Юлія Сергієнко з Мирнограда тепер шиє одяг для британців. І вже готується до виставки у Лондоні

Війна зіпсувала мої великі плани

Прекрасно я жила. Перед самою війною з колежанками була на балеті «Танго на пуантах» в Покровську. Я купила нове обладнання і планувала відкривати нове ательє у Мирнограді. Коли почалась війна, перші мої думки були про те, що я вже давно живу одна з дітьми, тому впораюсь і тут.

Весь Мирноград, як сказився, — всі щось купували. Не обминуло це і мою родину. Ми закупили свічки, сіль, мило, а я продовжила працювати. У мене ж багато замовлень, тканини, замовники. І я знаю, що потрібно працювати, потрібно жити. І тут на третій день війни мені телефонує моя тітка, вона вже не перший десяток років живе у Британії, і запитує, чи думаю я виїжджати. А її чоловік буквально стукнув кулаком по столу і каже: "Дітей "в охапку", ніяких думаю, виїжджайте". Ніч я проридала. Два дні віддавала замовлення, взяла двох дітей, 90-річного дідуся на милицях і поїхала. Всі знають, як було складно виїхати у перші дні війни.

У Британію Юлія виїхала до родичів з двома дітьми і 90-річним дідусемАвтор: архів Юлії

Майже тиждень ми їхали. Був і потяг, і скасований автобусний рейс, і колонна з дев'яти автобусів з представниками єврейської спільноти, і літак. Молдова, Румунія, Британія. В аеропорту англійські прикордонники дивувались, як ми прилетіли — у нас не було візи, тільки лист запрошення від тьоті, і не у всіх з нашої родини були закордонні паспорти. Та попри все, вже майже рік ми живимо в Британії.

Я розумію, що мені пощастило більше, ніж іншим. Не знаю, як люди виїжджають у повну невідомість, я приїхала до родини. І мені допомагали з першого дня і до сьогодні. Взагалі, мені здається, що весь світ мене підтримує.

Британці з таким трепетом ставляться до кожного українця, така турбота від всіх та кожного, що не бути вдячним цій країні просто неможливо

Ми тільки приїхали до будинку тітки, сусіди почали нам приносити одяг, якісь солодощі, ґаджети. А трохи пізніше, коли я вже працювала в іншому місці, і щоб дістатися до роботи, потрібно було їхати годину, британці зібрали гроші і купили мені автівку. От такі тут люди. Перше питання від вчительки, коли я сина записувала в школу, було про те, що він бачив на війні, аби зрозуміти, на якому рівні стресу знаходиться. Тут взагалі головне — комфортне, гідне життя всіх представників суспільства. І якщо доля нас закинула сюди, британці намагаються зробити так, аби ми жили не гірше за них.

Улюблену роботу я знайшла випадково

Мовної проблеми у мене немає — англійську я знаю добре, навіть дуже добре. У понеділок ми прилетіли, а у вівторок я вже пішла працювати офіціанткою в ресторан. Це не моє, але працювати треба було. Я заробила 146 фунтів за вечір. Щастя мені все це не приносило. Але я могла і повинна була заробляти гроші. Не можу ж я сидіти на шиї у родичів. Сумувала сильно. Я все життя щось малювала, вигадувала, творила. Я люблю сумки, люблю одяг, тканини. Мені всього цього хотілось знову. Вдома у тітки я все шила, перешивала, але цього для мене замало. І ось тут просто доля, якась жіноча інтуїція допомогла зробити потрібний крок.

У Мирнограді Юлія шила на замовлення весільні, вечірні, коктейльні сукніАвтор: архів Юлії

Я пройшла співбесіду в одному з ресторанів Борнмута і мене готові були взяти сушистом. Після співбесіди ми зайшли до торговельного центру, аби випити кави. І тут я побачила те, про що стільки мріяла. Стоять швейні машинки, оверлок. І я розумію, що тут не вистачає саме мене. Я, звісно, рішуча, але тут трохи спасувала і попросила тітку запитати у жінки, що там працювала, чи не потрібен їй спеціаліст. Тоді мені здавалось, якщо я піду сама і мені відмовлять, я просто не витримаю. А далі починається просто казка. 65-річна Єва, у минулому оперна співачка з Естонії, бере мене на роботу. Вона вже втомлювалась швидко, і їй була потрібна помічниця.

З величезною радістю я починаю працювати. Перше, що вражає: речі, які приносять для ремонту, з добротної тканини і пошиті вони дуже просто. Для мене це був перелом. Я звикла до іншої культури одягу. А тут все просто та лаконічно, з вишуканим смаком і зручне для носіння, таке, що просто не може не захоплювати. І я зрозуміла — британська мода мені подобається.

Юлія за фахом дизайнерка, тож вміє і кроїти одяг, і шитиАвтор: архів Юлії

Ательє займалось тільки ремонтом одягу, власника влаштовував той обсяг, що тут виконували, а я стала тим повітрям, що змінило його рівень. Досвід в мене колосальний, я за фахом дизайнерка одягу. Перш, ніж розпочати власну справу на Донеччині, пропрацювала в декількох ательє. Я вмію все: і кроїти одяг, і лагодити його, і фурнітурою займатися і багато іншого. І ось я поступово, з маленької кімнати, де могли тільки ґудзик пришити або довжину сукні зробити коротшою, роблю повноцінне ательє, де можна замовити дизайнерський одяг.

Від ремонту до готового виробу

У цьому ательє все було якось не професійно організовано. При цьому воно розташоване у гарному, прохідному місці. Я все змінила, зробила перестановку, збільшила закрійний стіл, одягла манекени, додала яскравих кольорів, налагодила процес шиття. Зараз є дівчинка, що виходить для виконання дрібних завдань, з чого, власне, починала в Україні і я. З власником цього ательє, який зовсім не знається на кравецькій справі, після збільшення попиту на послуги ми домовились про те, що я працює сама на себе, а йому сплачую його частку прибутку. Так я стала заробляти в рази більше, ніж починала. Це вигідно і для нього. Навіть так він отримує більше грошей, ніж зазвичай.

Тепер у цьому ательє не лише ремонтують одягАвтор: архів Юлії

Ескізи для лондонської виставкиАвтор: архів Юлії

Одного разу в ательє зайшов архітектор, йому сподобався одяг на манекенах, точніше підбір кольорової гами. Поспілкувались, виявилось, що нам є про що поговорити у творчому плані. Я пошила сукню його дружині. І зараз ми разом з ним готуємо виставку у Лондоні, де будуть його ескізи і мої роботи. А на Новий рік мене запросили в гості. І я подарувала господарю будинку краватку, яку пошила власноруч і розшила золотом. Вона сподобалась йому. Він замовив декілька для своїх друзів. І я зрозуміла, що це ще один напрямок для мого розвитку. Тепер у мене окрема лінія з виготовлення краваток. Якось все так легко у мене виходить, як у казці. Хоча, може так, бо я вже багато років живу сама і всі рішення ухвалюю самостійно.

Цю власноруч зшиту краватку Юлія подарувала британцю. Тепер у неї є власна лінія краватокАвтор: архів Юлії

Британські замовники відрізняються від українських. Ні, вони не прискіпливі. Вони просто інші. Тут до тебе може зайти чоловік, у примірочній одягнути сукню і я «підгоню» її під фігуру. Що я точно знаю, місцеві швачки не можуть того, що роблять наші в Україні. І це підштовхнуло мене зайнятися ще й навчанням. Я організувала курси, у мене вже є група. Я їх навчаю всьому, що вмію сама. Охочих навчатися вже багато. Вирішила я і книгу написати про те, як потрібно шити вироби "від А до Я".

У Британії цінують ручну роботуАвтор: архів Юлії

У Британії я зареєструвалася приватним підприємцем. До відкриття власної справи пройшла курси, як потрібно працювати в їх податковому полі. Купила чекову книжку, працюю тільки «по-білому». Можуть вони мені надати і кредит, але я не хочу. Грошей мені вистачає. Тут взагалі так все продумано, щоб людина працювала, сплачувала податки. У Британії вітається, коли підприємець розвивається. І ось майже через рік життя тут я вже можу сама винаймати житло. Тобто мої доходи, за британськими правилами, дозволяють мені орендувати окремий будинок, годувати себе, дітей та дідуся.

Моя душа в Україні

Я виїхала і живу в безпеці, працюю, розвиваюсь, діти вчаться. Але таких, як я, одиниці. Моє рідно місто, мої земляки там, де війна. Я не можу просто читати новини і нічого не робити. Я відчуваю, що повинна допомагати. Спочатку у своєму будинку у Мирнограді я прихистила біженців з Волновахи. Згодом віддала свою автівку майже не знайомій родині, щоб вона змогла виїхати з Донеччини. Постійно допомагаю донатами нашим мирноградським хлопцям, що служать у Збройних силах України. Щотижня висилаю гроші на потреби притулку для безхатніх тварин Олександра Біличенка. У нього син служить, і він сам утримує 117 собак.

Юлія Сергієнко допомагає українцям, які залишаються вдома. Наприклад, підтримує притулок мирноградця Олександра БіличенкаАвтор: архів Юлії

Окрім грошей зі свого заробітку, я висилаю йому пожертви від британців. Я зробила бокс для тих, хто бажає підтримати притулок Олександра Біличенка. Люди приносять гроші. Є бабуся, яка робить це регулярно. Вона приходить по четвергах, кладе 5 фунтів у бокс, усміхається мені і йде. А деякі цікавляться, як їм забрати якогось українського хвостика сюди, в Британію.

Я намагаюся допомагати усім, хто цього потребує, слідкую за подіями в Україні. Моє серце з моєю Батьківщиною, і Україна — єдина країна, куди я хочу поїхати. Я повернусь додому, обов’язково, після нашої Перемоги. Старший син точно буде жити в Британії, він вже навчається в коледжі. А ось де краще буде молодшому, я ще не вирішила.

Родина з Рубіжного відкрила у Києві кафе Yaskravi. Цю назву "евакуювали" з окупованого міста

Цю піцерію в Києві відкрила переселенка Ольга Залуговська. Вона ризикнула — і опанувала нову справу

Цих чемпіонів вбила росія. 17 трагічних історій спортсменів з Донеччини