Щоранку я прокидаюся у абсолютній тиші. Війна роз’єднала 16-річного Влада з Донеччини з родиною
До повномасштабного вторгнення 16-річний Влад з Костянтинівки був звичайним школярем, який жив зі своїми батьками, гуляв з друзями і волонтерив на міських подіях. Та через військову агресію РФ хлопець опинився у Вінниці, де зараз живе сам. Для Свої.City він розповів, чому його рідні зараз розкидані по світу.
Не панікували, але виїхали заради батька
Достатньо довго ми не виїжджали з нашого міста. У лютому ми заклеїли вікна і постійно сиділи в коридорі. Батьки не панікували, як більшість наших знайомих — хіба що просили мене не ходити по вулиці під час повітряної тривоги. Ми розглядали варіант переїзду до Польщі, але потім подумали: “Ну, яка Польща?”. Нам здавалося, що все швидко закінчиться і з нашим містом нічого не буде. Та і жити не було де, бо в тій країні в нас не було знайомих. З одного боку, я хотів би колись пожити в іншій країні, але не за таких обставин. Ситуація в місті мене не лякала, хоча в нас постійно було чути вибухи. Можливо, якби не проблеми з батьком, то ми б нікуди і не поїхали.
Раніше у мого батька було своє підприємство, але останні роки він здебільшого займався громадською діяльністю. 7-го квітня його забрали в армію, а наступного ранку повезли до Мар’їнки. На третій день служби він отримав поранення і контузію. Після того як прийшов до тями, він одразу зателефонував мені і сказав: “Я живий, мене везуть до лікарні”. Кожні два дні його перевозили до різних лікарень по Україні, а у квітні зрештою поклали лікуватися до Вінниці. Тоді ми з мамою, сестрою і її сином вирішили поїхати до нього, щоб допомагати.
Батьки поважають рішення не їхати з України
Поки шукали житло у Вінниці, батька знову перенаправили до Немирова, тож ми орендували будинок там. Якийсь час ми побули разом, але потім нам довелось роз’їхатись. Тата направили назад до військової частини, але дорогою йому знову стало погано і його відвезли на лікування в Донецьку область. Зараз тато почувається трохи краще, але у нього є проблеми зі слухом, періодично німіють спина і руки. Я дуже хочу, щоб його звільнили від служби і щоб ми знову змогли жити разом. Втім, я навіть не знаю, де нам тепер варто бути.
16-річний Влад евакуювався до НемироваФото: особистий архів
Моя мама зараз теж не поряд. У червні їй потрібно було повертатися на роботу в Німеччину — там вона працює вже два роки. Я не поїхав з нею, бо не хотів залишати Україну. Для мене дивним є те, що така велика кількість людей змогла швидко зібрати речі й поїхати за тисячі кілометрів від дому. Страх є у всіх, але для чого залишати саме Україну? Втім, мої рідні більше переживали не за якусь військову загрозу для мене в Україні — вони не хотіли залишати мене самого, але й примушувати їхати теж не хотіли. У будь-яку секунду я можу зібрати речі й поїхати до мами, але робити цього не буду. Вона поважає моє рішення і не тисне на мене.
Проблему самотності долаю малюванням
Коли я вже залишився сам, ми з батьками почали шукати для мене житло у Вінниці. Я не міг залишатися в Немирові, бо сестра вирішила переїхати до іншого місця. Раніше я хотів жити у великому місті, адже мені бракувало можливостей для розвитку в Немирові. Там я не міг робити те, що люблю: шити, малювати, вчитись, зустрічатися з друзями. Але вже після переїзду разом з великою кількістю можливостей з’явилася ціла купа проблем. Найбільша з них — самотність.
До нового міста потрібно було швидко адаптуватись, а перший тиждень мені це давалося дуже складно. Я нікого не знав у Вінниці, тож це тільки поглиблювало моє відчуття, що я тут абсолютно один. Спочатку навіть було важко змушувати себе робити справи по дому, готувати — взагалі не хотілося нічого робити. Але потім я згадав, що на балконі є багато непотрібного картону, на якому можна було б малювати. Взагалі мені дуже хотілося б стати митцем. Поки що не знаю, про що саме будуть мої майбутні роботи, але найбільше в цьому плані мене цікавлять люди — хочу малювати саме їх.
Не вистачає моїх близьких
Зараз я живу в кімнаті на підселенні. До речі, за декілька днів до обстрілу Будинку офіцерів я якраз поїхав дивитися мою кімнату — будинок знаходиться за сім хвилин від нього. Пам’ятаю, як власник квартири тоді показував мені цей район: магазини, зупинки й, власне, сам Будинок. Цей чоловік нормально поставився до того, що я живу в такому віці один. Він навіть сказав: “Ну, а що, тобі скоро вступати до університету”. Частково я теж це так сприймаю, але мені все одно дуже не вистачає моїх близьких. Щодня я прокидаюся у абсолютній тиші — ніхто мене не відволікає, не забороняє чогось. Але мені бракує того, щоб хтось сказав о другій ночі: “Чому ти ходиш? Йди спати”.
Фотографії авторства ВладаФото: особистий архів
Вимушене переселення не схоже на відпустку
Вдома залишилось багато моїх друзів. Я дуже хочу, щоб вони виїхали, але їхні батьки не збираються цього робити. Вони постійно пишуть мені про обстріли міста, надсилають фотографії вирв від снарядів. Один друг спочатку говорив, що вже звик до такого життя, але після прильоту ракети в його район перестав це робити. Мене засмучує, що всі мої близькі зараз розкидані по світу. Але водночас я отримую цінний життєвий досвід. Хоча мені шкода, що доводиться це робити за таких обставин. Ще не знаю, що конкретно я хочу робити далі — я навіть не знаю, куди я хотів би вступити. Але в мене ще є рік, аби подумати. Я не буду ходити до школи у Вінниці, бо цього року у мене буде дистанційне навчання. Тим паче я радий, що попри нещодавній обстріл моєї школи, я все ще можу закінчити її.
Фотографії авторства ВладаФото: особистий архів
Мама каже: “Стався до цього як до відпустки, відпочинку”. Хіба можна це сприймати як відпустку? Адже відпустка це те, що ти обираєш сам, а вимушене переселення на неї й близько не схоже. Так що найбільше я зараз мрію про повернення додому… Або хоча б про життя з моєю родиною. Мама планує повернутись до України на пів року в кінці вересня, а батька, можливо, звільнять від служби. Дуже цього хотілося б — тоді ми змогли б знову жити разом як родина.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
