На будинок наших батьків у Маріуполі росіяни скинули авіабомбу. Від них залишилося пів відра кісток
Рік тому у родині Світлани Мазалової сталася трагедія: з російського літака на будинок батьків її чоловіка в Маріуполі скинули бомбу. Подружжя загинуло, все що залишилося від Ольги та Георгія Додон — це пів відра кісток, звалених в одній з братських могил у Маріуполі. У форматі монологу Світлана Мазалова згадує щасливе життя у Маріуполі, розказує про загибель свекрів і 90-річну бабусю, яка дивом вижила, а також про полон чоловіка молодшої сестри.
24 лютого 2022 року Світлана з чоловіком Олександром і старшим сином Артемом були у Харкові — незадовго до повномасштабного вторгнення жінка народила хлопчика, якого назвали Михайлом. Від артилерії і ракет маріупольська родина з немовлям понад місяць ховалася у підвалі будинку, в якому тимчасово орендувала квартиру.
Виписали з пологового за день до вторгнення
Ми планували у 2021 році купити в іпотеку квартиру з видом на Азовське море у Лівобережному районі. Але я завагітніла і через певні проблеми зі здоров'ям акценти змінилися. До того ж не склалося з першим внеском, бо для Донецької області він значно більший, ніж в інших регіонах країни. Тому ми вирішили перенести покупку на наступний рік, на 2022.
Через складну вагітність була змушена поїхати з Маріуполя до Харкова, де знаходилася під наглядом спеціалістів місцевого перинатального центру. Чоловік і старший син теж переїхали, неподалік від пологового будинку жили в орендованій квартирі. 18 лютого народила, через п'ять днів нас виписали. Так як у сина була діагностована гемолітична хвороба, лікарі відпустили мене за однієї умови — щодня я мала приходити з сином на обстеження. Тож про повернення до Маріуполя не йшлося.
Світлана Мазалова з чоловіком і старшим сином
Але у лікарню на обстеження ми так і не потрапили, бо настало 24 лютого. Пологовий знаходиться на Салтівці, а орендована квартира — на Північній Салтівці, саме ці частини Харкова з перших днів повномасштабного вторгнення найбільше постраждали від ворожих обстрілів. Я тільки почула перші вибухи, одразу підбігла до вікна, забувши про шви і постійний біль після пологів. Побачила все місто в диму. На мить мені здалося, що це сон. Я ж у Харкові, тут такого бути не може. На відміну від Маріуполя, який жив, як на пороховій бочці з 2014 року, бо лінія фронту проходить дуже близько від міста.
З хворим немовлям понад місяць прожили у підвалі
Того ж дня ми зібрали необхідні речі і вчотирьох спустилися у підвал — він став нашою домівкою на п'ять тижнів. Нас там було більше пів сотні. Незважаючи на те, що ми нікого не знали, нам виділили найкращий куток у підвалі. До захворювання молодшого сина додалося ще моє погане самопочуття — досить довго трималася температура 38-39 градусів. Думали пересидіти тиждень, ну, можливо, два. Але час спливав, обстріли не припинялися, я і син хворіли, а йти нам нікуди було, бо у Харкові нікого не знали. Зателефонувати волонтерам щодо евакуації не могли через те, що зв’язку майже не було.
Але завдяки людям у підвалі у нас була гаряча вода, тепла їжа і багато уваги. Лише раз нашому підвалу дісталася гуманітарна допомога від місцевого ковбасного заводу, а все інше ми самі купували. У супермаркетах тоді можна було купити вологі дитячі серветки виробництва Німеччини або жіночі прокладки з Ізраїлю — тобто підприємці не соромилися продавати гуманітарну допомогу і заробляти на свої співвітчизниках. У нас була автівка, але ми не наважувалися нею кудись їхати, бо у нашому районі було багато влучань саме у машини під час руху, і люди в них згоряли живцем. Тому по району й в інші райони міста Сашко з іншими чоловіками бігав за їжею, яка коштувала вдвічі-втричі дорожче.
90-річній бабусі вдалося вижити у Маріуполі — вона ховалася у сусідському підвалі
Весь цей час з рідними майже не було зв’язку. Це я вже потім дізналась, що Льоня, чоловік молодшої сестри, у перший день повномасштабної війни вивіз моїх батьків з Лівого на Правий берег. І цим врятував їм життя, бо вижити у березні минулого року під бомбардуваннями на тому кінці Маріуполя було великою вдачею і дивом.
На жаль, батькам мого чоловіка не пощастило, Ольга Олександрівна і Георгій Дмитрович жили на “Союзі”. Їхній будинок знаходився за п'ять метрів від бази “Азову”. Пам’ятаю, як люди неодноразово просили перенести базу в інше місце, де немає житлових будинків.
Востаннє Сашко розмовляв з батьками 26 лютого, а потім у Лівобережному районі зник зв’язок. Ми намагалися про них дізнатися бодай щось. Вдалося це через моїх знайомих, які отримали поранення і їх вивезли до росії. Звідти вони зателефонували чоловіку і повідомили, що Георгій і Ольга загинули. За 90-річну бабусю, яка мешкала разом зі свекрами, нічого не сказали, а ми були впевнені, що вона була з батьками і теж загинула.
До серпня Саша "штурмував" Червоний Хрест, аби хоча б щось дізнатися про бабусю, але безрезультатно. Наприкінці літа по Вайберу зателефонувала невідома жінка, номер був не українській. Повідомила, що бабусю нібито бачили у Новоазовську і, можливо, вона знаходиться у будинку для людей похилого віку. Ми намагалися знайти, але, як виявилося, у Новоазовську немає будинку для стареньких. Можливо, було якесь місце, де збирали людей похилого віку, але ми так нічого про це і не дізналися.
Потім зателефонувала знайома батьків чоловіка, повідомила, що бабуся Шура у неї. Вона все пам'ятала і почувалася добре, тому могла розповісти про ті жахливі події у березні минулого року. З’ясувалося, що свекри з бабусею спочатку переховувалися у палаці культури неподалік від їхнього будинку. Коли туди прилетіло, вони побігли до сусіда, але у підвалі для всіх не вистачило місця: бабуся залишилася, а батьки чоловіка переховувалися у себе, у маленькій кімнаті, дотримуючись правила двох стін. А вранці 24 березня на них з літака скинули бомбу.
А 27 березня її силоміць забрали з “Червоного Хреста” і вивезли до Новоазовська, там стареньку залишили. Тож та жінка, яка телефонувала, мала рацію, бабуся дійсно була у Новоазовську.
У серпні бабусю Шуру повернули до Маріуполя, бо вона допекла всіх, щодня просилася додому. Так як їй жити не було де, спочатку мешкала у знайомих, а потім її забрала сусідка, у неї будинок частково вцілів. Бабуся і досі живе у тієї жінки. Рік минув, а бабусі так жодного документа і не зробили, тому і пенсію вона не може отримувати. Ми, як можемо, її підтримуємо, пересилаємо гроші, бо через відсутність документів не можемо ані через росію, ані через Європу забрати її до себе. І того ж вона не хоче їхати, каже, що хоче померти в рідному місті.
росія наздогнала свекрів і нещадно вбила
У вересні бабуся тричі викликала службу по разбору завалів. Двічі вони приїжджали, покопирсалися в руїнах і сказали, що нічого немає. А втретє бабуся пішла разом з ними і контролювала їхню роботу. Через кілька годин вдалося назбирати пів відра кісток — це все, що залишилося від двох дорослих людей.
На цьому місці був будинок подружжя Ольги та Георгія Додон
Потім почалася епопея з похованням. Те, що залишилося від батьків чоловіка, служба не хотіла ховати. Але все ж таки це зробили, але де, ми не знаємо. Бабуся зараз намагається про це дізнатися. Гадаю, що десь у братській могилі.
Цікаво, що мати і бабуся чоловіка — з росії. Бабуся Шура років 40 назад переїхала до України, батьки Саші познайомилися на заробітках, а з півночі росії поїхали у пошуках кращого життя, хотіли жити ближче до моря, тому і обрали Маріуполь. Жити в України — був їхній усвідомлений вибір. Але росія їх тут наздогнала і нещадно вбила.
Все, що колись було будинком родини Додон
Батьки чоловіка знали, що я народила, знали, коли нас виписали. Над ім’ям ми все роздумували. Мама і тато чоловіка так і не дізналися, як ми назвали їхнього наймолодшого онука. Вони ніколи його не побачать.
Мій родич майже рік у полоні, а чиновники блокують у соцмережах
Крім переживань за бабусю, наші серця болять за Льоню. Він — боєць військової частини 3057 Національної гвардії України. На момент повномасштабного вторгнення у нього закінчився контракт, та Льоня став на захист рідного міста, але перед цим підготував підвал для своїх рідних. Він — прекрасна, чесна, добра людина, на таких чоловіків рівняються, з таких треба брати приклад. Вже понад 11 місяців Льоня у полоні. Червоний Хрест мовчить, як і всі інші структури та інстанції. Коли моя сестра запитала в Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, що з чоловіком, то її у соцмережах одразу заблокували.
Леонід вже понад 11 місяців у полоні, він захищав Маріуполь
Неодноразово сім'ї військовополонених з Маріуполя просили і досі просять зустрічі з Президентом, його правою рукою та всіх наближених. Ця зустріч необхідна, вона допоможе зрозуміти, що ми можемо зробити, щоб почали міняти НГУ 3057. Але, на жаль, для нас немає часу. Парадокс, але для блогерів у радника керівника Офісу президента Михайла Подоляка знайшовся час, а для сімей, що тримали оборону всієї країни, немає. Ми стукаємо у всі двері, але у відповідь тиша. З росією ми по зрозумілим причинам не ведемо діалогів, ми повністю довірили життя наших героїв українській стороні, адже президент Володимир Зеленський обіцяв у травні 2022-го військовим, їм давали гарантію. Нас блокують, ігнорують, не помічають. Дійшло до того, що сім'ї загиблих у теракті в Оленівці збирають гроші, щоб зберігати тіла, які досі з жовтня місяця знаходяться на нашій території. Їх не дають поховати, але грошей на зберігання тіл також немає. Дуже багато питань, і через рік їх стає тільки більше.
Можна мені до бабусі і дідуся на небо?
Майже рік ми живемо у селі на Закарпатті. Крім двох маленьких дітей разом зі мною мама, яка останнім часом дуже хворіє і від народження має вади слуху — нічого не чує, і батько — людина з інвалідністю понад 10 років, майже не стоїть на ногах. Від держави ми не отримуємо ніякої допомоги, крім належних пенсійних виплат літнім батькам. Ще у тата є пенсія по інвалідності, а ось мамі її не оформили, бо у нашій країні майже нереально довести, що ти нічого не чуєш.
Гірко усвідомлювати, що раніше у тебе був бізнес, квартира, автомобиль, а зараз — нічого! Дуже дорого жити в Україні, коли лише чоловік працює, а ти в декреті з двома дітьми і хворими батьками. А ще ми відправляємо гроші для бабусі у Маріуполь, вона там без пенсії живе у знайомої. Згадалося, коли вдалося виїхати з Маріуполя, з нами зв’язалася наша бухгалтерка і сказала, що податки ніхто не скасовував і нам треба за березень і квітень поповнити маріупольську казну. А коли нам знадобилася допомога, то ніхто і руки не протягнув.
Ольга і Георгія Додон зі своїм старшим онуком. Меншого вони не бачали і більше не побачать
Розумію, що вже так, як раніше, не буде. Не буде будинка на березі моря, не буде за святковим столом великої родини. Старший син, йому лише три роки, постійно запитує: “Коли ми поїдемо додому у Маріуполь і побачимо бабусю і дідуся?” Кажу, що вони на небі, а син у відповідь: “Так хочеться їх побачити. А можна і мені до них на небо?”
Якщо ви хочете підтримати родину переселенців з Маріуполя, можете зробити це фінансово:
5168 7554 4282 3858 — отримувач Світлана Мазалова.
Свої в Telegram 
