Це моя хрестоматія війни. Художник Олександр Лук'янов пише картини про пережиті жахи в Маріуполі
Олександр Лук'янов все життя присвятив творчості. Неодноразово виставляв свої картини на виставках. У Маріуполі мав власний магазин «Художник». Життя його родини кардинально змінилося після повномасштабного вторгнення. Переживши жахи війни, в березні їм вдалося вибратися. Нині його дружина та донька у Німеччині. А Олександр в Україні — пише картини, на яких зображені фрагменти знищеного Маріуполя.
З першого разу виїхати з Маріуполя не вдалося
Олександр Лук’янов — відомий в Маріуполі художник. Неодноразово виставляв свої роботи на виставках. Присвятивши все життя творчості, відкрив у місті власний магазин «Художник».
«Ми жили, насолоджувалися кожним днем. Я творив і надихався містом».
У те, що росія нападе на Україну, Олександр не вірив. Думав, якщо щось і буде, то це триватиме недовго.
«24 лютого ми прокинулися від страшного вибуху. Ракета впала у двір. Вилетіло скло в сусідньому будинку, машини побиті уламками і засипані землею та камінням. Був шок. Ми зрозуміли, що почалася війна. Сховалися у квартирі за стінами коридору, подалі від вікон. Потім тиша. Подумали, що це не може довго продовжуватись».
Магазин Олександра в Маріуполі
По телевізору передавали, що це триватиме не більше десяти днів. У місті ще були всі комунікації, в квартирі мали запаси води та їжі на два тижні. Тому, заспокоївшись, родина Олександра вирішила залишитися вдома. Мовляв, 10 днів можна перечекати.
«У східному районі міста було справжнє пекло, постійні обстріли, люди бігли до центру. Перші десятки загиблих... На четвертий день зник зв'язок. Почали думати, як вижити. У дружини та доньки істерика: «Тато, давай поїдемо». Але як? Обстріли в нашому районі зовсім поряд. Ховалися у підвалі будинку, у темряві, при свічках. Людей ставало дедалі більше».
Олександр згадує, будинок трясло від снарядів. Вони влучали у магазини, сусідні будинки, люди під розривами грабували магазини з їжею, аби вижити. Сніг, справжня зима у березні — мінус 10, природа також оголосила війну. Навколо тіла загиблих. Їх клали у вирви під будинками. Закопувати було неможливо. А пораненим не було звідки чекати на допомогу. Обстріли не вщухали ні на хвилину.
«Оголосили «зелений коридор» до Запоріжжя. Я побіг в гараж за машиною з надією, що вона вціліла, бо сусідні гаражі завалило. Нам пощастило. Взяли найнеобхідніше і морську свинку Кіті. До Запоріжжя їхати 250 кілометрів. У голові була лиш одна думка — це не надовго, скоро повернемося».
Найбільше Олександра надихало море
Вирушили. Та на виїзді з Маріуполя колону авто накрили «Градами». Влучили по машинах, які їхали попереду. Всюди дим. Люди бігли назад. Знову тіла загиблих, палаючі машини. Паніка.
«Ми розвернулися. Переживали за те, аби хоча б вціліти. Зв'язку не було. Поїхали до старшої доньки на квартиру — це західний район, а у них пожежа, немає вікон та дверей. Переїхали у селище Моряків. За два дні місто оточили і ми знову опинилися на передовій. Вирви від снарядів три метри, дерева вивертало з корінням. Ми ховалися у тісному підвалі — 15 людей, стоячи. З нами ще були двоє трирічних дітей. Розриви були дуже близько. В усіх в очах страх. Сил немає. Втома. Страшна апатія».
Втратили все, але дивом залишилися живими
Усі ці дні родина Олександра готувала їжу на багатті, під свист куль і снарядів.
«Вже були вуличні бої. У зятя військові забрали машину. Їжі вистачало на тиждень. Ніхто не вірив, що все так затягнеться».
Ввечері снаряд розірвався біля будинку, де була родина Олександра. Почули, як вилетіли вікна. За хвилину другий снаряд влучив у будинок, у кімнату поруч. Страшний гуркіт, темно, тріск, дим, пил — щось обвалилося. Хтось кричав: «Пожежа! Всі на вулицю». Знову паніка. У темряві схопили якісь речі і вибігли на вулицю.
Повернувшись до родини, Олександр спитав, чи винесли Кіті. Виявилося, ні. Донька ридала.
«Документи залишились у куртці на ліжку. Це були секунди, думати було ніколи. Я відчинив розбите вікно і стрибнув в чорну стіну диму. Біжу, щось схопив і назад у вікно. Господи, вийшло. Довго кашляв, не вистачило вдиху. Одну побиту машину вдалося відкотити від палаючого будинку. Полум'я було велике, чорний дим, вітер. Ми стояли і мовчки дивилися, як догоряє хата».
Тільки-но все притихло, родина Олександра почала потроху оговтуватися. Згоріло все — їжа, речі, ковдри.
Магазин Олександра після окупації Маріуполя
«Сусіди дали нам кімнату. Ніхто нічого не казав, ніби нічого не сталося. В очах жах і повне спустошення. Всі мовчали. Вранці люди принесли крупу, макарони, якийсь одяг. Усі співчували. У сусідньому будинку на воротах крейдою написали: «У будинку мертва 8-річна Даша, дідусь та бабуся». В іншому загинули мати й син. І так весь район, через будинок. Чи згоріли, чи зруйновані. На вулиці з'явилися тіла загиблих місцевих мешканців та військових».
Олександр пригадує, з міста під обстрілами потяглася нескінченна низка машин та людей. Старенькі та діти йшли пішки, намагаючись врятуватися від війни. Гуманітарний конвой у місто не пускали.
«Ми вирішили за два рази переїхати до Бердянська і далі їхати на Запоріжжя. Сподівалися повернутись, коли закінчиться війна. Сто кілометрів до Бердянська подолали за добу. Далі колоною автобусів. Нескінченні, принизливі перевірки ряжених «визволителів». До Запоріжжя ми дісталися за дві доби».
Мої картини — моя хрестоматія війни
Олександр каже, життя сповільнилося до краю. Хочеться просто сидіти в тиші і дивитися на море, воно залишилося тим самим.
«А ми — ні. Ілон Маск мріє про початок нового супержиття на Марсі, а ми тепер думаємо про просте існування на Землі. Життя обнулилося».
Художник згадує, коли сидиш у сирому підвалі будинку в темряві і дзвенять плити від залпів і розривів, дружину трясе до дзвону зубів, а дочка каже: «Тато, я не хочу вмирати», можна просто збожеволіти від безсилля.
Зараз дружина та донька Олександра у Німеччині, йому до 60 років — кілька місяців. Каже, зараз прийшло усвідомлення, що повертатися вже нікуди, того міста вже немає, і не буде ніколи. А повертатися на цвинтар людських страждань та горя — немає бажання.
Триматися на плаву Олександру допомогла справа його життя. Нещодавно він знову почав писати картини.
Картини Олександра про рідне місто
«Сюжети картин приходять від пережитого. Думаю, якби цього не було, я залишився б таким, яким був до війни. Але так сталося, і минулого не змінити. Не залишилося нічого, що нагадувало б минуле життя. Тільки пам'ять. Виставки моїх картин відбувалися у нашому Маріуполі і цього року планувалася персональна».
Нещодавно виставка Олександра відбулася у Києві.
Всі картини — про жахи війни в Маріуполі
«Мої картини, як діти війни. Коли я на них дивлюся, мені здається, що вони дивляться на мене. Люди, які це пройшли, згадуючи події, дивлячись на картини, плачуть. Чим більше художник вкладає в роботу, тим більше вона віддає глядачеві, тут збрехати не вийде. Це — моя хрестоматія війни».
Свої в Telegram 
