Катя Колесніченко створила власний бренд одягу з мотанками. У них — справжній дух свободи
Художниці родом з Луганська Катерина Колесніченко лише 24 роки, а війна наздогнала її вже двічі. У 2014 році їй з родиною довелося переїхати на Київщину, цього року тікати від російських найманців з Гостомеля. Аби пережити емоційне та психологічне навантаження, Катя малювала. Її творчість вилилася у бренд “Джереґе́ля”. Про двічі переселення, розвиток власного бренду дівчина розповіла у монолозі Свої.
Птахи стали символ волі
В 2014 році я якраз відсвяткувала 16 день народження, і буквально через 5 днів ми поїхали з родиною з Луганська. Переїзд був складний. Всі знають, що виїжджали на тиждень-два, а потім, мабуть, ще на місяць, а потім вже і залишилися тут, на Київщині. У Луганськ ми так і не повернулися.
Я малюю з дитинства. Закінчила художню школу. В мене плани були великі — вступити в нашу Луганську академію культури і мистецтв. Для цього я вступила в коледж при цій академії. До речі, це був класний коледж. По суті він виявився єдиний в Україні такого типу. Вміщав в собі і художників, і акторів, і музикантів. Це був такий творчий притулок для всіх.
Війна внесла свої корективи. Я відучилася в Луганську перший курс в коледжі. На другому курсі вже почалася війна, я закінчила навчання дистанційно. Опісля вступила в київський Інститут будівництва і архітектури. Тому я за освітою не тільки художник, а ще і дизайнер інтер'єру.
До лютого, я розписувала стіни в Києві, Гостомелі, Бучі, Ірпені, певний час займалася дизайном інтер'єрів. Але все-таки зрозуміла, що це не моє. Тому я переключилася на картини, розписи стін. В моїх сюжетах присутні птахи, вони відгукуються в мені. Мій дідусь птахів міг розрізняти по співу, тому вони асоціюються саме з ним. Та й птахи — це наче символ свободи, волі України, птахи супроводжують українців у фольклорі всіх часів.
Насправді війна дала поштовх того, що треба робити те, що ти любиш. Я ж раніше не розписувала одяг. Ми взагалі в Гостомелі живемо: і сестра моя тут, і батьки. 24 лютого ми все пережили тут, 25-го ледве-ледве вирвалися. Недалеко, а під Бородянку. Два тижні там просиділи. Це, звісно, стрес серйозний був. Але нам вдалося евакуюватися на захід України.
Через малюнки відновлювати себе
Перша мотанка на одязі — це була моя футболка. Вона була про зняття стресу та моральну розраду. Я ж не відразу почала малювати мотанки, коли ми дісталися безпеки: в мене були з собою якісь 2 маркери, купила папір і просто почала малювати графіки, чорно-червоні. Всі ці графіки були пов'язані з війною. Це фактично мій щоденник, бо там те, що стосується Бучі і Ірпеня, загиблих дітей. Загалом складна тема, болюча для всіх.
Тільки після того, як вийшов цей біль, я вирішила намалювати мотанку. Війна вчить бути фаталістами і вірити у все. Хотілося захисту і відродити українську культури, не шароварщину, а дійсно копнути вглиб, в наше коріння. Я в принципі завжди цікавилася культурою нашою: ще з 2014 року, читала, досліджувала. Особливо зараз більше почало з’являтися інформації. Почали показувати, яким чином нас зросійщували та наші неймовірні костюми традиційні перетворювали в шароварщину.
От ці атласні шаровари, атласні стрічки, штучні страшні квіти — це не наша історія, це неправда. Я дивилася і документальні фільми, і книжки читала аби мої мотанки були максимально наближеними до притаманних нам традицій. І це людям сподобалося.
Всі хочуть захисту, тим паче в такий час. В той момент поновила свій робочий акаунт TikTok для розпису стін. Потім просто записувала відео, ділилася своєю творчістю. Стали замовляти в мене футболки з мотанками. І я брала суму за роботу невелику. Я просто розумію, як складно людям. Я знаю, що ті, хто вдруге переселенці, нам морально все одно трохи легше було, бо в нас вже є якийсь досвід за плечима є. Ми знаємо, як себе зібрати до купи. А люди, яким це вперше, які не бачили це і не відчували… Я просто згадую себе в 2014 році, знаю, як це складно. Тому я ставила ціну таку, щоб перекрити фарби, надлишки відправити на армію. Тому якось так черга стала на ручний розпис.
Нова справа в у мовах війни
Я вже стільки мотанок відмалювала, що я не можу їх вже більше малювати в такій кількості. Але підвищувати ціни я не могла. Вирішила розробити друкований варіант. Таким був початок “Джереґе́лі”.
Довго шукала назву, просто почала шукати наші автентичні слова, які були забуті. Побачила слово "джерегелі". Почала читати про це, виявилося, що це назва української традиційної зачіски. Про неї пару згадувань було у творі "Енеїді" Котляревського. Я зрозуміла, що це воно. Це те, що має бути, чого мені не вистачало.
Зараз я повернулася додому в Гостомель. Наші з батьками стіни — цілі, тут можна жити, а от в старшої сестри будинок згорів повністю. Вдома я малюю щодня — так багато замовлень. Якщо чесно, мені інколи соромно, бо я не встигаю відкривати усі повідомлення в діректі. А друковані футболки оптимальне рішення для всіх тих, хто хотів би мати одяг з мотанкою. Я дуже довго відшукувала варіанти друку, аби знайти максимально схожий до розпису, ціни також не про мій прибуток, а скоріше про якість — ціна футболки 850-1200 грн, це якісні тканина та друк, який прослужить довгий час.
На розпис зараз я беру джинсовки, тренчі, щось таке більш цікаве, бо вже стільки футболок намальовано мною, що я вже просто трошки втомилася від них.
Започаткувати цей бізнес мені обійшлося у 40 000 гривень. Це зробити кілька перших футболок, де я “промацала” розміри, кольори, тканину. Це пакування, листівки, просування у соцмережах, промоція. Також дуже добре спрацьовують особисті знайомства.
Нещодавно українські актори організували благодійний ярмарок, де збирали кошти для допомоги на передову, я мала змогу представити там свій бренд. Це дало мені поштовх. Через теж просуваюся TikTok, до речі, виявилося дуже багато людей там сидить.
Розумію, що зараз війна, але я оптимістка. Я хотіла все-таки створити унікальний продукт насправді, що пов'язаний з нашим корінням, віддати данину Україні. А люди це відчувають. Українці вже згуртувалися настільки, що подих перехоплює. Я думаю з нашою єдністю, зі збереженням традицій все вийде, незабаром на нас чекає перемога.
От тільки навіть не знаю, чи захочу повернутися до Луганська. Я чомусь сумую не за самим Луганськом, а за степом нашим, таким донбаським, за шахтами, териконами. Зараз не час розклеюватися та сумувати. Хочеться звісно вірити, що скоро повернемося, але не ставити рамки, що через тиждень все закінчиться — і можна буде повернутися додому. Важливо знайти в місті, куди тобі вдалося виїхати, щось таке, що відгукується домом, чимось рідним.
Свої в Telegram 
