Мого чоловіка забрали в полон у фільтраційному таборі. Я борюся, але ніяк не можу його врятувати

Випробування блокадою

Ми з чоловіком жили на Лівому березі в Маріуполі. Чотири роки я працювала майстринею манікюру, мала власний кабінет. Ярослав мав невеличкий бізнес по продажу очищеної води.

Жили, як всі молоді родини: будували плани, ставили цілі і досягали їх, зустрічалися з друзями і сподівалися на щасливе майбутнє. Але 24 лютого все перевернулося.

Перші дні ще трималися, потім перейшли в підвал. По місту постійно стріляли, було дуже страшно залишати укриття. Але доводилося, бо треба було щось приготувати на багатті, знайти воду. Кожного разу, коли Ярослав виходив, я не знала, чи повернеться він.

Маріуполь обстрілювали з такою силою, що у підвалах хиталися стіни, будинки буквально складалися, а на вулицях лежали тіла мирних жителів

За два місяці життя в блокаді, ми декілька разів шукали нові укриття. Будинки, де ми ховалися, горяли від снарядів. Під обстрілами ми не завжди могли знайти сховище: не всюди нас пускали люди, бо з нами завжди був наш собака. Він доволі великий і не всі були раді такому сусідству. Останній час переховувалися в підвалі свого будинку, прямо під нашою вигорілою квартирою.

Вікторія та Ярослав жили щасливо в МаріуполіАвтор: Архів героїні

Вивезли у невідомому напрямку

22 квітня ми прокинулися від галасу сусідів. Вони повідомили, що треба всім виходити на вулицю, всім чоловікам — з документами. Прийшли бойовики «днр». У всіх перевірили документи, а деяких чоловік вибірково просили роздягатися. Шукали сліди від автоматів, бронежилетів та наявність татуювань. Потім перевіряли будинок, а ми в цей час сиділи у сховищі. Доки не отримали дозвіл — вийти з укриття не могли.

Як тільки військові пішли, ми вийшли на вулицю. В той момент прийшло усвідомлення, що ми повинні виїжджати. Маріуполь був повністю зруйнований, там вже не могло бути життя, про яке ми так мріяли.

Наступного дня на зміну бойовикам «днр» прийшли чеченці. І вже вони всіх людей, які були в підвалі (а їх було разом з нами — 60), вивезли до магазину «Маріуполь». Звідти нас автобусами довезли до Поживановської церкви. Там нам повідомили, що ми можемо залишитися в місті, а хто захоче — може їхати чи шукати собі прихисток в селищах неподалік. Кожному треба було пройти фільтрацію.

На фільтрацію нас привезли в село Безіменне. На саму процедуру чоловіка навіть не пропустили. На вході в табір військові дивилися сумки, вибірково дивилися техніку. У Ярослава одразу забрали паспорт та почали питати, де він служив, чи є УБД. Телефоном передали його дані і сказали, щоб чекав — за ним прийдуть. Питання до чоловіка виникли через те, що з 2016 по 2019 роки він служив кінологом в «Азові». Коли закінчився контракт, він пішов на цивільну роботу, почав займатися бізнесом.

Близько першої години ночі 24 квітня за ним прийшли військові. Ярослав встиг лише вдягтися у куртку та взяти невеличку сумку з речами. Я не можу описати, що я відчула в той момент.

Ніколи не забуду, як він сказав: «Головне, що у вас тепер розпочнеться нове життя. Моє на цьому скінчиться»

Ще один день я бува на території фільтраційного табору. Сподівалася, що ось-ось — і зайде мій Ярослав. Але цього не сталося. Я питала у всіх, що з ним, куди його повезли. У відповідь отримала, що чекати не варто.

Процедуру фільтрації я пройшла. У мене перевірили речі та телефон, подивилися всі повідомлення, фото, взяли відбитки пальців. Потім видали папірець, який дозволив мені виїхати з окупації.

Життя у стані безвиході

Наразі я і досі не знаю, де мій чоловік. Я відновила події до кінця травня. Завдяки волонтерам чи полоненим, яких звільнили, я дізналася, що Ярослава бачили в колонії в Оленівці. Згодом його перевели в СІЗО.

Вперше я почула голос чоловіка 18 травня. Він зателефонував мені з телефона слідчого, повідомив, що знаходиться в Донецьку. На цьому наша розмова завершилася. І по нинішній час я не знаю, що з ним та в якому він стані.

Я зверталася всюди, куди тільки можна. Але ніхто нічим допомогти не може. В цьому місяці волонтери повідомили, що у Ярослава статус полоненого, проте офіційно цю інформацію ніхто не підтверджує.

Зараз я живу у стані безвихідності. Попри мої спроби щось дізнатися, щось зробити — нічого не виходить. І, найстрашніше, що від мене нічого абсолютно не залежить. Мені боляче, що він там, один, переживає все це. А я в іншому місці борюся, але ніяк не можу його врятувати.

Єдине, що тримає мене, — сильна віра в те, що мій Ярослав обов’язково скоро повернеться. Я сподіваюся, що ми будемо разом вчитися жити з нуля. Хоча всім нам буде дуже складно відновитися після того, що пережили.

Катя Колесніченко створила власний бренд одягу з мотанками. У них — справжній дух свободи

Олена Король з Покровська відкрила лекторій і майстерню біля лінії фронту. Це її спротив війні

Я вижила в підвалах біля "Азовсталі" — і бачила смерті мирних. Росія бреше про те, що з нами сталося