У закинутій будівлі інституту в Дніпрі тепер шелтер. Ось щирі історії тих, хто знайшов тут прихисток
У Дніпрі чи не найбільше переселенців з Луганщини та Донеччини. Частина з них розмістилася у сільській місцевості, інші — винаймають квартири та будинки, бо можуть працювати. А ті кого, війна загнала у глухий кут, шукають прихисток через волонтерів. Саме так з’явився шелтер “Добро на Амурі”. Свої провели там день, побачили, чим живуть люди, познайомилися із земляками та дізналися про їхні долі.
Не збиралася виїжджати, але стала волонтеркою в шелтері
“24 лютого, о 5:15 ранку, я дивилася з балкона власної квартири, як ракети накривають моє місто — мій Торецьк”, — розповідає волонтерка Людмила Радченко.
Їй 28 років. І саме завдяки Людмилі українці дізналися про проблеми шелтера. Дівчина усюди намагається голосно говорити про потреби і проблеми мешканців прихистку, а ще постійно оновлює сайт шелтера.
“Я взагалі-то не збиралася виїжджати, хотіла приєднатися до лав ЗСУ і стати на захист країни, як мій брат, але стан здоров’я мами потребував уваги та догляду: вона перенесла чотири операції на момент початку повномасштабної війни, тож ми вирішили не тягнути й евакуювалися”, — продовжує розповідати дівчина.
Ми стоїмо з нею неподалік від напівзруйнованого (так здається на перший погляд), будинку. Поки говоримо, повз проносяться діти на самокатах, лунає сміх, приїжджає стареньке авто — волонтери привезли ліки та іншу допомогу.
А Людмила ділиться історією.
“Ми приїхали 2 березня. Дніпро обрали, бо тут були знайомі, брат служить відносно неподалік, лікарні, готові прийняти маму — це важливий фактор. Спочатку ми зняли кімнату у спальному районі, роззнайомилися з сусідкою, яка розповіла, що її друзі організували шелтер для переселенців і вона незабаром йде туди допомагати. Я вирішила допомогти, і так опинилася тут”.
Наразі на Людмилі тримається величезний обсяг справ, бо вона чи не єдина волонтерка, яка знає іноземні мови: робота з міжнародними організаціями-партнерами та окремими волонтерами, оформлення листів, ведення документації, звітність тощо.
"Дякувати, що не під бомбами!"
“Шелтер був створений 26 лютого. Починалося все з пошуку бомбосховища, де потрібно було ховатися під час сигналів повітряної тривоги жителям Дніпра. Декілька мешканців міста знайшли занедбане бомбосховище, яке належало Українському державному геологорозвідувальному інституту і не використовувалося багато років. Вони його відкрили та почали облаштовувати для перебування в небезпечний час. З будівлі довелося вичерпувати воду, яка стояла там по щиколотку, просушувати стіни, виводити плісняву та грибок, проводити електрику, встановлювати меблі”, — розповідає Людмила.
Дівчина наголошує, за словами засновників прихистку, жоден з них не очікував, що буде так багато людей. Після перемовин з власниками засновники шелтера отримали дозвіл на безстрокову оренду і туди заселилися перші 50 переселенців.
“Будівля не використовувалася до цього близько 10 років, була у жахливішому стані, ніж зараз. Активісти-волонтери з допомогою мешканців сусідніх будинків терміново зробили ремонт — кімнати звільнили від старих речей, прибрали, встановили ліжка, шафи та інші меблі, облаштували санвузли та кухню”, — говорить волонтерка.
Ми дивимося на будівлю разом і я питаю про вікна, бо вони дерев’яні та, мене здається, що дуже старі.
“Так, будівля дуже стара, революційна. Дах тече, підлога провалюється, чоловіки постійно щось лагодять. З вікон дме, ми забиваємо та замазуємо, як можемо. Але головна проблема — опалення. Розумієте, це ж був колись інститут, тут не передбачено опалення за планом, але зовсім скоро зима, люди замерзнуть”.
Волонтери отримали будинок в "рідному" стані
Встановити електричні обігрівачі теж проблема — проводка не витримає, аби повністю поміняти її у будівлі та облаштувати все для обігріву потрібні сотні тисяч гривень. Людмила постійно звертається по допомогу до різних інстанцій, але поки питання не вирішено.
Повз проходить жінка та каже: “Дякувати, що не під бомбами! А там якось виживемо”.
Батько після двох інсультів, якийсь час спали просто на підлозі
Загальна кількість людей, що мешкають у шелтері, постійно змінюється. На момент нашого приїзду було 253 дорослих, 80 дітей та близько 30 домашніх улюбленців.
“У прихисток приходять вчителі, аби займатися з дітьми, лікарі за потреби, волонтери влаштовують розважальні програми, а готують люди самі”, — говорить Людмила.
Повз нас проходить чимало мешканців прихистку, з усіма ми вітаємося. Хтось питає: “А що за преса?”, багато хто просить не знімати, але ті, хто погоджуються і говорити, і фотографуватися, просять не називати їхніх прізвищ.
Йдемо далі й підходимо до входу, знайомимося з чоловіком в інвалідному кріслі. Ним виявився земляк.
Григорій з Сєвєродонецька
Григорій приїхав з Сєвєродонецька, там він жив та працював.
“Я жив на вулиці Курчатова, коли почали бомбити, переїхав на Донецьку до брата, але там не було краще. Ми прожили так до 5 квітня, потім все ж змогли евакуюватися”, — розповідає Григорій.
Чоловік працював на потужних підприємствах міста — спочатку 17 років на “Імпульсі” слюсарем-ремонтником 6 розряду, потім на “Азоті” слюсарем-інструментальником 5 розряду, а невдовзі отримав травму — невдало впав взимку на куприк та опинився у кріслі. Йому 43 роки, як він жартує, “з них 39 років ходив”.
“Брат був за кермом, я ж інвалід, мама лежача та ще собаку забрали, Матвія, йому вже 11 рочків. Я знайшов його якось на гаражах у Сиротиному, забрав до себе і вже не зміг віддати. От як я друга залишив би? Не розумію”, — розповідає чоловік.
Григорій додає, що в нього ще є син, який наразі служить у ЗСУ та яким він дуже пишається. А от повертатися після перемоги їм нема куди — житло розбите, в його квартирі побували мародери.
“Ми виїздили під обстрілами, в машину потрапив уламок снаряда. Подивіться на дірки”, — говорить сєвєродончанин.
При цьому Григорій жартує, посміхається. Каже, що у нормальному психологічному стані, але засмучується, що не може допомагати облаштовувати шелтер, робить те, що може — точить ножі для всіх мешканців.
Юрій та Віталій Михайлович жили у Лисичанську в районі гумотехнічного заводу (російською місцеві називають цей район РТИ — Свої). Трималися кілька місяців, вірили у те, що війна скоро закінчиться, але врешті-решт змогли виїхати.
“Я спускав батька у підвал попервах, потім стало важко. Батько після двох інсультів. Тож якийсь час ми спали на підлозі”, — розповідає Юрій.
Юрій та Віталій Михайлович з Лисичанська
“Лежимо, ракети літають над головою, слухаєш прильоти та вильоти. Так сподівалися, що наші швидко відіб'ють”, — говорить Віталій Михайлович
У чоловіків постраждало житло від вибухової хвилі — по сусідству було пряме влучення у будинок.
Юрій каже, найважливіший фактор, який посприяв евакуації, — відсутність продуктів і ліків.
“Черги за ліками були у понад сотню людей, зняти гроші було неможливо, жили на ту готівку, що мали, харчувалися із власних запасів і тим, що могли десь купити, а воду я щодня носив з джерела”, — говорить молодий чоловік.
“Воду фільтрували, кип’ятили, на ній готували та пили. А от з їжею було складно — пам’ятаю, як Юра роздобув десь у гуманітарному штабі два курячих стегенця. Це було справжнє блаженство”, — пригадує Віталій Михайлович.
Віталій Михайлович не може спокійно реагувати на шум дверей
Віталій Михайлович не звик до такого, він все життя працював шахтарем, вийшов на пенсію у 2011 році, переніс два інсульти, в результаті чого частина його тіла паралізована. Юрій працював будівельником, кинув роботу, аби піклуватися про батька.
“Ми виїхали 2 квітня. Юра прийшов і сказав: “Папа, прокидайся, ми за пів години їдемо!”. Посадив мене на візок, зібрав наші документи і ми рушили до місця збору зі знайомими, що нас вивозили”, — розповідає чоловік.
У шелтері їм виділили кімнату на першому поверсі. Віталій Михайлович чує, як закриваються двері та досі не може звикнути, що це не бомби.
Тетяна виїхала з Бахмута ще до того, як в місті почалися обстріли. Ми знайомимося посеред кухні, вона готує їжу для своєї великої родини.
“Приїхала в Дніпро ще в березні, у мене двоє дітей. Син служить в ЗСУ, він отримав важке поранення, я приїхала сюди за ним доглядати. А згодом виїхала вагітна донька з родиною”, — розповідає жінка.
За її словами, донька знайшла цей шелтер через знайомих. Оселилися тут ненадовго, але тепер додому повертатися страшно і нема куди — їх будинок у Бахмуті розбомбили.
“Ми їхали в Дніпро, бо тут брат у шпиталі, а в цьому шелтері жили куми. Я вагітна, ніхто ж не знав, що розпочнеться війна… З початком обстрілів у місті зникли лікарі, неможливо було пройти найпростіші обстеження, син маленький, переживала за його психіку”, — розповідає Лілія.
Лілія разом з батьком у коридорах прихистку
У прихистку дівчина живе разом з чоловіком, сином, мамою та батьком. Зараз вони розмірковують, що робити далі, бо з немовлям на руках не можливо буде жити у будівлі без опалення.
Дитина їла борщ з пляшечки, бо більше нічого не було
Коридорами швидко ходять жінки — вони мами хлопчиків, що носяться поруч. Сьогодні вже повноцінний навчальний день, тож вони піклуються, аби їхні діти не пропускали заняття. Знайомимося з Вікторією, вона вже двічі переселенка.
Вікторія - двічі переселенка з Донецької області
“Ми з Донецька. Виїхали на підконтрольну Україні територію у 2015 році, оселилися в Селидовому, купили квартиру, почали налагоджувати життя, аж тут знову війна”, — розповідає жінка.
Вона привела нас у кімнату, де живе разом зі сліпою бабусею та сином Андрійком.
“Він з неврологією. Зараз у нас відкат”, — говорить Вікторія.
Андрійко стрибає на ліжку поки ми розмовляємо
Андрійко поки стрибає на ліжку. А жінка продовжує розповідати, як їм вдалося виїхати за допомогою волонтерів, як винаймали квартиру перші пару місяців з надією, що повернуться незабаром додому, а потім гроші закінчились.
“Я ж не працюю, доглядаю за сином та бабусею. Тож коли нам запропонували тут в шелтері окрему кімнату, ми дуже зраділи. Тут допомагають з лікуванням Андрія, знайшли неврологів та психотерапевтів. У сина не розвинутий жувальний рефлекс, він їсть тільки дитяче харчування “Малюк”. Йому 5 років, а він худенький”, — говорить Вікторія.
Вона сподівається, що лікарі допоможуть і вона зможе нарешті вийти на роботу.
“На харчування синові в мене йде до 8 тисяч гривень на місяць. Я працювати не можу — не можу кинути бабусю та Андрійка. І що робити, не знаю! Тут холодно, ми застилаємо кімнату всім, що є, але цього мало. А орендувати житло ми не потягнемо”, — говорить жінка.
Робимо кілька знімків та йдемо, аби не заважати. Андрійко від нас трохи втомився.
Коридорами зустрічаємо двох жінок — обидві Марини з Кремінної. Вони виїхали з міста 1 квітня разом з дітьми завдяки масовій евакуації. На двох у них троє дітей.
“Наші родини залишилися у Кремінній, бо літні та не хочуть виїжджати. Ми з ними зідзвонюємося, поки було тихо, але знову почалися обстріли. Взагалі, ми збиралися повертатися вже додому через Печеніги, але перехід закрили. Що робити взимку, не знаємо, оренду не потягнемо”, — говорять жінки.
Куми Марини з Кремінної
З Кремінної в шелтері чимало мешканців. Валерія виїхала 17 березня, її доньці на той момент було 8 місяців. Забрали з чоловіком найцінніше — доньку та молодших брата і сестру. Пізніше виїхали батьки Валерії.
“Ми так сподівалися, що орки просто заблудяться в наших лісах та болотах Кремінщини, а вони знайшли шлях. З міста було складно виїхати, його якось швидко почали атакувати. Спочатку ми намагалися тушити будинки, возили їжу людям та нашим військовим, а потім батьки домовилися з птахофермою — розвозили птицю та яйця. Ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Було важко — грошей не зняти, харчування для малої не купити. Софія капризувала постійно через обстріли, нервувала. Пам’ятаю, як одного дня вона їла борщ з пляшечки, бо більше нічого не було”, — пригадує Валерія.
Валерія з донькою
На момент нашого з нею знайомства Софії вже рік і чотири місяці. Вона посміхається на всі свої зубки та, за словами батьків, вже набагато краще спить.
“Ми чотири місяці не знали, що з нашим житлом, тепер знаємо. У нас було все, ми так добре жили, ні в чому собі не відмовляли, а тепер залишилися ні з чим”, — говорить дівчина.
З двома великими собаками ніхто не хотів приймати, тому вони місяці сиділи під обстрілами
На цьому ж поверсі мешкає Світлана з Авдіївки. Вона живе тут з молодшою донькою та двома пітбулями — Карамелькою та Саймоном. Її історія евакуації заслуговує на окрему кінострічку.
“Старша донька вже має свою родину, живе далеко. Молодшій, Саші, 13 років. З нею ми й виїхали. Вдома велика квартира, де нам з двома собаками та двома котами було цілком зручно. А коли почали бомбити, ми не змогли знайти собі прихисток. Ніхто не хотів брати нас з тваринами”, — розповідає жінка.
Вона іноді замовкає, аби заспокоїтися, на її очах час від часу з'являються сльози.
“Киці влаштовані на перетримку у жінки в Авдіївці, вона за ними доглядає, я їй гроші на картку кидаю. А от собак я не могла ні на кого залишити. Старша донька шукала нам можливості прихистку по всій Україні”, — говорить Світлана.
Але з двома великими собаками ніхто не хотів приймати, тому вони місяці сиділи під обстрілами. В середині літа їм вдалося знайти пусту квартиру у Кривому Розі, де були готові їх прийняти, але в Авдіївці перебили вежу, сильно бомбили, до того моменту, як вона зв’язалася з волонтерами, квартиру вже здали.
Поки розмовляємо зі Світланою, Кара та Саймон не можуть знайти собі місця
“Ми виїхали у серпні, бо розуміли, куди їхати. Я побачила номер шелтера в інтернеті, подзвонила, мені сказали: “Приїздіть, житло вам буде”. Ми зібрали все, що могли у пакети, взяли одяг для собак та собі теплі речі. Навчені ще 2014 роком, намагалися взяти якомога більше. Поліція на той момент вже не вивозила людей, тож домовилися з чоловіком, якому була потрібна робота — за 5 тисяч гривень нас погодилися вивезти”, — говорить жінка та зупиняється заспокоїтися.
Цей чоловік — єдиний, хто взагалі погодився вивезти Світлану та її родину.
“Ми проїхали половину дороги, я почала дзвонити в шелтер, а мені не відповідали. Перевізник став нервувати — йому ще потрібно було повернутися в Авдіївку. Донька почала плакати, боячись, що ми залишимося на вулиці. Завдяки водію та його знайомствам ми знайшли волонтерів, які допомогли нам зв'язатися із шелтером і пояснили куди їхати. Та коли ми приїхали, нам сказали: “Вибачте, ми вас не візьмемо”. Ну, дві ж бійцівські собаки. Тут вже я не витримала, розридалася”, — говорить жінка.
Світлана - переселенка з Авдіївки
У Світлани було грошей тільки на дорогу назад, і вона б повернулася, але засновники шелтера не змогли її відпустити під бомби, виділили кімнату.
“У волонтерів добрі серця, над нами зжалилися та зробили виключення. Розумієте, пітбулі не можуть жити з іншими собаками, це небезпечно, у Саймона взагалі мертва хватка. Хоча на людей вони реагують дуже добре, з дітьми люблять гратися. Аби вони виплескували свою енергію, я щодня ходжу з ними на річку, вдягаю намордники та відпускаю плавати”, — розповідає жінка.
Світлана за професією масажист-косметолог і дуже хоче знайти роботу за спеціальністю, як тільки привчить собак не скиглити за її відсутності.
Великих собак в шелтері вистачає. Володимир з Рубіжного евакуювався разом з дружиною, двома дітьми та двома хаскі — Лордом та Сібюль. Коли родина приїхала в шелтер, виявилося, що Сібюль вагітна, тож всі переселенці прихистку няньчилися з блакитноокими цуценятами. Частину собак розібрали самі мешканці шелтера.
“Вдома був бізнес, будинок, налагоджене стабільне життя, а тепер все інакше”, — говорить Володимир.
Він показує кімнату, яку облаштував для родини та собак, і говорить, що не знає, як буде в холоди.
“Принаймні поки діти вчаться онлайн, дружина ходить на роботу, подивимося, як складеться далі”, — ділиться чоловік.
Всі мешканці шелтера намагаються не будувати довгострокових планів та плекають надію повернутися додому якомога швидше.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Свої в Telegram 
