Пів року тому ми вижили в теракті на вокзалі в Краматорську. Наше життя тепер — боротьба з травмами
8 квітня на залізничному вокзалі Краматорська стався теракт. російські війська обстріляли мирних мешканців, які хотіли евакуюватися в безпечні регіони. Дві ворожі ракети «Точка-У» з касетами вбили 61 людей. Ще 121 отримали поранення. Серед них і герої цього тексту — Анастасія Шестопал, Владислав Копичко та Катерина Іоргу. Вони отримали серйозні травми, пройшли через біль операцій та реабілітацій. Ось що з ними відбувалося ці пів року після теракту, який все змінив.
Ремені замість турнікетів врятували мені ноги. Зараз потроху вже самостійно пересуваюся. Хочу навчитися керувати автомобілем
Владислав Копичко, 27 років, Краматорськ
З початком повномасштабного вторгнення пішов до військкомату, але мені сказали, що місць немає. Пройшов тиждень, повістки не принесли, тому записався у місцеву територіальну оборону. Там я навчився накладати турнікет і поводитися при обстрілах. Невдовзі ці навички мені знадобляться і, можливо, врятують життя.
Ми планувати поїхати з Краматорська до Києва ще 7 квітня. Але ремонтували рейки, і евакуаційний рейс перенесли на наступний день. Вранці прибули на вокзал. У будівлі вокзалу було стільки людей, що не було чим дихати. Я залишив маму з речами всередині, а сам вийшов на вулицю. Я сидів на лавці з лівого боку залізничного вокзалу, коли прилетіли касетні ракети.
Почув свист, потім вибух. Швидко ліг на землю. А через мить посипалися касети. Що саме відбувалося в цей момент, не бачив, бо лежачи на землі, опустив обличчя, затулив вуха і кричав. Це щоб мене не контузило.
На мене прилетів труп чоловіка. Він був без голови, його нутрощі впали мені на спину, не було однієї ноги та руки, а інша рука була практично кісткою. Коли я його відсунув від себе, то побачив, що і сам стікаю кров'ю. Почав повзти до будівлі вокзалу, думав, можливо, будуть ще обстріли.
За кілька хвилин підбігла мати. Вона плакала, я намагався її заспокоїти. Зняв з себе ремінь, розповів мамі, як зробити джгут і куди його накласти на ліву ногу. Поряд пробігав чоловік, мама попросила його дати ще один ремінь і перетягнула праву ногу. За 10 хвилин я вже був в «буханці» бійців тероборони. Попросив обережніше покласти мене на ноші і тільки боком, бо в спині теж були уламки. Крім мене в автівці лежав чоловік без обох ніг, а в останній момент забіг ще чоловік з дитиною на руках, обоє були трохи поранені.
Нас відвезли до міської лікарні №3. Пам’ятаю, що там було багато людей. Мене поклали в коридорі, розрізали весь одяг. А потім відвезли в операційну — дістали найбільший уламок, який через сідницю пробив тазову кістку. Там пролежав до третьої ночі. Потім приїхали інші швидкі, щоб евакуювати важкопоранених у Дніпро. Мене ж відвезли до Павлограда. Там був десь добу. За цей час мама встигла познайомитися з волонтером, який зв’язався з клінікою «Добробут» у Києві і викликав їхню швидку. Так я опинився у столиці. Мене одразу відправили на комп’ютерну томографію. За майже місяць перебування в «Добробуті» мені зробили 5 чи 6 операцій, вже точно і не пам’ятаю. Всі витрати клініка взяла на себе, ми не заплатили ані копійки.
Коли ще лежав у клініці, багато докладав зусиль, щоб вставати. Розминав ноги, намагався згинати коліна. Через отримані поранення (це багатоуламковий перелом лівої клубової кістки з множинними уламками та наявності сторонніх тіл у спині, тазу, обох кінцівках, рвані рани через забій) робити будь-що було дуже боляче. Часто лікарі вколювали знеболювальне. Після виписки я тривалий час пересувався на інвалідному візку та ходунках, але мріяв ходити своїми ногами. А ще їздив до реабілітолога: заняття складалися з сеансів опромінення ультрафіолетом та голкорефлексотерапії, купання ніг у джакузі.
Нещодавно отримав другу групу інвалідності. Мама боялася, що мій спокій пізніше виллється в агресію. Але цього не сталося, бо всю свою агресію я спрямував на боротьбу з ватниками в соцмережах.
У мене попереду ще операція, багато уламків залишилося — 17 у ногах, три у спині. Я мрію навчитися керувати автомобілем, хочу отримати водійське посвідчення і влаштуватися таксистом.
Всім бажаю витримки та віри! Якщо всі будемо триматися разом, то обов’язково переможемо!
Допомогти Владу:
5168 7451 0787 5004 — отримувач Владислав Копичко
Коліно неправильно зрослося. Уламки в п’ятках нестерпно колються. Мріємо про лікування та реабілітацію за кордоном
Катерина Іоргу, 13 років, Олексієво-Дружківка
Про той день на вокзалі в Краматорську, подальше лікування та життя Каті розповіла тітка дівчинки Ольга Лялько.
Я, Марина — моя сестра-близнючка, та її доньки Юля і Катя того дня чекали на евакуаційний потяг. У нас було п'ять сумок, слідкували за ними по черзі. Спочатку я з молодшою племінницею Юлею відійшла в туалет і випити чаю. Повернулися, після нас пішла моя сестра з Катею. Хвилин через десять пролунали два вибухи.
Катя розповідала, що під час вибухів її накрив своїм тілом чоловік. Мама Марина лежала поруч, вона її смикала, але та не ворушилася. Катя думала, що вона знепритомніла. Але моя сестра Марина загинула на місці.
Спочатку племінницю відвезли до краматорської лікарні і цієї ж ночі після надання допомоги відправили до Дніпра. Наступного дня я, дідусь та менша Юля (їй 9 років) поїхали за нею.
У Каті важкі осколкові поранення, мінно–вибухова травма, всі ноги в уламках. Коли вона після операції прийшла до тями, одразу запитала: «Де мама?». Ми їй не зізнавалися, лікарі радили не казати. Потім Катя попросила привезти їй телефон, зайшла на мою сторінку в соцмережі, де я виставила «Вічна пам'ять Марині». Так Катя і дізналася, що матусі немає в живих. Марині назавжди буде 38 років.
Марина Лялько
З Дніпра Катю направили в одну із львівських лікарень. Там ми втратили час. Так нам сказав лікар із львівського Охматдиту, куди ми звернулися самостійно. Він сказав, що у Каті коліно неправильно зрослося. Через це вона погано пересувається, одне плече нижче іншого. Довго ходити не може, Катя майже весь час сидить.
Ми хотіли їхати за кордон, але нас не випустили, бо на той час я не мала документів про опіку. Багатьох постраждалих дітей на той час вивозили до Німеччини. І у Каті в довідках було написано «рекомендовано лікування за кордоном». Довелося швидко робити документи. Оформила на Катю і Юля тимчасову опіку ще у травні, коли перебували у Львові. А час сплинув, і за кордон вже більше не кликали. А потім зовсім опинилася, в прямому сенсі, на вулиці — нас виписали з лікарні в нікуди.
Катя у лікарні Львова з відомим актором і ведучим Андрієм Бєдняковим
Я домоглася, щоб в лікарні при виписці дали спеціалізацію. Цей документ дозволяє піти до іншої лікарні і отримати реабілітацію. Завдяки благодійному фонду і допомозі добрих людей, ми переїхали до Києва. На кілька місяців нам орендували двокімнатну квартиру, і Катю взяли до Охматдиту.
Тут спочатку хотіли витягувати уламки магнітом, а потім відмовилися. Це може нашкодити її здоров'ю. Звичайно, я б хотіла, щоб племінниця пройшла лікування та реабілітацію, наприклад, в Польщі чи Німеччині. Кудись далі — ні, бо вона не витримає довгої дороги.
Ніяких ліків Катя зараз не приймає, даю тільки вітаміни, бо почало випадати волосся. І посилено годую, бо Катя при зрості 155 сантиметрів важить всього 32 кілограми.
Катя любить малювати
Катя перейшла до 8-го класу. Зараз навчається дистанційно у своїй школі №14, вона у нас єдина в селищі Олексієво-Дружківка. Племінниця майже не виходить на двір, їй важко ходити, швидко втомлюється. Заважають уламки в п’ятках, які нестерпно колються. Катя любить малювати. Але і цим займатися довго не може, бо заважають уламки, які ще залишилися в тілі.
Нещодавно до нас приїхала моя мама, бабуся Каті та Юлі. З цього місяця вже орендуємо квартиру за власні кошти. Дорого жити в столиці — харчування, проїзд, відвідування лікарів, потребує немалих грошей. Але поки залишаємося у Києві, бо вдома зараз бути небезпечно.
Допомогти Каті:
4149 4991 5841 1874 — отримувачка Ольга Лялько (опікун і тітка Каті)
Опановую ходьбу за допомогою навчального протезу. Після трагедії з рідними почали казати один одному ніжні слова і цінувати кожну мить життя
Анастасія Шестопал, 19 років, Дружківка
В той день я була на привокзальній площі. Сиділа на лавці і чекала водія, з яким мала їхати до Дніпра. Спочатку він призначив зустріч в іншому місці. Але через те, що я погано знаю Краматорськ, домовилися саме біля залізничного вокзалу.
Спогади про той день ще свіжі. Пам’ятаю, як лежу в крові. Подумки молюся про те, щоб мене врятували, про те, щоб я змогла вижити, про те, щоб у мене була не така серйозна травма. Мені хотілося в це вірити. А ще — хотілося вижити заради близьких.
Я лежала на землі, відчуваючи сильний біль в лівій нозі. Навкруги паніка: люди кричали, бігли. Мені самій хотілося втекти звідти подалі, але я не могла. Ти ніби розумієш, що відбувається, але не до кінця. Думаєш — ще трохи і весь цей кошмар закінчиться. Але проходять хвилини, які розтягнулися на цілу вічність, а ти так само лежиш в калюжі власної крові.
До останнього не хотіла вірити, що моє поранення серйозне. Коли прийшла до тями після першої операції в краматорській лікарні, думала, що це перша і остання. Що мені медики надали необхідну допомогу, все буде добре і операційного втручання більше не знадобиться.
А потім сказали, що стан у мене тяжкий, тому відвезуть у Дніпро. Я благала всіх лікарів, щоб вони врятували ногу. В лікарні імені Мечникова зробили другу операцію. Але дива не сталося, і під час третьої операції ногу ампутували. Взагалі в Україні мені зробили шість операцій, сьому — у Німеччині. Туди на початку травня поїхала за запрошенням місцевої родини з міста Ессен.
З лікарні мене виписали ще на початку червня, страховий поліс покрив моє лікування в медзакладі. Зараз орендуємо з мамою квартиру, з цим допомагають добрі люди, які небайдужі до проблем українців. Їжджу до фізіотерапевта, відвідую індивідуальні заняття з пілатесу, пробую ходити на навчальному протезі. Виявилося, що протез був зроблений за рахунок міста. Про це я дізналася від мера Ессена під час особистої зустрічі, на яку він мене запросив. Коли стану на постійний протез, поки не відомо.
В планах — повернутися до Дружківки. Там моя батьківщина. Там на мене чекають батько, сестра, племінниці, близькі та друзі. Я шалено хочу повернутися, але поки не знаю, коли це станеться.
Після того трагічного дня в нашій родині відбулося переосмислення в багатьох аспектах. Наприклад, ставлення один до одного — ми почали більше цінувати час, який проводимо разом. Раніше від тата ніжні слова я чула дуже рідко, а зараз він постійно каже, як мене любить. Прийшло усвідомлення, що вони ледве не втратили мене. Ми всі зрозуміли, які дорогі один одному. Почали цінувати кожну мить життя.
Допомогти Насті:
5168 7574 3048 5807 — отримувачка Анастасія Шестопал.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Свої в Telegram 
