Ці вчителі захищають Україну, навчали дітей в окупації і опинились у полоні росіян. Ось їхні історії
"Освіторія" за фінансової підтримки USAID видала збірку історій вчителів про війну "Жити, щоб навчати". Ці історії про те, як українські вчителі живуть під час війни, працюючи у тилу або захищаючи Україну на фронті. До книги увійшли історії вчителів з різних куточків країни — Донецької, Луганської, Херсонської та інших областей.
"Жити, щоб навчати": про що книга
"Жити, щоб навчати" — це збірка 80 історій про вчителів, які стали символом року незламності та змін під час війни. Ці історії зібрала громадська спілка "Освіторія" для національної премії Global Teacher Prize Ukraine, яка з 2017 року відзначає вчителів-змінотворців. Ці історії зібрали, щоб задокументувати освітні втрати та зафіксувати важливі кроки, зроблені вчителями задля збереження освіти.
Це історії про подвиги вчителів з усіх куточків країни — Харківщини, Київщини, Львівщини, Херсонщини, Чернігівщини, Донеччини та інших регіонів.
До збірки увійшли історії вчителів України, які двічі втратили свій дім, які продовжують викладати під обстрілами, які боронять освіту на фронті, вчителів з досвідом викладання на окупованій території, які тримають тил та які дбають про українську освіту за кордоном.
"Для "ДНР" вчитель — це величезна небезпека, тому не дивно, що маму затримали"
Наталія Шило багато років працювала вчителькою фізики та математики у Горлівському НВК "Загальноосвітня школа І-III ступенів № 50".
У липні 2021 року Наталія Шило поїхала до Горлівки, щоб допомогти бабусі перед операцією. Через територію України потрапити до окупованого міста не було можливо, тому вона мала перетинати російський кордон. Вона була на зв’язку протягом всієї подорожі, але наступного дня зникла "з радарів". Перевізник повідомив, що на одному з пропускних пунктів її просто вивели з автобуса разом з речами. Жінка була "подозреваемая", а рідні не могли дізнатися жодних новин про її долю протягом трьох днів.
Наталія Шило у центрі знимку. Нагородження переможців премії "Вчитель року" у Харкові, 2014 рікФото: Сайт Харкова
Пізніше виявилося, що Наталія потрапила в так зване «МГБ». Понад місяць вона перебувала у "в'язниці тимчасового тримання" без права на відвідувачів та адвоката.
"Я не знала, чи вона жива, а "ДНР" заявляла, що перевіряє її на предмет загрози національній безпеці. Після місяця її перевели з "підозрюваної" на "обвинувачену" і перевели в СІЗО для подальшого судового розгляду. У "ДНР" мені пояснювали, що маму перевіряли "на предмет угрозы национальной безопасности страны". Усе логічно. Для "ДНР" учитель — це величезна небезпека, тому не дивно, що маму затримали", — каже донька полоненої вчительки Ірина Шило.
З моменту появи російського триколору на фасаді школи №50, де Наталія Шило викладала до початку війни, вона вирішила забрати свої документи та заявила, що повернеться до цього навчального закладу лише тоді, коли там знову з'явиться український прапор.
"Історія моєї мами показує, наскільки важливими та сильними можуть бути звичайні люди. До весни 2014 року Наталія Шило була пересічною вчителькою математики та фізики з Горлівки в Донецькій області. Зараз Наталія Шило — символ тихого спротиву російським окупантам в умовах незаконного ув’язнення", — каже донька Наталії.
Свої раніше повідомляли, що переселенку Наталію Шило затримали в Горлівці за пости у Facebook.
"Щоб зрозуміти, що таке війна, треба взяти в ній участь"
Олена Зінченко — вчителька англійської мови, вирішила, що піде на фронт разом із чоловіком, який оголосив їй про таке своє рішення після перших вибухів, які пролунали у Краматорську.
"Ми з Русланом — не професійні військові. Познайомилися в батальйоні "Правого сектора" у 2015 році, куди я прийшла на два тижні раніше за нього. Тоді я одразу сказала: "Хлопці, я тут не для того, щоб чоловіка шукати, а щоб вчитися захищати себе та свою країну", — розповідає Олена.
Олена Зінченко стала героїнею проєкта "Сцспільне" "Так, я жінка" Фото: Суспільне
У перші дні вторгнення подружжя поїхало до Львівської області, щоб евакуювати паралізованих батьків Олени з Краматорська до селища Славське. Вони перебували там п'ять днів, але через труднощі з пересуванням попросились додому. Після повернення батьків Олена та Руслан відразу поїхали до батальйону «Донбас». Олену Зінченко призначили діловодкою, а чоловік став командиром відділення снайперів, тому зустрічалися вони не часто.
"Щоб зрозуміти, що таке війна, треба взяти в ній участь. Я хоч і виконувала бойові розпорядження на фронті, але ніколи не сиділа в окопах, а в окопах — найскладніше. Там брудно, холодно та страшно", — каже Олена.
Збірку історій "Жити, щоб навчати" можна звантажити за посиланням на сайті проєкту.
Свої в Telegram 
