Я вижила в підвалах біля "Азовсталі" — і бачила смерті мирних. Росія бреше про те, що з нами сталося
Два місяці життя в підвалах будинків біля «Азовсталі», три тижні у бункері комбінату. Смерть близької людини через відсутність медичної допомоги. І врятоване життя чотирирічної дівчинки, матір якої потрапила в полон. А також ретельна, принизлива фільтрація російськими окупантами. Жителька Маріуполя Валерія Зеленська і досі не стримує сліз, коли згадує всі ті події.
Дивіться історію Валерії та інші Свідчення війни на нашому каналі в YouTube.
Родина сховалася у ванній: бабуся і онук загинули
Валерії — 23 роки. Вона зі Світлодарська, міста, яке з 2014-го постійно фігурує у військових зведеннях. У Маріуполь дівчина переїхала після закінчення школи у 2015-му році, тут вона навчалася в професійному ліцеї автотранспорту, а потім і працювала.
24 лютого Валерія ночувала у друзів. Розмови затягнулися до ранку. До перших вибухів. Згадує, одразу відчула — буде щось недобре.
«Підвал будинку по вулиці Азовстальській, де я орендувала квартиру, став прихистком для мене, моїх друзів з мікрорайону Східний та ще десятків маріупольців. Востаннє у своєму ліжку я спала в ніч з 26 на 27 лютого. А потім з друзями спустилися в підвал. У цей день стався перший приліт авіації в нашому мікрорайоні. І в наш підвал почали приходити люди з сусідніх будинків».
Вранці другого березня снаряд влучив у будинок, де переховувалася Валерія. Тоді ніхто не постраждав. А 10 березня від вибуху загинули люди на сьомому поверсі.
«В одній з кутових квартир була родина, люди не захотіли спускатися до нас у підвал. І на момент прильоту дві бабусі та 1,5-річний хлопчик зі своєю матір’ю ховалися у ванній, яка знаходилася якраз в куті. Чоловіки цієї родини в момент вибуху були відсутні, мабуть, ходили на пошуки їжі та води. Одна бабуся миттєво загинула. Дитина померла в лікарні. Другу бабусю з пораненнями спустили до нас у підвал. Тоді вже не було ані води, ані світла. Я увімкнула ліхтарик, дивлюся, а у жінки немає одного ока. Вона все намагалася залізти туди, бо їй в тому місці, де було око, щось заважало. Я надала їй першу домедичну допомогу, але сказати, що у неї немає ока так і не змогла. Потім бабусю відвезли в лікарню. Що з нею далі сталося, не знаю».
Черговий приліт стався по баках зі сміттям коло будинку Валерії. Все навкруги почало палати.
«У чоловіка, який з нами переховувався в підвалі, недалеко від смітників стояла автівка. Він вирішив її відігнати подали, щоб не загорілася. І тоді стався четвертий приліт: уламок снаряду потрапив до нього в кишеню, а там був ключ, від уламка він став дуже гарячим і роздробив чоловіку кістку. На нозі утворилася велика рана. Після пожежі люди стали потрохи йти з підвалу. А я не могла залишити того пораненого чоловіка, бо йому треба було обробляти ногу».
З хлібозаводу забрали черстві булочки, об них можна було зуби зламати
Будинок по Азовстальській знаходився біля першої прохідної металургійного підприємства. З кожним днем ставало все гучніше та страшніше. Вже небезпечно було ходити за водою на криницю поруч з хлібозаводом.
«З їжею не було проблем, її було достатньо. Спочатку люди принесли в підвал всі свої запаси. Щоб м’ясо не зіпсувалося, його порізали та підвісили на мотузку, так воно в’ялилося. Щось купували, поки працювали магазини. Неподалік був дитячий садочок, звідти витягли матраци, подушки, ковдри. Завдяки цьому облаштували підвал. У школі забрали залишки їжі, а ще великі каструлі. Згодом, коли їжі поменшало, то брали в магазинах. Напої, чіпси, сухарики, різні крупи — все, що довго зберігається. А ще свіжу рибу, її одразу солили. Деякі люди виносили з магазинів тільки алкоголь, і не декілька пляшок, а ящиками. Для мене це було незрозуміло».
Трохи згодом снаряди дісталися і до хлібозаводу. Хлопці, які були з Валерією в підвалі, одразу пішли на підприємство в пошуках продуктів. Під завалами вони знайшли борошно та соняшникову олію. А ще черствий хліб та булочки, такі, що зуби можна зламати. Але хліб шматкували в суп або борщ, а булочки розмочували в чаї.
Бували дні, коли у підвалі перебувало десь 50 людей. Валерія всіх записувала в блокнот, який потім загубила. Але згодом їй надіслали фото блокнота: його під завалами знайшов родич пораненого хлопця, який в ті часи разом з Валерією переховувався в підвалі.
У підвалі помер колишній хлопець, він хворів на діабет
А наприкінці березня у будинок влучив снаряд. Вогонь охоплював поверх за поверхом. Руйнування було настільки сильним, що будинок навіть похилило. А потім його частина, де знаходилися однокімнатні квартири, з десятого по перший поверхи за кілька секунд склалася. Загинули троє дорослих і трирічна дівчинка.
«В той же день ми перебралися до іншого підвалу п'ятиповерхового будинку по Азовстальській. Я майже постійно була на нашій імпровізованій кухні, яка знаходилася трохи поодаль від того місця, де спали. Ми готували оладки. І в цей момент вибух. Це сталося близько одинадцятої вечора. Зазвичай в такий час ми вже спали, але в той вечір приготування їжі змістилося, і це нас врятувало».
Підвал, де ховалася Валерія та інші маріупольці
У підвалі перебував колишній хлопець Валерії зі своєю дівчиною. Він був хворий на діабет. На перший час у хлопця був інсулін, потім запас поповнили в лікарні.
«Але життєво необхідні ліки залишилися під завалами. І він почав усихати. Цукор дуже "стрибав". Він почав пити дуже багато води. Сили залишали його. Валерія каже, що до лікарні дістатися було важко, але можливо. Чоловік з підвалу, у якого жінка отримала поранення, зміг відвезти її в лікарню. А звідти людей вивозили в Новоазовськ, про це я дізналася вже згодом. Я просила колишнього і його дівчину, щоб вони зібралися і пішли в лікарню, але вони відмовилися. Мій колишній хлопець помер 7 квітня в підвалі. Йому було всього 19 років».
Українські військові нас не утримували — російські журналісти пишуть брехню
У підвалі того ж будинку, але в іншому кінці, жили українські військові. Валерія каже, вони майже не перетиналися.
«Ми за весь час кілька разів розмовляли і все, навіть їхніх позивних не знаємо. Тому можна уявити мою реакцію, коли наприкінці липня мені на очі попалася стаття в російському інтернет-виданні, де суцільна брехня. Там йшлося про те, що ці хлопці утримували 15 цивільних в підвалах, не давали виходити назовні. А ще погрожували розстрілом на місці, якщо люди посміють не послухатися. Ще там йшлося, що мій колишній хлопець помер не через нестачу ліків, а через те, що військові не дали змоги йому вийти з підвалу і дістатися до лікарні.
Я особисто була присутня там і можу відверто сказати, що українські військові нікого з цивільних не тримали. Люди самі вирішували, коли і куди їм йти. А потім до нас дійшли чутки, що на «Азовсталі» багато цивільних і їх звідти потроху евакуюють. В середині квітня, після того, як почалися потужніші вибухи, тільки тоді хлопці (українські військові-захисники Маріуполя — Свої) вперше прийшли до нас. Вони запитали, чи потрібно нам щось. А потім сказали, що йдуть на завод і ми можемо піти з ними. Я погодилася і ще одна дівчина».
У знайомого серце зупинилося від гучної авіації
На «Азовсталі» шляхи Валерії та військових розійшлися. Дівчина опинилася в невеличкому бункері, де крім неї було ще п'ятеро цивільних.
«Найстрашніше на «Азовсталі» — це авіація. Можна померти не від снаряда, а від його вибухової хвилі. Вона настільки потужна, здається, що грудна клітина дістає до хребта. І може серце не витримати, особливо у людини похилого віку. У місті так знайомий загинув — серце зупинилося під час авіаудару».
Через тиждень Валерію перевели у великій бункер, де було багато людей. Там маріупольці чекали на евакуацію.
«Пройшла інформація, що ООН і Червоний Хрест вже були поруч з Маріуполем. Я вже відчувала, що скоро буду за межами цього пекельного міста. Але водночас не хотілося покидати «Азовсталь». Я розуміла, тільки-но останній цивільний вийде з підприємства, ворожа армія почне наступ і буде нищити наших хлопців. Так і сталося. Коли 6 травня їхала в автобусі у бік Запоріжжя, бачила у вікно, як з літака на «Азовсталь» падають авіабомби та фосфорні бомби».
Чому ти така брудна та худа і чи вживала на «Азовсталі» наркотики?
Перш ніж дістатися на підконтрольну територію Валерії Зеленській довелося пройти принизливі процедури у фільтраційному таборі. У селищі Безіменне Новоазовського району розставлені намети: в одному людей допитують, у другому — ретельний огляд, у третьому треба заповнити документи, у четвертому стоять ліжка для тимчасового відпочинку.
«Тих, хто прямував з Маріуполя на підконтрольну територію, оглядали, допитували. Перевіряли пальці, лікті, плечі, аби переконатися, що ти не маєш відношення до військових. І хлопців, і дівчат роздягали. Не всіх, але більшість. Мені довелося роздягатися до спідньої білизни. Поки оглядали мене та речі задавали різні питання. Деякі з них мене змусили ніяковіти. Наприклад, чому ви така брудна? А яка я повинна бути, якщо з 24 лютого по 6 травня я перебувала в підвалах та бункерах. А ще — чому така худа? Я дивлюся на них з подивом, нібито я щойно вийшла з курорту, а не з бункеру «Азовсталі». І контрольний — ви вживали наркотики? Мені хотілось у відповідь їм закричати, що в тих умовах, в яких я перебувала, я щодня мріяла вдосталь попити води та поїсти».
А коли російські солдати дізналися, що Валерію на «Азовсталь» провели військові, то увага до неї значно збільшилася.
«Забрали паспорт, відвели в інший намет. А там вже ретельно перевіряли телефон, соцмережі. Питали, чому вирішила перейти з підвалу в бункер. Потім знову перехід в інший намет. Там ще як зловмисницю фотографували: анфас, профіль. І знову перехід в намет. А вже ніч, і той, хто мене допитував, каже, що вже хоче спати. А тут я нібито не людина, а шматок м’яса перед ним. Він так на мене тиснув. Каже, покажи пальці. А у мене на вказівних пальцях опіки, отримала їх коли на антисептику гріла воду для чаю. А він: «О, давно не стріляла!» А я жодного разу не стріляла, зброю в руках не тримала. Потім підходить інший з тим же проханням показати пальці.
— Що ви хочете?
— Правди!
— Так я вам і кажу правду!
— Але я щось тобі не вірю.
І я почитаю наново розповідати про своє життя з 24 лютого. І так поспіль разів десять.
— Підеш на детектор брехні?
— Так.
— А зробиш тест на наявність наркотичних речовин?
— Без проблем!
Ще трохи і у мене ледве не стався нервовий зрив. Я вкотре заповнила документи і мене відправили в намет з ліжками відпочивати. На годиннику було четверта ранку».
Врятувала Алісу від дитячого будинку окупантів
Саме в тому наметі сталася доленосна зустріч — 7 травня Валерія познайомилася Вікторією Обідіною і її 4-річною донькою Алісою. Дівчина стала відомою після того, як передала щемливе послання з бомбосховища заводу «Азовсталь». Аліса просила, щоб її евакуювали зі знищеного росіянами міста.
«Нас з її мамою обох довго допитували. Після цього повели в намет, де знаходилися ліжка. Слово за слово — почали спілкуватися. І тут Вікторія каже, що окупанти перевірили її соцмережі і побачили фото, на якій вона у військовій формі.
Вікторія і Аліса у мирному житті
Вікторія запевняла, що вона медик і жодного разу не тримала зброю. Але всі вмовляння були зайві. «Мене забирають в полон, а доньку, скоріш за все, у дитячий будинок», — сказала вона. Я запротестувала, що ні, ніякий дитбудинок. Запропонувала свою допомогу — відвезти дівчинку до Запоріжжя, а там вже Алісу зустрінуть рідні. Вікторія дуже здивувалася, що незнайомка пропонує допомогу по рятуванню дитини. Мені здається, що кожна порядна людина вчинила так само, і не дозволила дитині залишитися в дитячому будинку на непідконтрольній території.
«Поїдеш з тьотею, якщо мене заберуть у полон?», — запитала Вікторія у доньки.
«Так, поїду», — відповіла Аліса.
У них такі стосунки — не як у матері з донькою, а як у найліпших подружок. Аліса — дуже відкрита дівчинка, яка відразу йде на контакт. Віка написала на мене доручення — і вони попрощалися.
Валерія та Аліса в автобусі після евакуації
Аліса в автобусі під час евакуації
Обіймаючи доньку, Віка трималася, щоб не розплакатися. І ми поїхали з Безіменного до Запоріжжя. Аліса — маленька, але водночас така доросла. Дівчинка все розуміла, що мама залишається, а вона їде. Але вона впевнено казала, що мама скоро повернеться».
У Запоріжжі Алісу забрав її дядько, а згодом вона разом з бабусею переїхала в Польщу. Нещодавно Валерія загубила папірець з контактом рідних Аліси, але вона сподівається, що з дівчинкою все гаразд і вже скоро вона зможе зустрітися зі своєю мамою.
Свої в Telegram 
