Окупанти знищили мій музей старовинних речей в Маріуполі. Історія В'ячеслава Долженка
В'ячеслав Долженко — корінний маріуполець. Понад 30 років він створював у рідному місті Музей старовинних речей. Там були унікальні експонати. Екскурсії у музей були безкоштовними. Під час повномасштабного вторгнення музей став прихистком для місцевих. А згодом на очах В'ячеслава ворожий снаряд знищив справу його життя. І з того момента у нього, його 91-річної мами та собаки почалося виживання у нелюдських умовах.
Справа всього життя
Збирати старовині речі В'ячеслав почав багато років тому. Спочатку експонати зберігав вдома. Деякі сам реставрував і лагодив.
«Мені давали експонати знайомі. Пам’ятаю, одну старовинну шафу — я довго просив у знайомої. Згодом вона здалася і подарувала її мені. Я надав їй належного вигляду і зберігав у квартирі».
В'ячеслав жив з мамою Тамарою Павлівною, яка все життя пропрацювала у бібліотеці металургійного університету.
«Мама завжди підтримувала мене, допомагала збирати експонати. Але разом ми розуміли, що просто не можемо тримати їх у себе і нікому не показувати. Дуже важливо, аби люди знали свою історію».
Тому чоловік вирішив створити музей. Облаштував його у підвалі будинку, прямо під своєю квартирою.
«Колишня котельня перетворилася на музей — там були і старовинні друкарські машинки, і радіоприймачі, і ваги, яким понад сто років, і 150-річне фортепіано, і унікальні картини маріупольських художників. Також на окремій стійці, яку я зробив сам зі старих віконних рам, розміщувалися німецькі каски, чайник часів Другої світової війни».
Експонати в музеї старовинних речей
Але головним експонатом, яким дуже пишався В'ячеслав, була кам’яна баба. Він називав її «рибонькою» і з гордістю розповідав про неї.
Найстаріший експонат музею — кам'яна баба
А ще у музеї був камін. В'ячеслав розпалював його, коли приходили гості. Екскурсії чоловік проводив сам, гроші за це не брав.
«Приходили і школярі, і дорослі. Часто приїжджали на фотосесії молодята. Я жив цим музеєм і робив все, аби він розвивався».
Камін в музеї
Крім того, В'ячеслав займався облаштуванням двору. Там була красива зелена зона. На міських конкурсах двір визнали одним з найкращих у Маріуполі.
Музей став прихистком, а кращий двір — кладовищем
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, В'ячеслав залишився вдома. Каже, до останнього не вірив у звірства та повне знищення Маріуполя. Та й 91-річну маму, яка самостійно не пересувається, було дуже важко транспортувати.
«Ми залишилися у своїй квартирі. Вірили, що вціліємо. А головне — я не міг кинути музей. Це справа мого життя. І я сподівався, що все швидко закінчиться, ми відновимося і повернемося до звичного життя».
Але ворог продовжував нещадно нищити Маріуполь. Коли обстріли наближалися до Центрального району, де жив В'ячеслав, до нього прийшли сусіди і попросилися сховатися в музеї.
«Понад тридцять людей з дітьми ховалися в музеї. Я спускався до них, але більшість часу проводив біля мами. Інколи виходив на вулицю, аби приготувати їжу. Спочатку було страшно, а згодом ми, мабуть, звикли до гучних вибухів. І вже боялися тиші. Розуміли, що після неї завжди розпочинається справжнє пекло».
В'ячеслав каже, якось його сусіди готували на багатті у дворі. Прилетів снаряд. Люди загинули на місці.
«Їх поховали прямо на подвір’ї — там, де я облаштовував клумби, прикрашав ділянку. Так мій колись найкращий двір в Маріуполі перетворився на кладовище».
В середині березня бої точилися вже у дворі В'ячеслава. Він з мамою і собакою Асею були вдома. Пролунав потужний вибух, від якого спалахнув будинок.
«Я розумів, що на вулицю вийти ми з мамою не зможемо. У квартирі був вихід у підвал до музею. Але там давно не було сходів. Та й мама не спустилася би сама. У повну темряву я почав скидати все, що потрапляло під руки: подушки, ковдри, одяг. А потім взяв на руки маму і опустив донизу. Вона впала з висоти 2-3 метри. Але, на щастя, вціліла».
У музей почав потрапляти дим. Полум’я стрімко розповсюджувалося. В'ячеслав вибіг на двір, сподівався, що побачить когось і попросить про допомогу, бо час йшов ледь не на секунди.
В'ячеслав каже, мама була в одній сорочці, яка вся була в смолі. Ані ковдри, ані взуття не було.
«У під’їзді я знайшов картон, підстелив під маму. Віддав свою куртку. У смітті роздобув пакети, якими обмотав їй ноги та голову. Так поки гатили дуже близько ми пробули три дні — у нереальному холоді, без їжі та води».
Виживали в нелюдських умовах
Коли обстріли вщухли, В'ячеслав вийшов з під’їзду. Він розумів, що в таких умовах вони просто не витримають.
«Я побачив, як місто, яке я так люблю, яким жив останні роки, зруйноване. Пішов у бік моря. Спочатку зайшов до приятельки, але побачив, що її домівки вже немає. Рушив далі. Дорогою зустрів знайомого. Він розповів, що неподалік є ресторан. Його зруйнували, але невеличка кімната, буквально три на три метри вціліла».
Перенести маму на руках було неможливо — досить велика відстань. У сусідньому дворі В'ячеслав взяв у людей тачку-кравчучку. На ній і віз маму до нового житла.
«З нами була і наша собака Ася. Я просто не міг її кинула. Вона — частина нашої родини. І досі не розумію, як ми витримали цей переїзд. Але досить швидко облаштувалися на новому місці. У кімнаті було ліжко, ковдра. Після трьох днів в під’їзді на підлозі це місце нам здалося дуже комфортним».
В'ячеслав одразу ж пішов на пошуки їжі, води та одягу. Каже, шукав хоч щось всюди. Він роздобув трохи картоплі і зміг приготувати її на багатті. Так вони з мамою вперше поїли.
Якось одна жінка, яка знала історію В'ячеслава та його мами, покликала їх перейти до напіввцілілого будинку біля парку.
«Ми перейшли туди. Стало трохи легше. Перестали гатити, хоч якусь їжу давали. Але щоб отримати гуманітарку від окупантів, треба було вистояти у черзі декілька днів. З лежачою мамою це було практично нереально, але нічого не поробиш — треба було виживати».
Не без допомоги
В'ячеслава довго шукали маріупольські волонтери. Вони розуміли, що в окупації чоловік точно не виживе. По-перше, через вік, по-друге — проукраїнські погляди, які В'ячеслав ніколи не приховував.
«Десь в душі я вірив, що про мене згадують. Тому коли ми вже відносно облаштувалися, повернувся до залишків будинку і музею. Там написав, де мене можна знайти. І якось до мене підійшов хлопець, який сказав, що мене розшукують. Він набрав Влада, потім — Алевтину. Саме вони робили все, аби знайти мене. Вони й вмовили переїхати».
Завдяки підтримці волонтерів, Славика, його маму і собаку Асю наприкінці вересня змогли евакуювати. Спочатку до Запоріжжя, а згодом — до Київської області.
Перше фото після виїзду з тимчасово окупованого Маріуполя
«Тут нас прихистила літня жінка. І це наше тимчасове місце перебування. Ми разом в одній кімнаті. Розумію, що довго перебувати тут не можемо. Тому і просимо про допомогу».
В'ячеслав перебуває у важкому психологічному стані. Пережите дуже впливає на нього. Він втратив те, чим жив останні роки.
«Нам дуже важко знаходитися в селі, де фактично немає людей. Я завжди був відкритий до спілкування, а тут лишився сам на сам. Інколи опускаються руки. Хоча я розумію — якщо ми вижили, значить ще не все зробили в цьому світі».
В'ячеслав і його 91-річна мама потребують допомоги
Родина В'ячеслава втратила все. Тому потребує і одягу, і їжі, і житла в Києві. Поки вони оформлюють документи та виплати, волонтери відкрили збір коштів на предмети першої необхідності.
Допомогти відомому маріупольцю можете і ви, зробивши переказ на банку. Картка банки: 5375 4112 0108 7447.
«Наша родина дякує всім, хто не лишається осторонь. Я щиро вірю, що ми впораємося. І здійсниться моя мрія — ми відновимо маріупольський музей старовинних речей».
Свої в Telegram 
