Ольга Данілова залишається на Донеччині. Майже щодня вона у Бахмуті — просить людей евакуюватися
Волонтерка Оля Данілова з Костянтинівки. З початком повномасштабної війни маму і дитину вона евакуювала у безпечніше місце, а сама переїхала до Краматорська, бо там кращі умови для її діяльності і логістики. Про евакуацію з Бахмута і околиць, а також про життя людей, які залишаються у місті під обстрілами, Олю розпитала наша колега — редакторка газети «Вперед» Світлана Овчаренко.
З Олею ми познайомилися у листопаді. Газета «Вперед» після довгої восьмимісячної перерви відновлювала свій друк. Тоді ми чітко розуміли, що за відсутності в місті світла, зв’язку та інтернету тільки газета може бути джерелом перевіреної інформації для бахмутян, що опинилися у повному інформаційному вакуумі. Тоді ми ще не уявляли, як доставити «Вперед» з краматорської друкарні до нашого читача вкрай небезпечним маршрутом.
Шукаючи шляхи, через знайомих своїх знайомих я вийшла на Олю. Вона тоді їздила до Бахмута майже щодня. Робить це і зараз, попри те, що ситуація у місті значно погіршилася — жити і перебувати там небезпечно. Оля каже, до Бахмута їздить постійно багато волонтерів.
"Більше десяти точно. З Костянтинівки, Часового Яру, є й бахмутяни, які зараз у інших містах мешкають. З Краматорська я одна, мабуть, зараз їжджу".
Коли ми познайомились на початку листопада, твоїм водієм та помічником був Микола Саєнко. Так і їздиш із ним?
Ні. Зараз із канадцем, якого звуть Даніель. Він наразі також мешкає у Краматорську. Сьогодні він забирав людей із Парасковіївки.
Попри небезпеку Оля та інші волонтери допомагають людям у Бахмуті
А з Бахмута ще багато людей евакуюються?
Мало. Якщо ми набираємо 10-12 людей на день, це вже непогано.
З усіх районів міста евакуюєте?
Я вже не їжджу в район Забахмутки. З безпекової точки зору. Якщо людина хоче виїхати, вона повинна сама вийти на цей бік міста, звідси вже забираємо.
Проблем із їжею у місті немає
Розкажи, будь ласка, яка твоя, так би мовити, зона відповідальності у Бахмуті?
Раніше ми возили до Бахмута гуманітарну допомогу, продуктові набори та воду. Зараз я більше працюю на евакуацію. Роздаю у місті лише вашу газету, свої візитівки та воду. Їздимо ще до хворих. Тих, кому необхідна додаткова медична допомога, забираємо до лікарень. Волонтери працюють над тим, щоб "швидка" була в Бахмуті на постійній основі, але поки що ми можемо їздити десь два рази на тиждень.
Треба розуміти й фінансову сторону питання. Щоб один раз з’їздити до Бахмута, треба витратити дві з половиною тисячі гривень, а буває таке, що тільки одну людину вдається забрати.
Нас ніхто не утримує і не спонсорує. Самі викручуємося. У соцмережах є група, яка збирає донати для бахмутських волонтерів, але ці гроші, так було вирішено, йдуть на заправку авто, які завозять важкі вантажі — багато їжі, води, ще щось.
Так, з водою там біда, і завозити її, безумовно, треба. Дуже сподіваємося, що скоро ця проблема вирішиться: до Бахмута приїхали представники однієї з церков, вони будуть бурити там свердловини. І це велика справа.
Поясню. Ті, хто має автівку, їздять закуповуватись на костянтинівський ринок. Хто не має такої можливості, навіть не витрачають своїх коштів, їх повністю забезпечують волонтери. Люди приходять до Пунктів незламності, де годують тричі на день, де постійно є гарячий чай та кава. Ті, хто може туди дійти, проводять там практично цілий день. У Пунктах можна зарядити мобілку, є телевізори, гаряча їжа. Плюс до того двічі на місяць для тих, хто залишається у місті, є такі своєрідні подарунки від волонтерів. Це харчі та те, що люди замовляють. На Новий рік до Бахмута приїздило дуже багато військових, волонтерів із різних куточків України, вони теж привозили подарунки.
Це правильно. По-іншому і бути не має. Але я вважаю, що чим більше продуктів туди завозиться, тим менше люди замислюються над евакуацією. А два-три поранення на день, не рахуючи загиблих, — це постійно. Тому я вважаю, що краще за все цивільним евакуюватися. Чим довше люди живуть під бомбардуваннями і звикають до цього, тим важче їм вийти з того закляклого стану, щоб зробити ривок. Ті, хто своєчасно не виїхав, вже не розуміють, як далі жити.
Чому залишаються під обстрілами з дітьми — не зрозуміло
Куди ви евакуюєте людей?
Із розміщенням ситуація стає все складнішою. Ми постійно шукаємо, де розселити евакуйованих. Розміщуємо і в Краматорську, і в Дніпрі, і на заході Україні. Якщо людина ще не вирішила, куди хоче поїхати, можемо поселити її у Краматорську, щоб адаптувалась та прийняла рішення. Тут працює ціла зв’язка волонтерів. Я завтра поїду, заберу людей за адресами, довезу їх до місця, де буде безпечно зупинитися бусу, який повезе їх далі на Дніпро. Там їх перехоплять інші волонтери. Декого вивозимо до Слов’янської лікарні, декого — до Краматорська, де створено міні-шелтер. Складно з одинокими чоловіками, у нас взагалі немає інформації, де б їх хотіли приймати.
Чи багато дітей залишається у Бахмуті?
Серед тих людей, що я обслуговую постійно і знаю особисто, є біля шестидесяти дітей. Скільки всього дітей залишається у Бахмуті, точно сказати не можу.
Цим родинам пропонують евакуацію, але батьки не хочуть. Чому вони там сидять, мені не зрозуміло.
Сьогодні Даніель забрав із Парасковіївки двох людей похилого віку. Я туди вже не їжджу, але деякі волонтери ще роблять спроби вмовити селян евакуюватися. На завтра, наприклад, заявки є. Не знаю, чи вивезуть дітей, але три дні тому у селищі їх ще залишалося тринадцятеро.
Волонтери допомагають не лише людям, а й один одному
Ти казала, зараз їздиш з канадцем. А яка доля зниклих волонтерів-іноземців?
Довго восени я їздила до Бахмута з Миколою Саєнком. Потім їздили з Ендрю, це один із іноземних волонтерів, що зникли. Про нього не питайте, ми цього не обговорюємо. Я і СNN, і BBC, і New York Times, усім у коментарях відмовила — тримаємо режим тиші.
Їздила з «Лікарями без кордонів», з іншими хлопцями-волонтерами.
Ми спілкуємося між собою. Взаємодопомога шалена. Мені, наприклад, телефонує сьогодні волонтерка, каже, що у неї є заявка на евакуацію на завтра, а їй треба терміново поїхати. «Візьмеш?» — питає. Звичайно ж, я візьму.
Днями їздила з фельдшером та терапевтом. Вони іноземці. Більшого знати про них у мене немає потреби. Я орієнтуюся у місті, і моя задача дістатися до хворого, від якого або його рідних отримали заявку. Довожу медиків до адреси і просто чекаю поки вони оглядають людину та допомагають їй. Подібні до цієї заявки мені збирають дівчата, що ведуть чат Бахмута.
А можна детальніше про цей чат?
Є координатор — Інна Гайдай. Вона веде Телеграм-канал «Бахмут», де люди можуть залишати заявки на медичну або якусь іншу допомогу чи евакуацію. Вона збирає цю інформацію для волонтерів. Потім уже у спеціальному закритому чаті ми їх обговорюємо і ділимо між собою.
Це, по-перше, допомагає не світити в соцмережах свої телефони, координувати наші дії, а також убезпечити людей, що, ризикуючи своїм життям, їздять у самісіньке пекло. Бо буває й таке, що у соцмережах роблять спроби заманити кудись іноземців. А Інні ми довіряємо.
Так у Бахмуті місцеві позначають місця, де ще живуть люди
Буквально вчора вона знайшла де у Харкові можуть розмістити десятьох людей, одразу виклала інформацію в чат, і ми вже знайшли п’ятьох, готових евакуюватися, і знаємо, хто кого повезе. У мене, наприклад, на завтра чотири людини, яких я повинна вивезти до місця евакуації, де їх заберуть волонтери із «Доброї справи». З ними ми вже з пів року працюємо. Їх бус не всюди у Бахмуті може проїхати. Вони доїжджають туди, куди можуть, ховають машину і чекають на нас.
Хтось у Бахмуті спокійно гуляє під час обстрілів, а хтось постійно живе в укритті
Чи багато людей залишається в місті, і що ти про них можеш сказати?
Ми бачимо дуже багато людей у Бахмуті. Багато стареньких. Вони не хочуть виїздити не тому, що когось чекають, а тому, що вважають, що нікуди вже не доїдуть. Такий вони для себе зробили вибір. Як сказав мені один дідусь: «Мені 89 років. Я тут народився, тут і вмирати буду. Мені вже 2-3 роки залишилось. А так я в дорозі помру».
Всі люди різні. Хтось спокійно гуляє по місту під обстрілами, а хтось боїться ходити й до відносно безпечних місць, до Пунктів незламності, наприклад. Є люди, що з підвалів не висовуються. Коли виходять зігріти водички, стоять у під’їзді, виглядають. Ми іноді кричимо їм, щоб підійшли воду взяли, а вони й не рухаються, чекають, щоб їм до під’їзду принесли.
Є люди налякані, розгублені, вони не розуміють, як бути далі. Тим більше, що є й сумні історії. Хтось, виїхавши ще весною або влітку, із різних причин не зміг влаштуватися, соціалізуватися в суспільстві і, не знайшовши себе, повернувся додому. Інформація про тих, хто отримав прихисток, допомогу і налагодив своє життя в евакуації, до міста практично не доходить. Мабуть, про це їм розказує тільки одне джерело — ваша газета.
Не всі, хто залишився в Бахмуті, «ждуни». Хоча, треба визнати, таких немало. Але більшість — це люди, яким потрібна психологічна підтримка.
Телефони свої ми пишемо на під’їздах, залишаємо візитівки де тільки можемо.
Скільки Пунктів незламності зараз працює у місті? Мені відомо про три.
Три офіційних від міської влади і три організували волонтери, зараз вони облаштовують четвертий, де будуть готувати гарячу їжу. Всі вони завжди переповнені.
Само так вийшло
Як ти прийшла до волонтерства?
Не знаю, само так вийшло. На початку війни сестра опинилася під найжахливішим бомбардуванням у Харкові. 24 лютого вона не зорієнтувалася, щоб виїхати, а 25 це вже було неможливо. Один хлопчина-волонтер ризикнув вивезти їх із донькою під страшними обстрілами. Вона замотала дитині шарфом обличчя, щоб та не бачила поранених, трупи людей на дорозі та всього того жаху, що коївся навкруги…
Спочатку розвозила людям ліки, потім почала збирати гуманітарну допомогу, відвантажувала зібране мною та друзями на Мар’їнку, далі по інших містах Донецької області. Потроху почала їздити до Бахмута… Коли у місті почалися найкривавіші бої і люди тут найбільше потребували допомоги, воно стало для мене пріоритетом.
Поговоримо після війни
Чи доводилося тікати з-під обстрілів, вивозити людей під вибухи бомб та снарядів?
Нічого такого не розкажу, мама та дитина слідкують за новинами, моніторять усі соцмережі. Тому розказувати все буду після війни.
А от за газету подякувала, сказала, що «Вперед», яку вона роздає по Пунктах незламності та у відносно густонаселених районах, люди дуже чекають і коли бачать волонтерів, самі питають: «А газета де?»
До речі, цей номер «Вперед» уже сьомий, що ми надрукували після того, як відновили свою роботу четвертого листопада 2022. І далі обов’язково буде.
Більше історій та новин Донеччини читайте на порталі ukr.net.
Свої в Telegram 
