У 46 складно було знайти роботу, але я зміг. Донеччанин Дмитро Мелешко з 2014 будує життя наново
Дмитро Мелешко чи не все життя мешкав у Донецьку — одружився, ростив дітей, тяжко працював. Але у 2014 році, через те, що підтримував Майдан у рідному місті, був змушений все покинути разом з родиною. Зараз чоловікові 53 роки, рідних він відправив за кордон, а сам допомагає переселенцям, чим може, в Івано-Франківську. Свою історію він розповів у монолозі Свої.
Цей текст підготований у рамках спецпроєкту Свої до річниці великої війни в Україні. Він про те, яким був цей рік для сходу і його мешканців. Про втрати, надію і віру попри складнощі сьогодення
Однодумці через соцмережі
Я народився в Донецьку у 1971 році. До 2013 року працював, жив, вчився в Донецьку. Нікуди не переїздили: я, дружина Оксана, син Арсеній та дочка Катерина. Жили в центрі міста, була гарна робота в торгівлі, в дистрибуційних компаніях регіональним менеджером. У 2004 році я підтримував Майдан, Помаранчеву революцію.
Через свою роботу на сході завжди розумів, що Донецька та Луганська області мають трохи не ту владу, ту, що трохи відрізняється від української, має більш жорстку позицію як до людей, так і до самого розуміння України. В 2014 я році підтримав Майдан. Був там пару разів по роботі і залишився на кілька днів. Перед цим, десь у 2013 році, ми з жінкою, розуміючи, що Янукович не дуже хоче до Євросоюзу, замислилися про еміграцію. Готували всі документи, аби виїхати в Канаду, проходили співбесіди та все інше, розуміючи, що, можливо, Україна буде рухатися до росії.
Чому не подобається росія? Тому що дуже багато спілкувалися з росіянами по роботі — вони розказували, що бандерівці їдуть, таку маячню несли, жах. Звичайно, що й в нас було не все гладко, у нас теж були олігархи, "мусора", але у нас все більш цивілізовано. Більше боялися брати хабарі, рахувалися з людьми. Тож напрямок "на росію" мені не хотілося в перспективі для рідного Донецька.
Прийшов 2014 рік і після того, як "віджався" Крим, я зрозумів, що з Донецьком буде те саме. Почав шукати однодумців. До цього соціальні мережі для мене були не цікавими, але вони допомогли з пошуком потрібних людей.
Перший мітинг на підтримку України був запланований на 5 березня. Ми з дружиною пішли. Було цікаво. Побачили, що ми не одні у власних переконаннях. Але дуже страшно було, коли ми пішли до машини, а там всі ці люмпени на підтримку росії почали доганяти людей, бити їх. Ми пару жінок забрали до себе в машину і поїхали. Потім наступний мітинг був вже 9 березня, біля пам'ятника Шевченку. Думаю, що в той день було найбільше людей, мене дуже вразила агресивність опонентів.
Завезені мітингувальники
У мене тоді виникло розуміння, що це не місцеві люди, а завезені. Потім це підтвердилося, коли по роботі заїхав в магазин і почув говір тих людей — як вони запитували очевидні кожному місцевому мешканцю будівлі та місця. Згодом мені всі знайомі торгові представники про це казали і продавчині в магазині — дуже багато молодих людей спортивної зовнішності, але з обличчями алкоголіків тусуються по всіх цих місцях.
Вони всі жили або в готелі "Україна", або їх привозили з готелів на околицях міста. Ми були дуже здивовані, але не надали цьому значення. Після 2012 року дуже багато людей було — туристів, іноземців, і росіяни, і всі, а тут такі молодики.
Тоді от дуже вразило, що 9 березня йде колона і вони, як маршем ідуть. Перед колоною йдуть молодики — по троє, по четверо, як в армії: "Раз, два, раз, два", і пішла промовка: "Три, четыре", і пішла речівка. Вони натреновані, і вони натовп заводили. Крики були: "Россия, вперёд", "Путин, помоги", "Мы с Путиным, мы с Россией", "Не хотим Запад". Різне таке кричали, я не запам'ятовував, мені було не цікаво. Більше вразили наші студенти проукраїнські. Ті москалі проходять повз, а ці кричать: "А ми вас любимо". Реакція була дуже важка у цих людей.
Добре, що тоді ще були поліціянти, напевно, їм дали команду охороняти, щоб був спокій. Але коли проукраїнські активісти перелякалися й спробували сховатися у храмі, батюшка в рясі закривав ворота і не пускав людей в храм. Це так вразило. Ми всі звикли, що церква — нейтральна територія, де завжди допоможуть. А тут людина просто закриває і з таким звірячим обличчям починає кричати: "Ану пішли геть!". І знову поліціянти вступають в дію, розводять натовп.
Наступний мітинг був 13 березня, тоді вбили Дмитра Чернявського та стало питання про організацію "медичної сотні" і охорони на мітингу. Я лікар-травматолог за першою освітою, а потім вже торговий представник, тож зміг зібрати команду. Наступні мітинги проукраїнських активістів більшало, але все змінило 1 травня, коли з’явилися російські козачки в папахах. Тоді ми зрозуміли наскільки все серйозно.
"Медична сотня" на мітингу в Донецьку
Необхідність рятувати родину
Почалося страшне беззаконня в Донецьку — людей викрадали, погрожували, тиснули. Тому, коли діти закінчили школу 25 травня, я взяв путівки на три місяці на Закарпаття й відправив туди дітей. Доньці було 12, а сину — 10 років.
Ми з жінкою переїхали до Маріуполя, тоді “Азов” відбив місто, а Донецьк — ні. І це мені не зрозуміло! У Донецьку на той момент було чотири військові частини, була техніка та зброя… Тобто — здали? Тоді ще міліція просто перейшла на бік сепаратистів, як і частина правоохоронців навесні 2022 року.
Одним словом, ми переїхали до Маріуполя, влаштували дітей в школу, а на початку вересня обстріляли район Східний. Ми оселилися саме там. Тож після обстрілу ми переїхали спочатку до Дніпра, а потім до Запоріжжя.
У мене була робота, яка дозволяла мені переїхати до цих міст. Але далі я волонтерив, допомагав батальйону "Донбас". Потім у Запоріжжі компанія, на яку я працював, зазнала економічної кризи, і мене попросили написати заяву на звільнення — у лютому 2015 року. Тож я почав шукати роботу, і знайшов — на заході України. Думки про еміграцію також відкинули.
Почали з дружиною нове життя в Івано-Франківську
Адаптація в новому середовищі
Шукати роботу було складно ще й через вік — у нас, на сході, торговий представник “живе” максиму до 27 років. Якщо він не робить свою кар'єру далі, не стає супервайзером або територіальним менеджером, то його "відстрілюють". Реально — або компанія це робить, або він сам йде кудись в іншу сферу, бо дійсно конкуренція була дуже висока. А поспілкувавшись з колегами щодо того, який середньовіковий ценз представника супервайзера на заході України, я зрозумів, що там працюють люди старше 40 і до 55-60 років — і торговими представниками, і супервайзерами. Тому я почав шукати роботу собі на західному напрямку, починаючи від Хмельницького і до Ужгорода. До того ж у мене була перевага, якщо можна це так назвати, — я не був прив'язаний до міста. Тобто коли люди питали, чи готовий я переїхати, я відповідав: "Так. Мені не важливо, в якій області чи в якій частині міста буду працювати". Я не казав, що тільки по конкретній території буду працювати. Я телефонував до компаній, говорив, що я переселенець, і мені все одно, яке це буде місто, маю такий-то досвід і налаштований плідно працювати.
Було багато відмов, тому що моя українська була не на високому рівні і це теж мало значення. Як то кажуть, мова має значення. Мені відповідали, що це через те, що після 2014-2015 років у людей дуже велика агресія до російської мови. Люди можуть дійсно відмовитися спілкуватися, навіть, якщо ти спілкуєшся не ламаною українською мовою. Тобто навіть суржиком — добре, а якщо ти спілкуєшся чисто москальською, то тоді можуть відмовитись говорити, промовчати або ігнорувати. Дуже мало було тих, хто в лице казав: "Я не буду з тобою спілкуватися", просто ігнор. Одна із чайних компаній запропонувала мені роботу територіальним представником у Івано-Франківську. "Територіал" — це на півтори, дві сходинки нижче, ніж я працював у Донецьку, але мені потрібно було, як то кажуть, зачепитися.
Десь на підсвідомості я розумів, що ментальність різна і це може зі мною зіграти в мінус. Хоча це теж можна було повернути плюсом — відкрити для них інші погляди на ту чи іншу проблему. Тому я погодився і переїхав, спочатку вдвох з нашою кішкою, а потім приїхали дружина і діти, коли знайшов житло.
Я почав працювати, знайомитися з людьми. Скажімо так, те, що я переселенець і те, що я з Донецька, але вибрав жити в Україні, їх дуже вразило. Люди питали: "Як? Що?". Був інформаційний голод на правду. Що дуже важливо і гірко, нас — жителів сходу, показували дійсно зрадниками своєї країни. Тому мені довелося багато з ними працювати, розповідати, що це не так. Звичайно, були земляки, за яких було соромно, але я намагався пояснювати, що хороші й погані люди є усюди.
В Івано-Франківську дуже підтримували переселенців — у 2014-2015 роках допомагали продуктами, житлом, кімнатами в гуртожитку, оздоровчими путівками для дітей — наші діти теж відпочивали по таких путівках, і це була суттєва підтримка, бо діти оздоровлювалися безкоштовно.
Коли я заходив в кімнату з новими людьми, одразу говорив: "Я — українець. Я свій. Я розмовляю українською, так, можливо, погано. Я приймаю ваші правила спілкування, роботи і я все зробив, щоб Україна була в Донецьку". Якщо мене просили розказати детально, то я показував фото, розповідав, як це було, людей це цікавило. Зрозуміло, що за спиною говорили "москаль", тому що новий досвід, тому що ми в сім'ї спілкуємося російською переважно, але на роботі українською. У мене було багато русизмів і в дітей теж. Та в принципі такої жорсткої агресії, що я чужий, немає. Можливо, я на це не звертав увагу і не акцентувався на цьому. У мене була мета — вивчити дітей, налагодити свій побут до того рівня, який був у мене в Донецьку. Ми взагалі з жінкою зашорені на тому, що діти мають здобути гарну освіту всесторонню, починаючи від спорту, закінчуючи мистецтвом, яке їм подобається.
За кілька років я напрацював авторитет і мене запросили працювати комерційним в класну фірму. Власник — чудова людина, вважаю, що ми з ним на одній хвилі. Він більше креативний, я більш системний. Він креатив приводить в компанію, я його систематизую і доводжу до якогось прибутку для нього.
Було важко, але ми змогли адоптуватися
З друзями теж не було якихось складнощів — ми добре товаришуємо з батьками найкращого друга нашого сина Захара, підтримуємо один одного. Також дуже допомогли робота і волонтерство.
Ви ж розумієте, що все залежить від складу характеру людини, якщо людина відкрита до нового — то не буде проблем з пошуком друзів та однодумців на новому місці. Можливо, справа в тому, що люди, кому за 50 років, ми ж всі "совкові" по-суті. Ми в "совку" до 16 років як мінімум проживали, і оце "скованы одной цепью в одну шеренгу, в одной одежде" — це, мабуть, 80% мого покоління сприймали за належне, а тепер цим людям важко пристосуватися. Але, вважаю, що більшість донеччан, які виїхали, і яких я знаю, це люди нестандартні та неординарні.
І ще, я так скажу, я в 53 роки більш яскравий та затребуваний, більше насолоджуюся життям та отримую. Якби мені ж ці мізки в мої 20-25 років!
Повномасштабна війна
24 лютого 2022 року ми прокидаємося від того, що по нам летять ракети. Я тоді відправив дружину з сином до Німеччини, вони досі там. Дочка вже була в Польщі, навчалася. Далі став чекати повістку. До Івано-Франківська у 2014-2015 роках приїхало близько 5000 переселенців, але на кінець 2021 року було зареєстровано всього 28 родин.
Зрозуміло, що з 24 лютого тут був дуже великий наплив переселенців. Але ми ж вже пройшли 2014 рік, тож розуміли, що потрібно в першу чергу — шукали людям житло.
Всім, кому змогли, допомогли безкоштовно влаштуватися на квартирах на тиждень, на два, на три місяці. Тут дуже гарно допомагали. Все те, що розповідали, що квартири по захмарних цінах — це все було, безперечно, але максимум 10% від ринку, бо інші 90% допомагали з житлом безкоштовно. Я, дружина, кум мій, який приїхав до мене з Києва, ми поселили близько 30 сімей з південного сходу, з Донеччини, Луганщини, Дніпра та Одеси.
Соцмережі й тут стали у пригоді — я дав оголошення на своїй сторінці у фейсбуці, в мене близько 5000 підписників, і люди почали дзвонити. Якось воно все закрутилося. Збирали речі на фірмі — власник дуже допомагав, і допомагаємо зараз військовим в Бахмуті, Соледарі.
Дехто з переселенців навіть влаштувався до нас у компанію. Дехто влаштувався на роботу через служби зайнятості. Буває по-різному. Люди не сидять на гуманітарці, а влаштовують якось своє життя.
Вірю, що війна закінчиться, і ми продовжимо жити в своєму українському Донецьку. А поки робимо для цього все, що можемо, зокрема — волонтеримо.
Свої в Telegram 
