Ми дивом вижили під завалами свого будинку в Бахмуті. Російська армія скинула на нього дві авіабомби
Родина Наталії і Віктора Варич під час авіаудару росії по Бахмуту була в підвалі свого будинку по вулиці Некрасова, 44. До сховища перебралися ще у квітні, тут ще з трьома сусідами ховалася від ворожих обстрілів. У жовтні літак скинув дві бомби на їхній будинок. Всі, хто був в підвалі, — дивом вижили. Ще двоє сусідів загинули під завалами. Для Свої Наталія розповіла, як Бахмут змінювався з кожним місяцем війни, та як родина вижила під бомбами.
Замість комфортної квартири – чотири місяці в підвалі
Це наш будинок на вулиці Некрасова, 44 в Бахмуті. Чотири під'їзди на 50 квартир. Наша – 43-тя, на третьому поверсі, невелика однокімнатна кутова квартира. Вікна виходили на ставок – вид був дуже гарний. Близько року тому придбали кухонний гарнітур. Мали всю техніку. Нещодавно тільки виплатили кредит за холодильник. Була і морозильна камера повністю забита замороженими овочами та фруктами. Ми мали все необхідне для комфортного життя. Але все змінилося після повномасштабного вторгнення.
Звичайний під'їзд звичайного панельного будинку. Таким дім на Некрасова, 44 в Бахмуті був до великої війни
24 лютого я не могла повірити, що почалася справжня війна. Я не усвідомлювала, що росія може напасти на нас. Ми всі вірили, що місто вціліє. Казали, що під час Другої світової Бахмут не сильно постраждав, бо знаходиться в низині. Всі запевняли, що все буде добре.
Але більшість людей з нашого будинку евакуювалися практично одразу. Хтось залишався, а в середині літа, коли обстріли почастішали, виїхали й інші. У нас залишилися лише семеро людей. Але в сусідній багатоповерхівці у підвалі жили аж 42 людини. Там вони обладнали собі невеличкі кімнати так, що кожна родина мала свій куточок.
У квітні і ми почали облаштовувати підвал, щоб там можна було жити. Створювали елементарні умови: поставили ліжка, створили невеличку імпровізовану кухню, щоб було, де готувати. Спочатку в підвалі було електропостачання, тому ми навіть мікрохвильову та плиту туди принесли. Запаслися мінімальним набором продуктів та води.
В укритті нас там було п’ятеро: це я, мій 73-річний чоловік Віктор, наша сусідка 52-річна Валентина Самойлова, з сусіднього під’їзду 72-річна Валентина Хлопкіна та 69-річний Олексій Гучев. Інколи під час сильних обстрілів до нас спускався з четвертого під’їзду молодий хлопець Владислав Парфеник. Свою родину він відправив на евакуацію, а сам залишився у місті. В третьому під’їзді ще жив Сашко Бабицький. Він був дуже сміливий, іноді занадто, тому ніколи не спускався до нашого сховища.
Віктор Варич у підвалі будинку
Вода та їжа була, але її економили
У серпні в місті пропало електропостачання. Нас рятували свічки та імпровізований світильник: розрізана навпіл картопля, куди вставлявся ватний джгут. Її ставили на консервну банку, залиту олією. Темряву сильно не розганяло, але хоч трохи було видно.
Наталія Варич в укритті свого будинку в Бахмуті
Згодом один знайомий віддав нам генератор. Ми дуже економили і лише інколи заряджали телефони. Інтернету у нас не було: його можна було зловити лише в одному місці, але туди ми не ходили через обстріли. Жили у повному інформаційному вакуумі, не розуміли, що коїться в країні. Орієнтувалися лише по звуках вибухів у місті.
З водою також були проблеми. Питну ми економили, а ось технічної не було взагалі. Спочатку зливали з батарей. Цією водою мили посуд та навіть волосся. Її ж давали тваринам, які були з нами. Проте ця технічна вода дуже швидко закінчилася.
Біля підвалу на вулиці облаштували невеличку піч з цеглинок. На ній готували собі їжу. Проте робили це, коли не було сильних обстрілів. А вони були дуже частими. Вже знали: тільки роздається свист – летить міна.
На початку літа раз на місяць нам привозили гуманітарну допомогу. Але кожну неділю під час зібрань у нашій церкві Євангельських християн-баптистів можна було отримати продукти: макарони, тушонку, крупи, цукор, борошно, олію та хліб. Кожного разу в церкві нам пропонували евакуюватися, волонтери вивозили всіх охочих людей ще з весни. Але ми не хотіли виїжджати. Вірили, що з Божою допомогою і ми вціліємо, і будинок теж.
В укриття, де ховалися люди, та по школах розвозили хліб. Коли в місті було багато людей, видавали по одній хлібині. А у вересні людей стало дуже мало. Тому його можна було взяти в необмеженій кількості, по 5-6 буханок. У жовтні, коли розбили міст через річку Бахмутку, з хлібом взагалі стало дуже складно.
Опинилися під завалами будинку
За цей час лише у наш під’їзд було три прильоти. Вперше в дах будинку влучила ракета. У всіх повилітало скло на вікнах. Нас врятувало, що в той момент ми були у підвалі. Вдруге снаряд пролетів через березу, яка росла біля будинку і впав під лавочку біля під’їзду. Тоді скло повилітало остаточно, доруйнувалися балкони.
Вид з розбитого вікна квартири Наталі на зруйнований завод Сініат
Третій, найгірший обстріл стався 18 жовтня, рівно о 20:20. Я тільки вигуляла собаку Муху та спустилася у підвал. Підійшла до свого ліжка. Сусідка Валентина каже: «Летить літак». Тоді ми і не думали, що він зможе скинути бомбу на наш житловий будинок. Поруч із нами були два заводи і, зазвичай, вони гатили по ним. Але на той час вони вже були зруйновані. Вірили, що літак пролетить повз нас.
Але роздався найстрашніший удар. Будинок декілька разів хитнуло. На нас зі стелі посипався пил і пісок. І тут ми почули другий удар, але вже трохи віддалено, в інший під'їзд. В той момент ми зрозуміли, що бомбу скинули саме на наш будинок. Був і третій удар, але вже по іншому будинку навпроти, на сусідньому провулку Ватутіна.
Коли все стихло, ми почали метатися по підвалу. Спочатку пішли до виходу, але він був завалений бетонними плитами. Потім рушили в інший бік підвалу. Виявилося, що другим ударом вибило перекриття, уламки якого перекрили нам вихід. Так ми опинилися заблокованими у бетонному мішку. Повітря потрапляло тільки через маленькі "віконця" вентиляції.
Я згадала, що з собою у мене були одноразові медичні маски. Намочила їх у воді і роздала сусідам, щоб дихати через них. В підвалі все було в пилу, потім ще додався запах гарі – у зруйнованих під’їздах загорілася проводка. А згодом і запах якихось речовин, які були у складі бомби.
Декілька годин пил не міг улягтися. На відстані у пів метра ми практично не бачили один одного. Після прильоту в мене була дуже важка голова, заклало вуха. Я погано відчувала реальність і не могла усвідомлювати те, що з нами відбулося. Здавалося, що все трапилося не зі мною.
Будинок склався, плитами завалило виходи
Потім ми почули голоси з вулиці. Чоловічий голос питав, чи є хтось у підвалі. Я підійшла до "віконечка", посвітила ліхтариком. До нас підійшов Михайло з сусіднього будинку. Ми сказали, що живі, але не можемо вибратися. Він сказав, щоб ми сиділи тихо і нічого не робили – аби на нас не впали перекриття. Вранці пообіцяв звернутися до військових, аби попросити нас дістали.
Але до ранку залишатися в підвалі ми боялися. Розуміли, що в будь-який момент залишками будівлі нас може засипати. Згадали, що заздалегідь принесли у підвал ломи, лопати. Бо читали, що було в Маріуполі. Взяли інструменти і рушили до стіни, де не було бетонного блоку. Замість нього була земля, яка від вибуху осипалася. Там була низька стеля.
Віктор, мій чоловік, лежачи на землі, почав копати в цьому місці. Без зупинки чотири години він відривав землю, я її відкидала її в інший бік та підсвічувала йому ліхтариком. Наші сусіди по підвалу лягли на ліжка і сказали, що чекатимуть до ранку.
Віктор вирішив обійти дім навкруги, аби побачити, що все-таки сталося. Будинок на провулку Ватутіна в цей час ще палав. Наш будинок склався з п’ятого поверху до підвалу. Перша бомба прилетіла в перший під’їзд, друга – в четвертий. Відносно вціліла лише середина будинку, хоча там була пожежа.
Все, що ми наживали роками, російська бомба зруйнувала за секунду. Я навіть не можу підібрати слів, щоб сказати, що ми відчули, коли побачили руїни нашого будинку. Було моторошно. І ми вирішили повернутися в наше укриття і дочекатися ранку, боялися нових обстрілів.
Тіла загиблих і досі під завалами
Попри те, що Влада ми часто кликали до нас у підвал, він дуже рідко приходив. У нього був великий балкон, якраз над нашим укриттям. Там ловив зв'язок, і він дуже часто туди виходив, аби зв’язатися з родиною та друзями.
Того вечора, коли на нас скинули авіабомбу, він також був там. Не спустився до нас, бо того дня над містом нависла тиша. Нас це насторожувало, але він все-таки прийняв рішення бути вдома. Там він залишився назавжди, під завалами.
Загиблий під завалами будинку Владислав Парфеник
Авіабомба забрала життя і нашого сміливого Сашка Бабицького. Їхні тіла і досі не знайшли. Спочатку намагалися розкопати. Там, під час робіт, отримав поранення чоловік ще один чоловік – Василь Конохович. Його намагалися врятувати в лікарні Дніпра, він був у комі, але, на жаль, помер. Після цього розбір завалі припинили.
Місто нагадувало кадри з фільмів про Другу світову
Ми розуміли, що лишатися в підвалі більше не можемо. У сусідки Валентини жили у місті родичі, вони з іншою жінкою пішли до них, а наступного дня виїхали в селище на Дніпропетровщину. Сусід Олексій, зрозумівши, що від його квартири нічого не залишилося, також вирішив виїжджати.
Ми ж з Віктором пішли до нашої церкви Євангельських християн-баптистів. Вірніше, спочатку чоловік пішов туди сам, аби дізнатися, чи можемо ми у них сховатися. Я з собакою Мухою залишалася у підвалі. Тільки-но вирішили вийти на вулицю, почався мінометний обстріл. Від вибухів прохід знову завалило. В мене почалася паніка, я почала руками розкопувати землю. Нам знову пощастило, і ми з собакою врятувалися. Але жодних речей витягнути не змогли, крім сумки з документами.
Віктор Варич з собакою Мухою
Потім повернувся чоловік і ми разом рушили до церкви. Там побули два дні. А потім, завдяки парафіянам, виїхали до Луцька.
В місті залишилася моя рідна сестра. Вона дуже любить тварин, зараз в її квартирі живуть три великих собаки та вісім котів, папуги. Залишати їх вона не хоче, тому не евакуюється. Ми її вмовляли поїхати, але вона ніяк не погоджується. Мовляв, кому вона потрібна зі своїми тваринами.
Коли виїжджали, я була в шоці. Їхали містом – і я його не впізнавала. Мені згадувались кадри з фільмів про Другу світову війну. Все зруйновано, палає. Це дуже страшно. Я навіть не уявляю, як наше колись красиве місто перетворили на такі руїни.
Втратили все, окрім віри
Зараз у Луцьку нас прихистили віряни. Розмістили в двоповерховому приватному будинку, ми з чоловіком живемо на другому поверсі. У власників є собаки, ми за ними доглядаємо. Топимо піч. З продуктами проблем немає, отримуємо гуманітарну допомогу. Одразу, як приїхали, оформили статус переселенців та виплати.
У нас в квартирі залишалися чотири наших коти. Вони загинули. Хоча, у зрівнянні з людським життям – це ніщо. Але у нас дуже болить за них. В Бахмуті ми втратили і Муху. Вона була з нами у підвалі, витримала все. А ось під час евакуації втекла. Ми її шукали, але так і не знайшли. Тепер вважаю, що певною мірою зрадила її, бо не залишилася шукати. Вона стільки з нами пережила.
Зараз, коли ми виїхали, в місцевих бахмутських групах я читаю, що начебто нас викопували місцеві жителі та військові. Але це неправда. Ми вибиралися самі. І це я кажу для того, щоб люди, які опинилися у важкій ситуації, не панікували, а боролися до останнього і розраховувати на себе.
Ми віряни й мусимо молитися Богу, аби війна скоріше закінчилася, перемогла справедливість. Ми молимося, щоб в Україні настав мир і вся зла сила швидше пішла з нашої землі.
Цей матеріал створений спільно із платформою Свій дім. Тут збирають свідчення всіх, чиє житло зруйнувала росія. Якщо ви хочете поділитися власними спогадами про втрачену оселю або заклад, заповніть коротку анкету https://bit.ly/sviydim.
Свої в Telegram 
