Мені 55, якщо я зупинюся, що то буде за життя. Інна Дерій з Луганська працює у "Пункті Незламності"
Інні Дерій 55 років і вона двічі переселенка — спочатку з Луганська, а тепер з Кремінної. Вдома вона була консультанткою з організації виборчого процесу у громадах, адже саме тоді в Україні відбулася адмінреформа. Тепер Інна орендує кімнату в Києві, працює в одному з "Пунктів Незламності", будує потужні плани на майбутнє, не втрачає оптимізму й закликає земляків жити зараз.
Цей текст підготований у рамках спецпроєкту Свої до річниці великої війни в Україні. Він про те, яким був цей рік для сходу і його мешканців. Про втрати, надію і віру попри складнощі сьогодення
Заскочити в останній вагон
Інна Дерій прожила все життя в старій, історичній частині Луганська. Довго не могла виїхати — вмовляла маму.
“Ми жили на вулиці Калініна в кутовому будинку. Бачили, як орки били по Металісту. Й розуміли, що одного дня прилетіть у відповідь, але мама не хотіла їхати. Казала: "Як? Будинок, як я його залишу. Їдь". Але я не їхала — вб'ють, так вб'ють нас обох. Потім у місті відключили воду та світло. А та вода, що йшла самопливом, була дуже поганої якості — загинули всі мої різні рослини, квіти, які звозила з різних куточків України. Стало важко. Потім, коли вже прилетіло до нас у подвір'я, тоді мама сказала: "А, поїхали". Не знаю, як, але нам пощастило”, — починає пригадувати Інна.
На той момент, в середині літа 2014 року, Луганськ вже був закритим містом. Автобуси розстрілювали на блокпостах, єдиний вихід — поїзд.
“26 липня ми приїхали на вокзал. По-перше, ми не знали що це останній потяг, тому що на сусідній платформі стояв потяг з вагонами, який ще мав рушити чи о 21:30, чи о 22:00, але він так і не виїхав з Луганська. По-друге, був повний вокзал людей, а біля кас — пусто. Я підходжу до каси й кажу: "Мені потрібно два квитка". Ця касирка починає сміятися, а потім раптом дивиться і каже: "Є два останніх квитки, дві верхні полки. Один в першому вагоні, а інший — у двадцять третьому". Звичайно, я їх взяла. Я навіть не зрозуміла, як мені взагалі пощастило. Потім, як завжди, приїхав автобус з цими орками: "Мы вас здесь защищаем, куда вы едете?". З автоматами до чоловіків чіпляються: "Иди защищать Луганск". Ось так ми врятувалися. Тільки наступного дня зрозуміли, що виїхали на останньому поїзді з Луганська”.
Останній поїзд з Луганська
Спочатку Інна з мамою мешкали в Черкасах, їй запропонували там роботу в Аграрній партії.
“Мені потрібно було спілкуватися, розуміти фермерів, аграріїв, а я в цьому нічого не розуміла. Почала вчитися. Ще одним з моментів адаптації була мова — я за освітою вчителька російської мови, тож перший час записувала собі фрази на аркушах українською, читала їх фермерам, перепрошувала за це, але з часом розговорилася”.
Інна не переставала вчитися новому та шукати можливості заробляти.
У 2015 році жінка почала працювати в аграрній галузі
“У 2015 році я познайомилася з Національною асоціацією сільськогосподарських дорадчих служб на чолі з Романом Корінцем, яка знаходиться в Києві, пройшла навчання й стала сертифікованим дорадником з розвитку сільських територій. Це мені дуже допомагало тривалий час і допомагає зараз, тому я планую, як скінчиться п’ятирічний термін дії сертифіката, знов пройти навчання та поновити свідоцтво. Бо після нашої Перемоги відбудова і розвиток наших територій дуже знадобиться Україні".
А у 2019 році Інну запросили працювати в команду очільника Кремінної.
Вдруге з однією валізою
“В Кремінній працювала в міськраді начальником відділу внутрішньої політики. Жила неподалік від стадіону “Олімп”. Його так довго робили, щоби оце так розбомбити? Дуже шкода. Я з впевненістю можу сказати, що це була найкраща база олімпійського резерву в Україні — сильна, потужна, сучасна, стільки грошей туди вкладалося”, — згадує Інна.
Коли почалася повномасштабна війна, Інна проїхала всю Україну, шукаючи, де знову розпочати життя.
“Я, як і багато наших земляків, проїхала за півтора місяця всю Україну: зі сходу на захід через центр і повернулася тепер до Києва. Я була в Дніпрі, у Смілі Черкаської області, у селі під Уманню, у Львові, в селі Гута, в селі Полонична. Всюди живуть люди, які небайдужі до нас і нашої загальної біди, всюди готові допомогти. Потім вже переїхала до Києва, тут є друзі, тут у мене є рідні, бо без підтримки дуже важко це все пережити”.
У Києві Інна винаймає кімнату.
“Мені пощастило, можна так сказати. Я винаймаю житло у бабусі, в якої хвороба Альцгеймера, початкова стадія, тому я не плачу за оренду. Я сплачую тільки за комунальні послуги. Тому це добре, і їй не сумно, і мені добре — хтось є вдома, хтось мене чекає”.
Жінка справляє враження не абиякої оптимістично налаштованої людини з невпинною жагою до життя, але зізнається, що справлятися вдається не завжди.
“Я не можу слухати багато української музики нашої. Я плачу, я співати не можу. У мене одразу починаються спазми, плач починає стискати горло і пісня закінчується. Тільки якщо випити з друзями добре, тоді можна щось покричати й все. Попервах взагалі було важко, а тепер я абстрагувалася. День прожитий — і слава Богу. В мене є дах над головою, в мене є робота, є друзі. До речі, більшість моїх друзів в Києві всі з Луганська. То, мабуть, я зараз киянка, поки не закінчиться війна. Там буде видно, тому що у 2014 році ми всі планували дуже швидко повернутися додому. А зараз я навіть не замислююся над тим, куди я повернуся і як це все буде. Ми живемо зараз. Сьогодні є робота, є де жити й це вже добре”.
Адаптуватися допомогли робота і волонтерство
“Весною я приїхала до Києва разом з друзями, в яких тут вже була робота. Одразу стала на біржу праці — спеціаліст, яка мене вела, дивилася таким поглядом, типу я взагалі безнадійна. Стереотип про вік спрацював і тут”.
Поки з роботою було погано, Інна пішла до міського центру соціальних служб — волонтерити.
“Я спочатку волонтерила — приходила до Київського міського центру соціальних служб, який очолює Ярослава Колобова. Людина, яка насправді небайдужа до усіх, хто в біді, чи в скрутному становищі, яка усім хоче допомогти. В цьому приміщенні, де зараз розташований “Пункт Незламності”, і де ми зараз знаходимось, був склад гуманітарної допомоги. Я приходила щодня на три-чотири години. Допомагала дівчатам гуманітарну допомогу роздавати. Тут завжди було багато людей, і вони розгублені приїжджали. Особливо ті, хто не з Донецької, Луганської областей, тобто ми вже навчені гірким досвідом, ми вже навчені 2014 роком”.
Жінка щиро дивується тій підтримці, яку надають переселенцям з 2022 року.
“Для мене взагалі було дико, коли від держави з’явилася суттєва фінансова підтримка, коли з тваринами житло тепер здають. В нас же було: "Переселенцям не здаємо квартири", "Переселенці? Для вас немає роботи", "Тварини? Ідіть під три чорти зі своїми тваринами". Зараз, коли дивишся на ситуацію, яка відрізняється кардинально від тієї, що була у 2014 році, то думаєш: якби до нас ставилися ще у 2014 році, як до людей, а не як до тих покидьків, котрі "самі у всьому винні" — це так звучало, то, можливо, зараз була б інша ситуація”.
Потім у центрі соціальних служб з'явилася вакансія, і Інна туди працевлаштувалася.
“Треба віддати шану міжнародним благодійним організаціям, які у цей важкий час допомагають Україні. Пів року я працювала в проєкті від ЮНІСЕФ, який надавав психологічну, консультаційну, юридичну допомогу сім'ям з дітьми. Працювала там соціальним працівником. А першого лютого запустили "Пункт незламності", де люди можуть прийти попрацювати, підзарядити ґаджети, випити гарячого чаю, кави, зігрітися. Це дуже добре, що таке є, що ми так і самі маємо можливість працювати, і людям допомогти”.
До центру часто звертаються розгублені переселенці в важкому психологічному стані.
“Коли приходять люди, що приїхали з півдня, з центра України і вони розповідають такі страшні історії для себе, а ти сам думаєш: "Та то не проблема, ми це пережили", а ці люди саме зараз з цим стикнулися, бо для них не було війни. Багато хто говорить, що війна почалася в лютому 2022 року. Ні, війна почалася ще в 2014 році, і почали вбивати з 2014 року наших хлопців. Сьогоднішнім переселенцям хочеться допомогти розрадою якоюсь, щось підказати, тому що в них істерика. От біля мене сіла жінка і каже: "Я не знаю, що мені робити. Я хочу додому, в Миколаїв. У мене там робота була, все так добре було, а тут я не знаю, що мені робити". І я з нею починаю з довідки ВПО, потім центр зайнятості, а потім вже адаптація. Я загартована життям людина і хочу допомагати іншим своїм досвідом та розумом. Я це можу”.
Інна Дерій розповідає про роботу в центрі
“Зараз я планую працювати фахівцем з соціальної роботи в одному із проєктів, направлених на допомогу сім’ям наших військовослужбовців, а також не залишаю діяльність дорадника та хочу написати кілька проєктів в зеленій енергетиці. Я хочу сказати, не зважаючи вік, варто вчитися та працювати, бо якщо зупинитися, то що то за життя?”.
Свої в Telegram 
