Микола Голуб випустив книгу “Я і Mariupol”. Він нотував події свого життя у підвалі блокадного міста
У перший день повномасштабного вторгнення Микола Голуб вийшов на роботу, але майже всю зміну він з іншими заводчанами просидів у бункері “Азовсталі”. З 25 лютого до 19 березня Микола з ріднею переховувався у підвалі власного будинку. Щодня він робив на аркушах нотатки, які згодом перетворилися у невелику книгу під назвою “Я і Mariupol”.
Вийшов на роботу і всю зміну просидів у бункері
Миколі Голубу 27 років, він корінний житель Маріуполя. Останні 3,5 роки працював електромонтером в доменному цеху металургійного комбінату “Азовсталь”.
“Ми думали, що буде, як у 2014 році. І все починалося за схожим сценарієм. Гадали, що на околицях постріляють і на тому все закінчиться. Я часто їздив на риболовлю у Павлопіль, так там майже щодня о шостій ранку були чутні постріли і вибухи. Ми вже звикли до цього”.
Але те, що це справжня війна, яка охопила майже всю країну, стало зрозуміло вдень 24 лютого.
“Я прийшов на роботу, того дня працював у другу зміну. Зайшов через центральну прохідну і побачив на території заводу багато військової техніки. Мабуть, її сюди за ніч завезли, бо коли напередодні пішов з роботи, танків і бронетранспортерів ще не було. Робітників на заводі було мало порівняно з кількістю військових. І що мене найбільш вразило — це повна тиша. Я та інші робітники були здивовані — а що трапилося? І лише коли вже почали читати новини, зрозуміли. А далі заволала сирена і заводчани спустилися у бункер. Я тоді там був вперше і востаннє. На заводі я пробув до восьмої вечора. Читаємо новини: на Лівобережжі вже точаться бої. І тоді керівництво нас відпустило. Добре, що я живу недалеко, періодично пішки ходив на роботу. Навіть не уявляю, як додому добиралися ті, хто мешкав на Лівому березі”.
Микола Голуб все своє життя прожив у Маріуполі
Наступного дня Микола вже не вийшов на роботу, але, за його словами, в цеху ще кілька днів працювали чергові електрики, допоки не зупинили доменні печі.
“Хто продовжував ходити на роботу, той потім там і залишився, з українськими військовими у бункерах. Хто знає, можливо, хтось із заводчан зараз перебуває у полоні”.
Микола згадує, що після святкування Нового року у розмові з колегою по цеху якось сказав, що хоче змінити роботу, бо ця вже набридла.
“І що — заводу немає, в Києві працюю товарознавцем в одному з супермаркетів. Висновок: бійтеся своїх бажань”.
Облаштували підвал, в якому переховувалися 10 людей
Микола з родиною жив у центрі, недалеко від бульвару Шевченка.
“У нас на одній ділянці було два будинки: в одному жили мама з вітчимом і сестрою, в іншому — я. Раніше це була літня кухня, згодом я зробив прибудову. Багато чого добудував, тільки дах не встиг зробити. У батьківському будинку ми весь час переховувалися у підвалі, хоча він не був призначений для цього. 24 лютого ми активно взялися його облаштовувати. Підвал наполовину був заповнений золою з печі, то, мабуть, ще попередні власники її туди скидали. Навіть не знаю, скільки відер золи винесли наверх. Підвал виявився земляним, то треба було подумати про утеплення підлоги. Незадовго до вторгнення батьки постелили новий лінолеум, частину довелося зняти, щоб застелити підлогу у підвалі. А стіни обкладали руберойдом”.
У підвал площею два квадратних метри вмістилися 10 людей. Наймолодшому було 4 роки, це син друзів батьків Миколи. Матвій був янголом-охоронцем, Микола каже, що без нього вони точно б з глузду з’їхали.
А це Матвій - він теж став героєм книги Миколи
“Їхня родина жила біля АС-2. Поки вони перебували у нас, у їхній будинок влучили снаряди”.
16 березня Микола з вітчимом і родичами Матвія пішли на продуктову базу біля гіпермаркету "Метро", хтось із сусідів сказав, що там можна щось знайти з продуктів.
“Нам пощастило набрати брикетів із замороженою рибою. Здається, то була скумбрія. Її було десь 25 кілограмів. Цього нам якраз вистачило до дня нашого від’їзду”.
Бензин зливали з покинутих автівок
Про можливість виїзду вони дізналися того ж дня. Транспорт був, але з порожнім баком. Лише 3 літри, але на цьому далеко не поїдеш. Микола злив 8 літрів зі свого мотоциклу. Але все одно мало.
Пішли до сусіда:
— Ти будеш виїжджати?
— Ні.
— Дай бензину.
— Бери.
Ще 5 літрів є. Потрібно хоча б ще десять знайти.
Зі свого мотоцикла Микола злив рятівні літри бензину
“І ми пішли на злочин: на стоянці стояли покинуті автівки без колес, моторів та інших деталей, але з паливом. Ось так і злили ті потрібні для рятування життів 10 літрів. Цього нам вистачило, аби доїхати до Бердянська”.
З нотаток вийшла книга
19 березня — останній день перебування Миколи у Маріуполі. Виїхали легковою автівкою вітчима хлопця: довелося зняти переднє пасажирське сидіння, щоб всі помістилися. Загалом у авто виїжджали 11 людей і собака Ася.
“Поки ми були в Маріуполі, я робив у блокноті нотатки. Це давало мені змогу трохи відволіктися від того жахіття, що відбувалося навкруги. Пішли на криницю по воду і залишилися живі — це вже подія. Відвідали рідних в іншому мікрорайоні — зустріч, яку і досі пам’ятаю. Все те, що у мирному житті було звичайним, у березні 2022 року набуло більш значущого сенсу”.
Ці нотатки про виживання у блокадному Маріуполі стали основою книги Миколи Голуба
У блокадному Маріуполі Микола Голуб прожив 25 днів і зробив стільки ж нотаток. Коли вже був у Бердянську, сидів на березі моря, пив каву і подумав — було б добре ці записи оформити у книгу.
“Це була моя мрія, до якої я періодично думками повертався. А у березні цього року зібрав все докупи, попрацював над обкладинкою, дав вичитати літературному редактору. І в тому ж місяці вийшла з друку перша партія книги “Я і Mariupol”.
Книгу вже можна замовити. Частину коштів від її продажу Микола Голуб перерахує на потреби ЗСУ
Все зробив власними силами за власні гроші, тобто обійшовся без допомоги видавництва. Друк книги обійшовся дорого, бо якісна поліграфія і тверда обкладинка. Багато знайомих питали, навіщо це мені. Я всім відповідав — ця книга не про заробіток. Так я хотів зберегти свої спогади про життя у блокадному Маріуполі. До того ж у книги є соціальна місія — частину грошей від її продажу я перерахую волонтерам з благодійного фонду “Волонтерська спілка “Поруч”, які допомагають тваринам у прифронтових містах”.
Вчить українську і розірвав зв’язки з тими, хто підтримує путіна
Зараз Микола з родиною мешкає у Києві. Працює в центрі “Я-Маріуполь” соціальним працівником. Вчить українську мову.
“Не лукавитиму, мені було важко заговорити українською. Але потім як втягнувся. Звісно, роблю помилки, і вдячний людям, які виправляють. І роблять це з добрих намірів, а не щоб мене принизити. Як людина, яка 26 років спілкувалась російською, можу порадити — не треба соромитися! Спілкуйтесь, навчайтесь, вдосконалюйтесь”.
Микола каже, багатьох людей довелося викреслити зі свого життя, бо вони підтримують росію і дії путіна.
“Між нами немає порозуміння. Ми різні. Багато знайомих залишилися у Маріуполі і вони дійсно не розуміють, чому ми поїхали. Вони пишуть в соцмережах: “Повертайтеся! У Маріуполі зараз краще, ніж було”.
Миколі з рідними пощастило вибратися з Маріуполя живими і неушкодженими.
“Чи можна за це дякувати Богові? Мабуть, ні. Як на мене, в той час у Маріуполі Бога не було…”
Замовити книгу Миколи Голуба “Я і Mariupol” можна, написавши йому у директ.
Свої в Telegram 
