідному в Бахмуті тихо, Київ знаходиться під реальною загрозою.
Петро Зубар на волонтерствіФото: Особистий архів
Рідні евакуювалися в нікуди
В березні, коли почалися перші прильоти в Бахмуті, я усвідомив масштаби цієї небезпеки. Мої рідні місяць відмовлялися виїжджати з Бахмута, але врешті погодились. Думаю, виїхати їх змусили сильні ракетні обстріли різних районів міста.
До мене в Київ приїхали бабусі, дідусі, батьки. Не дивлячись на те, що у Києві живу я, вони “їхали в нікуди”. Так, вони жили в мене і я допомагаю їм інтегруватися, але багато чого залежить від самих людей, які виїжджають.
Усі вони хочуть повернутись додому, але усвідомлюють важливість евакуації. Я намагаюся усіма способами уникати розмов про дім, відволікаю їх від думок про нього: ми гуляємо, ходимо до театру тощо. Моє місто знаходиться під постійними обстрілами і там небезпечно, але воно залишається українським. Сподіваюся, що в Бахмуті більше не буде ноги цих мавп (окупантів — Свої). Хоча, якби довелося врятуватися герб ще раз, то я б обов’язково це зробив.
Петро Зубар з БахмутаФото: Facebook, Petro Zubar
Незалежність для мене — можливість обирати бік, в який хоче рухатись народ. Той бік, в якому ми будемо щасливими і успішними як суспільство. Зараз ми все більше йдемо до розуміння і прийняття одне одного всередині своєї країни. Це не завжди добре виходить в мирний час, але чомусь саме під час війни нам це добре вдається.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
