Я — інтерн в лікарні, куди привозять поранених українських бійців. Ми разом працюємо на перемогу
23-річний Микита родом з Луганщини. Вісім років тому росія окупувала його місто та змусила родину стати переселенцями, тоді хлопцю було тільки 15. Зараз він закінчив медичний університет та проходить інтернатуру в хірургічному відділенні лікарні в Дніпрі. Саме сюди евакуюють поранених бійців з передової. У цьому монолозі він розповідає про воєнні будні роботи.
Лікарня стала евакуаційним центром
Моє місто окуповане з 2014 року. Пам’ятаю, що тоді я не розумів, що відбувається. Окупація сталася дуже різко, буквально за один день. Коли почалися активні бойові, спочатку батьки відправили мене до Одеси, а потім ми всі разом переїхали до Києва. До 18 років я три роки навчався в медичному ліцеї в Києві, бо перед тим вчився у Луганську теж в медліцеї, а потім вступив у Вінницю в університет.
Напередодні повномасштабного вторгнення росії серце відчувало, що буде велика війна. Коли вже почалося — я заспокоївся. Спочатку думав мобілізуватися і стати військовим, але зрозумів, що я дам країні більше, якщо закінчу університет і буду допомагати як медик.
Лікарня в Дніпрі, де працює Микита
В червні цього року я закінчив університет і вирішив іти в інтернатуру в хірургічне відділення лікарні в Дніпрі. Чому? Тут багато поранених — подумав, що з мене буде багато користі, плюс практика роботи в умовах війни в прифронті. Так воно і сталося!
В інтернатурі немає лекцій, тут навички здобувають в практичній роботі, “на ходу” як-то кажуть. Робочий день починається з 7:50, 10 хвилин говоримо про те, хто з пацієнтів поступив, які рани, яка важкість тощо. Потім починаємо працювати.
Ця лікарня функціонує як евакуаційний центр. З передової привозять солдатів. Часто їхні рани та одяг ще в землі. Ми повністю ними займаємось — миємо рани, лікуємо, дістаємо уламки тощо. Кожен солдат має обов’язковий документ — “Форма 100”, або часто вони це називають “сотка”. В цьому документі вся інформація про військового, поранення (дата і час, коли він його отримав). Буває інколи, коли військові прибувають без “сотки”, то трохи важко, але лікуємо і робимо нову форму.
Поранені в нас лежать, поки не зможуть евакуюватися в тилові госпіталі на захід України. Зазвичай це від двох днів до двох тижнів. Ми стабілізуємо їх, щоб вони витримали евакуацію. Намагаємось чимшвидше, щоб звільнити місце і допомогти більшій кількості військових.
Шукаємо уламки в легенях магнітом
Від рівня складності поранення залежить, куди військових направлять з поля бою: тих, хто може одразу їхати, евакуюють сюди. Найчастіше ми дістаємо уламки, обробляємо рани, комусь шиємо, медикаментозно лікуємо, бо багато з контузією.
Бувало, поранені, які прибувають з контузією, німі. Вони розуміють, але не говорять. І коли ми їх лікуємо, у них немов крок за кроком з’являється голос. За цим дуже цікаво спостерігати — немов прокидаються.
У відділенні в нас четверо хірургів, я — інтерн — та медсестри. Цей місяць був важким — за тиждень через хірургічне відділення могло пройти близько ста людей. Один встає, а на його місце одразу інший лягає. Зі ста людей від нас всі вийшли живими. За місячний досвід роботи тут, на щастя, поки без смертей. Дуже тяжких одразу везуть в госпіталі, бо там люди вчилися на військових лікарів і є своя специфіка роботи, на якій вони спеціалізуються. Наша ж лікарня не є військовою, просто військові госпіталі вже переповнені, а в нас, взагалі, планова хірургія — в мирний час ми оперуємо цивільних. Але нині всі лікарні працюють як госпіталі.
Повітряні тривоги тут приблизно разів п’ять на день. В укриття ми не ходимо, бо якщо ми в операційній і оперуємо — ми не можемо зупинити операцію.
Родичі привозять сльози та тепло
Емоційно буває важко, навіть інколи мені сняться поранені військові, але, загалом, вивозимо. Бачу все це щодня, тож це стало моєю реальністю. Є впевненість в тому, що ми допомагаємо, а це надважливо. Є відчуття, що я знаходжуся в стані постійної напруги. Звичайно, я намагаюся розслаблятися, але це не той відпочинок, який був до 24 лютого.
Якщо дуже багато хворих, то ми заганяємось, але треба працювати.
Бувало, що не міг спати через стрес. Але потім нормалізовується. І я вважаю, що це чудовий досвід. Мені цікаво допомагати військовим, ставити їх на ноги, щоб вони далі жили повноцінним життям. І це є великою мотивацією. Відчувається, що таким чином я теж немов на фронті.
Також в кожного з нас є своє хобі, бо весь час просто неможливо в цьому "варитися". В мене це фортепіано і зал.
Не сказати, що в лікарні море крові, як у фільмах. Пахне цигарками, інколи військові навіть в палатах курять. Всюди військова форма і чоловіча атмосфера, бо дівчат-поранених взагалі немає.
Бійці розповідають, як криє російська артилерія. Лікарі кажуть, що в березні-травні у наших військових були дуже серйозні поранення, приїжджали без шматків тіла. А зараз, на щастя, рани набагато легші, просто, можна сказати, акуратні уламкові. Краще, ніж було — і це дуже впливає на атмосферу в лікарні.
Хтось з поранених тільки прибуває й одразу рветься в бій, таких більше. Хтось, навпаки, каже, що не хоче. Часто до бійців приїжджають родичі, тоді — багато сліз, тепла.
Лікарня для мене — це місце, де допомагають людям, прихисток, безпека. Всі, немов один організм, працюють на спільну перемогу. І якщо кожен буде викладатися на спільну перемогу — вона буде точно за нами. Все відбудуємо, бо сила в єднанні!
***
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
Свої в Telegram 
