На руїнах шукала цеглу, щоб залатати дірки після обстрілів. Так живе пенсіонерка Ніна у Слов’янську
Ніна Петрівна вижила дивом під час масованих обстрілів Слов’янська. Спочатку російські окупанти поцілили снарядом в її квартиру, вбили її подругу, а потім в будинок, де мешкали дочка з зятем. Квартира її дітей ціла, але непридатна для життя, тому родина враз опинилася на вулиці. Зараз вони винаймають будинок, але не полишають надії якось відбудуватися. Свої провели з Ніною Петрівною час та подивилися на наслідки обстрілів.
Усюди пліснява
Ми зустрічаємо Ніну Петрівну біля напівзруйнованого будинку у Слов’янську, де мешкали її дочка із зятем, поки 26 вересня 2022 року росіяни не пустили бомбу на будинок. Жінка збирає цілі цеглинки, аби потім використати їх при відбудові власної квартири на першому поверсі у сусідньому дворі — туди теж влучив снаряд.
Ніна Петрівна збирає цеглини
Вона не одразу, але все ж таки погоджується показати нам, як всередині.
“Ми були тут, коли прилетіло, дивом ця квартира вистояла”, — розповідає Ніна Петрівна поки ми обходимо будинок.
Вікна квартири її дітей забиті фанерою та плівкою, на подвір’ї сидять кілька чоловіків — вони теж з цього будинку, їхні квартири також цілі, але жити там практично неможливо. Заходимо всередину і розуміємо чому.
“Це якийсь царський будинок, кажуть, що дореволюційний, тут довгий коридор та просторі квартири. От подивіться на стелю — все в плісняві. Усюди вогко”, — показує оселю жінка.
Дійсно, у повітрі відчується сирість, тхне пліснявою, хоча, за словами Ніни Петрівни, квартира щодня провітрюється.
“Це не допомагає, нічого не допомагає. Ми, коли жахнуло, чатували тут із донькою, бо лилося по стінах з перебитих труб над нами. Спати тут неможливо, тому приходимо сюди тепер навідатися, взяти якісь речі, а живемо в орендованій хаті”.
У квартирі автономне опалення, але чи можливо буде його запустити — не відомо, бо вже за стіною руїни.
На вулиці холоднішає, Ніна Петрівна закриває цю квартиру та пропонує нам подивитися, в якому стані її житло.
“Це зовсім поруч, п'ять хвилин пішки. Ходімо”, — говорить жінка.
І ми йдемо. Йдемо повз зруйновані багатоповерхівки, де зовсім вже не відчувається життя, крокуємо асфальтом, усіяним дірками від куль.
Холодильник для музею
“Подивіться на балкон, он він, на першому поверсі”, — говорить жінка та показує понівечену обшивку.
Балкон квартири Ніни Петрівни
“Тут пластини крутило вісімками, а через балкон потрапило до квартири — холодильник можна у музей здати. Я б цього хотіла”, — говорить Ніна Петрівна, і заходить у квартиру.
Всередині немає запаху сирості, але дуже холодно. Жити там неможливо. Проте стоять квіти, їх господиня береже, а ще рятує квіти подружок, що вирішили евакуюватися.
“Раму вирвало та й кинуло сюди. І тут був пісок, сажі багато. Я дивилась на це півтора місяця. Потім уже не витримала, згребла все й винесла. Пісок, скло, квіти мої тут. У мене такі квіти були — герані королівські. Ось уже нові герані насаджені. Вони мені вже не потрібні, але я все одно саджу. Ще подружки просять: "Збережи мою квітку. Там троянда незвичайна". Там ще якісь квіти”.
Вікна закриті килимами у квартирі
Жінка розповідає все це й не може зрозуміти, навіщо хтось її прийшов “звільняти”, бо їй жилося і так добре. Вона вважає себе українкою і любить своє місто, на яке зараз боляче дивитися.
“Я 43 роки віддала стандартизації. Я працювала у науково-дослідному інституті. Я народилася в україномовному селі, в українському Донбасі. Пам’ятаю, як мені треба було йти до восьмого класу і мама відправила мене у місто до родичів. Мене тоді не взяли до російської школи. Сказали: "Вона не засвоїть матеріал". Сестра повезла мене туди, де був напівукраїнський, напівросійський клас. Я там була у відмінницях. Вступила до технікуму російського. Скрізь на той час відчувала, як утискають за українську мову. Але я вчилася добре, потім працювала на заводі, потім перейшла до науково-дослідного інституту. У нас 80 чи 90% були випускники з Ленінграда, Москви, Києва. А співробітники на запрошення, ті, що отримували квартири, – директори, заступники, їхали з Уралу, Томська, Красноярська, Новосибірська. І тут добре заробляли, вдома вони так не змогли б прилаштуватися”, — каже Ніна Петрівна.
Коли Україна стала незалежною державою, жінка перекладала стандарти з російської на українську, це називалося “гармонізацією”.
Ніна Петрівна зі Слов'янська показує розтрощену квартиру
“Я пропрацювала із росіянами. Я любила російську мову, особливо Горького. Я любила кіно, я любила мистецтво, все любила російське. Тепер за мною ганяються, мов за шельмою. Тут розбомбили, там вгатили... Оце що? Мені 72 роки. Яке у мене житло? Скільки років я відновлюватиму? І в дочки також”.
Жінка дуже переживає за завтрашній день, за дочку, за подальшу долю і щиро не розуміє, чому росіяни прийшли з війною у її красивий та затишний Слов’янськ.
Свої в Telegram 
