Давид з Маріуполя пробув вісім місяців у притулку в росії. Там у сушарці він писав музику в телефоні
Давид Степанян два місяці прожив у блокадному Маріуполі. Коли знаходитися у зруйнованому місті стало нестерпно, хлопець вирішив поїхати на територію вільної України. Але через те, що він неповнолітній і був без супроводу дорослих, Давида на російському кордоні затримали. Далі — беземоційне життя у дитячому будинку в Ярославлі (назва міста змінена). Наприкінці листопада 17-річний Давид з допомогою українських та російських волонтерів, які діяли інкогніто, бо за свою діяльність можуть надовго сісти за ґрати, виїхав до Києва. З собою хлопець привіз два музичних альбома, які написав у сушильній кімнаті притулку.
Я не релігійна людина, але щодня молився
Давид Степанян народився у 2005 році в тому пологовому будинку, на який у березні російській літак скинув авіабомбу. Хлопчик ріс гіперактивним, потребував батьківської уваги та любові. Натомість від тата отримував стусанів, а матір зловживала алкоголем і до сина їй було байдуже.
Давид знайшов розраду у навчанні — він студент коледжу мистецтв, а також у музиці. За рік до повномасштабного вторгнення хлопець дізнається про платформу “ТЮ”, на базі якої працює артпростір “Ось”. Там він знаходить однодумців, стає діджеєм. Проблеми з рідними відходять на другий план.
А потім настало 24 лютого. На той час Давид жив окремо від мами, батько хлопця помер ще раніше, у літньої жінки, в квартирі якої орендував кімнату.
“Наприкінці березня йшов містом і співав. І раптом мене побачив вояка з нашивкою “ДНР”. Один з них націлив на мене автомат і почав кричати, щоб я зупинився. Каже: "Показуй документи і роздягайся". Я зупинився, він каже: "Документи показуй, роздягайся". Я роздягнуся до трусів. Вони мене поставили до стінки, обшукали. Питали, хто я, дату народження, де навчаюся. Я відповів, що в музичному на естрадного вокаліста, тому і співаю. Ще запитали, чи до “укропів” йду, чи багато серед “укропів” у мене знайомих. Десь годину вони мене тримали, а потім підійшов старший і сказав: “Ну, добре, налякали його і вистачить”.
Давид каже, що він хоча і не релігійна людина, але ті жахливі події, які відбувалися навесні у Маріуполі, навіть його змусили молитися щодня.
“Як йдеться у відомому афоризмі — в окопах немає атеїстів”, — пояснює хлопець.
Перевернулася фура з їжею — я набрав і поповз, бо поруч почалася перестрілка
Життя у Маріуполі перетворилося на квест: коли продукти закінчилися, то, за словами Давида, йому довелося піти на злочин або відстоювати черги за гуманітарною допомогою. Згадує, як люди за їжу ладні були повбивати один одного.
“Згодом почали видавати гуманітарку. Це коробки з наліпкою “Своих не бросаем”. В них консерви — переважно килька, згущене молоко, тушкованка, борошно, пшоно, можливо, гречка. Що я можу сказати — всі продукти у нас кращі. Російські набагато гірші по якості. Пам’ятаю, як одного разу недалеко від будинку перевернулася фура для російських військових. А там — кава, чай, борошно тощо. Я понабирав всього потроху, що міг донести. Робив це дуже швидко, бо поруч почалася перестрілка. Довелося з продуктами повзти по землі”.
Будинок, з яким пов’язані болючі спогади, зруйнований
Іноді хлопець переховувався у підвалі. А здебільшого залишався дома. Бо вже було все одно — прилетіть, так тому і бути. Але 26 березня район, де мешкав Давид, почало конкретно накривати снарядами. Коли знаходитися в будинку стало небезпечно, Давид перебрався до підвалу. Там разом з маріупольцями перебували російські військові.
“Горіли всі будинки. Влучило і в той, де я орендував кімнату у бабусі, але в сусідній під’їзд. А ось будинок, де мешкала мати з вітчимом, прихильником “руського миру”, був добряче зруйнований. Чесно, я ніколи не любив цей будинок, з ним пов'язані болючі спогади”.
Неповнолітній і без батьків — до притулку
У Маріуполі Давид залишався до 4 квітня. Зв’язку з мамою не було, тому він поїхав, не попередивши про своє рішення нікого з рідних. Каже, що хотів виїхати до України. Дорога була через росію та Білорусію. Хлопець каже, його попереджали, що можуть не випустити з росії, бо неповнолітній. Але Давид на свій страх і ризик поїхав.
“Зі свого району на евакуаційному автобусі, який збирав по місту всіх охочих, дістався до гіпермаркету "Метро". Там нас пересадили до іншого транспорту і перевірили документи. Сказали, що неповнолітніх хлопців без батьків не беруть. Але люди підняли ґвалт і я все ж таки поїхав до Донецька через Волноваху. А там фільтрація. Перевіряли все ретельно. Ну, хоч не били і на тому дякую. А звідти — до росії. До дитячого притулку в Ярославлі”.
Дітям "промивали мізки" Z-пропагандою
День, який схожий на попередній. І так вісім місяців. Навколо — підлітки, налаштовані недоброзичливо до Давида. За те, що не такий, як усі. За те, що розмовляв українською. За те, що мав патріотичні погляди і свою думку з приводу війни. Несмачна і дуже жирна їжа, від якої хлопця нудило. А ще “промивання мізків” — до притулку приходили солдати, які розповідали про z-патріотизм, дітей водили до церкви або танків-пам’ятників.
“Було досить складно. Життя за графіком. Щодня одне і те ж. Нуль особистого простору. Фізичного насильства не було, а ось морально принижували. Мені було сумно, я хотів додому, в Україну. Щоб не зійти з глузду, ховався від оточуючих і занурювався у музику. Поки діти гуляли або лягали спати, я йшов у сушильну кімнату і за допомогою телефону і спеціальної програми писав мелодії. Загалом створив два альбоми “Заповіт” та “Збіг обставин”.
Альбом "Заповіт"
Альбом "Збіг обставин"
Вся ця музика стала відображенням стану моєї душі в момент перебування у дитячому притулку. Музика сповнена кривди, образ та інших негативних емоцій”.
Волонтери кілька місяців вмовляли матір підписати довіреність
Щоранку Давид прокидався з думкою про те, як йому з цього притулку вибратися. За його словами, ще в перший день невідомі забрали документи.
“Я в соцмережах розшукував волонтерів, які могли б мені допомогти. Думав, що існує тільки один варіант — мати повинна приїхати до Ярославля і забрати мене. Але їй на мене наплювати було і до повномасштабної війни, а зараз — тим паче. Тому у мене опустилися руки. А згодом з’явився ще варіант вирватися з росії: матері треба було зробити нотаріальну довіреність на іншу людину”.
Здавалося — підписати кілька паперів і справу зроблено. Але мати Давида категорично відмовилася. Тривалий час і російські, і українські волонтери її вмовляли. Підключилася одна з активисток “ТЮ”. Марія і стала довіреною особою Давида.
“Я кілька місяців вела переговори з його мамою. Це моя основна волонтерська робота з початку повномасштабної війні — вести перемовини з батьками наших підлітків, які самі чи з рідними опинилися в росії. У випадку з Давидом я розповідала матері, що в Києві йому буде де жити, що їсти, що він буде продовжувати навчання. А в Ярославлі його, 17-річного, відправили до дев’ятого класу, причина — бо Давид не знає історію росії. І все ж таки мати дала офіційну згоду — довіреність на те, щоб забрати Давида з притулку, і довіреність на те, щоб провезти його через кордони”.
Я повернуся до Маріуполя, але не зараз
Чотири дні виснажливої дороги територіями росії, Білорусі та України і Давид нарешті доїхав до Києва. Зараз він мешкає у гуртожитку. Потроху оговтується від багатомісячного “ув’язнення”, оформлює допомогу для переселенців. За словами Марії, зараз головне, щоб Давид отримав атестат про закінчення 11 класу і підтримка хлопця щодо його музичних здібностей.
У мирному Маріуполі Давид цінував кожну мить підліткового життя
Нещодавно Давид спілкувався з мамою. Жінка вмовляла сина повернутися до Маріуполя.
“Каже, ти зараз живеш у гуртожитку, а тут у тебе буде своя кімната. Я був категоричним — ні про яке повернення й мови бути не може. Коли у Маріуполі знову замайорить український прапор, тільки тоді приїду. Дуже хочу долучитися до відбудови улюбленого міста”.
Свої в Telegram 
