"Стус – фігура, яка цікава всім". Уривок з книги Ігоря Зоца "Донбасія" про музей поета в Горлівці
Видавництво "Ярославів Вал" опублікувало книгу Ігоря Зоца "Донбасія". Це нариси про людей краю у всьому розмаїтті їхніх поглядів і вчинків. Журналіст зібрав неординарних людей з різних поколінь. Та розповів про земляків та ініціативи, які утверджували Україну на Донбасі. Публікуємо уривок з книги.
Ігор Зоц — журналіст, який чверть віку очолював у Донецьку редакцію обласної українськомовної газети “Донеччина”.
“Гадаю всіх, кого захоплює історія Донбасу, зацікавлять розповіді про земляків, які створювали своїм коштом: музей “Смолоскип” у Донецьку, пам’ятний знак Олексі Тихому в Дружківці; меморіальні дошки поету Володимиру Сосюрі в Слов’янську і письменнику Івану Костирі на межі Донбасу і Дніпропетровщини. Саме завдяки Івану Костирі одна з малих планет отримала у 2008 році ім’я Донбас, а письменник у своїх творах лагідно називав наш край Донбасією. Звідси й назва книги”, — коментує письменник.
У своїй книзі автор присвятив кілька розділів Василеві Стусу і “Стусовому колу” — людям, які вчилися з поетом у педінституті та після його загибелі не дали забути побратима.
Серед героїв є лауреати найвищої в державі Шевченківської премії: уродженець Волноваського району академік-україніст Іван Дзюба, поет з Луганщини Василь Голобородько, ексдиригент Донбас-Опери Василь Василенко і незабутній директор Донецької муздрами Марк Бровун.
У книзі історії людей вчинків, які як могли боронили наш край від ворожої агресії навесні 2014: Анатолій Водолазький з Дружківки вийшов з українським прапором у центр захопленого бойовиками міста; журналіст Віктор Скрипник з окупованого тоді Слов’янська надрукував у “Донеччині” звернення до Путіна забиратися геть з України; редактор газети “Горняк” у Торезі Анатолій Постнов відмовився підтримати загарбників - і редакція згоріла від “коктейлів Молотова”.
З дозволу автора публікуємо уривок з книги "Донбасія" Ігоря Зоца.
Фундатор музею Стуса
Олег Михайлович Федоров – саме той донеччанин, який створив єдиний у шахтарському краї історико-літературний музей Василя Стуса.
Він народився у Горлівці, і хоча доля відряджала його подалі від рідної землі, завжди відчував себе донбасівцем. І коли в 1958 році закінчив Саратовський юридичний інститут, а потім працював у прокуратурі Ульяновської області, мріяв повернутися додому. Це сталося в 1962 році, коли продовжив службу в прокуратурі Донецької області, а згодом перейшов до органів внутрішніх справ області. Протягом двох років очолював Київський райвідділ внутрішніх справ Донецька, а потім шість років був начальником штабу УМВС у Донецькій області. У 1988 році вийшов на заслужений відпочинок і зайнявся підприємницькою діяльністю.
Але широка громадськість Донеччини знала і шанувала Олега Федорова, передусім, як фундатора Донбаського музею Василя Стуса, який з його ініціативи відкрився в Горлівці у 2001 році. Згодом філіали музею з’явилися у Вінниці і в Києві.
Олег Федоров і Грайр Хачатрян у музеї Василя Стуса заводу «Еластомір» в Горлівці. Жовтень 2013 року.
“Якби не Олег Михайлович, і цього музею, і взагалі пошанування на Донбасі пам’яті українського поета і борця, скоріше за все, не було б”, – каже відомий письменник Вадим Костянтинович Пеунов.
І це справді так, адже Олег Федоров зумів організувати на добру справу людей, які віддавали їй все своє вміння і хист. Як тут не згадати художнє панно “Се ми, присвята Богородице…”, яке створив художник Михайло Кушнір, і яке відтворює всю історію духовного розвитку України.
А скільки разів син поета Дмитро Васильович Стус приїздив з Києва на запрошення Федорова, щоб зустрітися з шанувальниками творчості свого батька. Кожна така зустріч у музеї, в бібліотеках чи в студентській аудиторії залишала яскравий слід у душах донеччан.
З ініціативи Олега Федорова музей почав проводити Стусівські читання. Серед гостей – колишні політв’язні: Герой України Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Олекса Різників та інші. А справжній літописець нашої громадської організації Лариса Єрмакова не тільки збирала по крихтам інформацію про поета і його сподвижників, але й розповідала про них у газеті.
Водночас, треба зазначити, що фундатор музею завжди віддавав належне землякам, які поверненням імені видатного громадянина почали займатися ще в 90-і. Як розповів мені Микола Тищенко, один із засновників Товариства української мови Донеччини, ще в 1991-му році мистецтвознавець філармонії Валентина Тиха підготувала лекцію - концерт “Василь Стус – поет, людина, патріот, громадянин” і понад десять років виступала в містах і селах області. Важка хвороба і передчасна смерть пані Тихої завадила її увійти до складу оргкомітету музею, до якого Федоров запрошував небайдужих земляків.
Своїм шляхом в осягненні постаті свого колишнього випускника йшли Донецький національний університет разом з обласною “Просвітою”. Спільних акцій музей з ними не проводив, але й взаємопоборювання не було. Відтак, можна говорити про два центри, що займалися однією тематикою.
Ігор Зоц - журналіст з Донеччини, автор книги
Газета “Донеччина” завжди приділяла діяльності музею і його керівнику значну увагу. Ось що зокрема написали студентки Донецького національного університету Олена Васіна та Ольга Гладун у статті до 20-річчя з Дня загибелі Стуса (“Світлиця” – додаток до “Донеччини” 9.09.2005р.):
“5 вересня у Горлівці зібралося майже 100 шанувальників поета в маленькому музеї, який ледве вмістив усіх бажаючих… Мета музею проста і містка: служіння національній ідеї. І життєвий шлях Василя Стуса є уособленням фізичної і духовної боротьби українського народу за неї”.
Що ж спонукало ветерана радянського МВС зайнятися вшануванням пам’яті поета, популяризацією його творчості і пошуком національної ідеї? Про це я запитував у нього в 2002-му, моя колега Катерина Яковленко в 2012-му – відповідав Федоров майже однаково.
Наведу його слова як певний підсумок пройденого:
“Стус – фігура, яка цікава всім. Колись я сам не знав, хто такий Стус: у Горлівці на той час незначна кількість людей знала про поета. Сьогодні ситуація не змінилась кардинально. Саме це було однією з причин, чому я вирішив створити музей. І я не помилився в своєму рішенні”.
У самому музеї ентузіасти зібрали понад тисячу експонатів. Кожен з них відтворює постать героя і реалії його життя. Тут листування поета, матеріали КДБ, фотографії. Але найбільша цінність – чернетки Стуса. Є зразки виробів, які він виготовляв “на зоні”. В експозиції представлено і зеківську робу, піджак, змодельований відомою художницею - шістдесятницею Людмилою Семикіною, яка також зазнала чимало гонінь за “неблагонадійність”. В тісному приміщенні вдалося відтворили карцер, в якому Василеві Стусу судилося неодноразово побувати і прийняти мученицьку смерть.
“Так воно і було”, – зізнався під час огляду музею одесит Дмитро Шупта, який, як виявилося, теж скуштував табірного хліба за “антирадянщину”. Це було влітку 2007-го під час проведення в Горлівці зустрічі членів “Стусового кола”, яких зібрав Олег Федоров і до яких вдалося долучити переможців конкурсу “Українська мова – мова єднання”, яких привіз цілою делегацією голова Одеської облорганізації НСЖУ Юрій Работін. Гості з кількох областей і зі столиці були вражені як на Донбасії шанують Героя України.
Ігор Зоц написав книгу про земляків – «ДОНБАСІЯ»
Дозволю собі уточнення – музей і всі заходи в ньому фінансувалися виключно коштом Олега Михайловича та кількох небайдужих земляків. Без державної підтримки так тривало 15 років і він вирішив – прийшов час надбане передати державі. Це виявилося непросто, бо в новій владі в Києві з числа земляків ще треба було знайти посадовців, які підтримують ідею. Чи треба нагадувати, що саме в Донецьку правляча партія “популяризувала” Стуса як бандерівця всі довоєнні роки? Як і очікувалося, ідею з одержавленням музею підтримала одна впливова тоді не донецька радниця президента і крига скресла.
У грудні 2012-го більшість експонатів Донбаського музею знайшли прихисток у музеї Тараса Шевченка в приміщенні головної обласної бібліотеки. Що цікаво, основну частину експонатів музею Кобзаря – в основному книги подарував меценат з Києва. Так чи інакше, але зійшлися в одному залі два видатних українці! Отже, якби не такі ентузіасти як Федоров – то виходить і не було б нічого в області, де повноцінно функціонує ціле управління, кероване з Києва Міністерством культури. Чим же вони тоді займалися? Але мова не про них, а про Олега Михайловича, який після фактичного припинення своєї діяльності в якості керівника музею, вирішив, що залишати рідну Горлівку без музею не годиться. Тим більше, не всі експонати взяли до Донецька.
Відтак звернувся до Грайра Хачатряна, керівника заводу “Еластомір”, який багато років надавав підтримку музею Стуса і саме на території цього підприємства висадили алею дерев, встановили пам’ятний знак ще 2008-го року. Директор ПАТ “Еластомір” Грайр Хачатрян вирішив і далі допомагати ентузіастам. Восени 2013-го на заводі, що загубився на одній з горлівських околиць, урочисто відкрили музей-кімнату Василя Стуса. Навіть через роки нічого не забулося.
На першому поверсі у спеціально підготовленому і світлому приміщенні встановили оновлену масштабну картину Михайла Кушніра “Се ми, пресвята Богородице…”, де зображені понад 150 персоналій української історії. Вражає розташоване навпроти обнесене колючим дротом панно пам’яті репресованих за радянської влади. Облаштували навіть в’язничний карцер за залізними дверима: за вічком обпікає з малюнка проникливий погляд нескореного поета-страдника. На стендах переважають матеріали про діяльність колишнього музею, який десять років збирав у Горлівці на різноманітні заходи колишніх політв’язнів і дослідників творчості видатного українця з донбаським гартом.
На кількох фото Дмитро Стус, який приїхав і того разу. Стриманий і лаконічний, подякував Олегу Федорову та Грайру Хачатряну та звернувся до учнів однієї з міських шкіл, які зацікавлено слухали гостя зі столиці, які читає вірш свого батька. Написаний в минулому столітті в країні, якої немає, у неволі, якою покарали за бажання вільно жити і творити. Хто знав, що через рік те, здавалося б назавжди покинуте жахіття, увірветься в життя кожного з присутніх…
Пригадується, як вразило тоді сказане Нелею Гончаровою, вчителькою української мови та літератури Горлівської школи №23, де колись працював поет: “Поезія Василя Стуса – це така глибина, така геніальність, яку пізнати з кожним роком усе важче…”. Ці слова вчительки вистраждані власним досвідом. У 1964 році по закінченні Київського держуніверситету вона приїхала в школу на місце, яке звільнилося після Стуса. Здається, ціла епоха за плечима. Було колись у 23-й школі 1200 учнів, зараз – 224, але, за словами вчительки, в далекі вже радянські часи в цій школі ніхто не писав заяв про звільнення від вивчення української. “Мабуть там витав бунтівний дух колишнього вчителя, майбутнього Героя України”,– подумалося.
А ще вихованці педагога Гончарової розповіли і про власний шкільний музей, і про те, як Василь Стус на подвір’ї свого горлівського товариша Івана Мурзи посадив каштан, який пережив і його побратимів, і часи радянського терору проти правдивого слова…
Організований вже хворим, але стійким Олегом Федоровим цей захід став завершальним в довоєнній історію музею. Риску під нею підвела смерть Олега Михайловича в червні 2014-го. З ним ми прощалися вже в захопленому терористами Донецьку. Некролог надрукувати було ніде, бо газети вже поглинув агресор, а з телеканалів лилася одна російська пропаганда. Ще через кілька місяців російські гради вдарили і по домівці Федорова поблизу Донецького аеропорту і по музею на заводі в Горлівці.
Всі пам’ятні Стусівські місця опинилися в окупації. Убивши Поета тридцять років тому, імперія взялася за нищення людей, які так само хочуть бути вільними і борються за це.
Свої в Telegram 
