Я вижила у Маріуполі і місяць вибиралась з окупації. росіяни на блокпосту погрожували зґвалтувати
Рік тому Ірина змогла нарешті вибратися з окупації на підконтрольну українській владі територію. Дорога з Маріуполя до Запоріжжя, подолати яку у мирні часи можна було за три години, розтягнулася майже на місяць. Ірина не боїться містичної дати “п’ятниця 13”, бо саме в цей день у 2022 році вона змогла нарешті відчути себе у безпеці. Про життя в окупації Ірині нагадують осколкові поранення, які потребують оперативного втручання.
Свої поспілкувалися з переселенкою з Маріуполя. Публікуємо історію Ірини у форматі монологу.
Рани зашивали без знеболювального. Людина бачила, як це робиться лише у YouTube
Я отримала два поранення від уламків міни в батьківському будинку на Черемушках. Це сталося у День дурня, 1 квітня. Саме тоді я залишила свій дім і більше не мала змоги повернутися: військові витягли мене, вже вмираючу, з підвалу, закинули в приміщення Державної служби з надзвичайних ситуацій, яке було поряд.
На той час лише мікрорайон Черемушки залишився таким собі острівцем, який ще не оточив ворог. У будівлі ДСНС були лише рятувальники, які не кинули місто і намагались рятувати людей. Хоча там не було жодного лікаря, але на свій страх і ризик вони залишились і допомагали людям.
Мені вони зашивали рани на живу, без знеболювального, бо вже не було ніяких медпрепаратів. Мій рятівник наголосив, що йому жодного разу не доводилося зашивати рани. Як це робиться він бачив тільки у YouTube. Щоб не кричати, я жувала рушник. Чоловік зміг витягнути один уламок, який влучив у спину, пройшов під лопаткою і опинився в руці.
Ірина отримала поранення
Рани зашивав рятувальник, який до цього ніколи це не робив
Другий уламок пройшов на виліт в нозі, залишивши наскрізну рану. Через це я не могла ходити. Через два дні мене знайшла мати, прийшла пішки під обстрілами до мене в ДСНС. Вона переховувалась у підвалі нашого будинку. Думала, почекає, коли стане тихіше, але обстріли не припинялися. Тоді мама, ризикуючи життям, добігла до пожежної частини. Додому повернутися ми більше не змогли.
Їли по 3 вареника на день. Замість туалета — пакет
Завдяки тому, що працівники ДСНС заздалегідь власноруч підготували бомбосховище, у нас був запас води. У сховищі було приблизно 60 людей, серед них діти і люди похилого віку. Їжі на всіх було мало, але рятувальники поділили порівну на всіх — кожному було по 3 вареника на день.
Вони зробили те, що не зробила наша місцева влада — потурбувались про людей. В туалет ходили у пакети, це було дуже неприємно. Але ми не могли навіть вийти на вулицю, так сильно нас обстрілювали.
Укриття, яке облаштували рятувальники для маріупольців
росіяни постійно “накривали” район артилерією. Скидали авіабомби саме на будівлю ДСНС. Сховище нас врятувало.
В Донецьк не можна, бо мій чоловік азовець. Я обпекла руку, щоб приховати татуювання
13 квітня, коли обстріли вщухли, ми вже зрозуміли, що солдати російської армії зайшли в наш мікрорайон. Чекали з острахом. Наступного дня вони знайшли наше бомбосховище, і перше, що їм було потрібно, єдина вціліла машина. Хотіли забрати ключі, але не вдалось їх знайти. Потім сказали, що завтра нас всіх евакуюють до Донецька. Мені туди ніяк не можна було їхати, бо у мене чоловік в “Азові”, до того ж я всі ці 8 років війни була волонтеркою, мої фото і дані у всіх соціальних мережах. Тож ми вирішили сідати всі у єдину вцілілу машину і тікати з міста.
На руці в мене було татуювання — оберіг зі слов'янською символікою. Ми вже знали, що з таким не можна було їхати повз російські блокпости.
Тому зробили імітацію гіпсу. Замість милиць, яких не було, взяла швабру. Через те, що в мене була пошкоджена нога і я не могла ходити, доводилось стрибати на одній нозі.
Поїхали в чому були. На блокпостах дивувалися, як ми змогли вижити
15 квітня о п'ятій ранку п’ятнадцять людей, кіт, два щура і один папуга сіли в мікроавтобус і вирушили назустріч невідомості. Дорога була засипана уламками, деревами, їхати було неможливо. Доводилося виходити з автівки і руками розчищати шлях. Ми проїхали повз наш будинок, але навіть не мали змогли вийти з машини і забрати хоч якісь речі. Побачили лише, що будинок було повністю зруйнований, стіни обвалились, а дах впав.
На першому блокпостів ми почули: "Звідки ви, б…ь, взялися?! В тому районі немає живих людей".
Цим вцілілим автобусом Ірина і ще 15 людей виїхали з Маріуполя
Ми дуже здивували орків, що вижили там, де територію “накривали” постійно авіабомбами, а усе навколо просто вигоріло вщент.
Тоді нам сказали: "Там далі по дорозі вами займеться “Тайфун”.
Я думала це позивний, але виявилося, що це окремий загін спецпризначення. Вони були добре укомплектовані порівняно з тими, хто до цього стояв на блокпостах. Виглядали і розмовляли, як сибіряки. Вони ретельно обшукали всіх, перетрусили речі, які були в машині.
У мене запитали: "Хто в тебе стріляв? Хто тебе поранив?"
Я вдала, що погано почуваюся і не чую тих питань. Потім нас під конвоєм відвезли на фільтрацію до Мангуша. Там теж всі дуже здивувались, бо тією дорогою з Черемушек давно ніхто не виїжджав. Думали, що там немає вже живих.
Фільтрацію проводили чистенькі москвички. Повз провели людей з мішками на головах
Фільтрацію проводили жінки з явним московським акцентом. Вони були такі чисті, гарно вбрані, з манікюрами і зачісками. А я на той час не милась майже два місяці. Вони одягали рукавички, щоб взяти мої відбитки пальців і сфотографувати. Мене врятувало те, що на фільтрацію я взяла свій робочий телефон, де були діалоги на нейтральні теми і лише по роботі, а серед фотографій теж не було нічого українського. Бо якщо показати чистий телефон, вони одразу розуміли — є що приховувати, і тоді вже прискіпливіше займалися тобой.
Я бачила під час фільтрації, як повз нас проводили людей з мішками на головах і руками за спинами в кайданках. Серед них були і жінки. Куди їх вели — невідомо. Після отримання папірця про фільтрації постало питання — куди далі? Росіяни були впевнені, що вони візьмуть Запоріжжя за декілька днів і всім казали, що зроблять з ним те саме, що і з Маріуполем. Але я розуміла, що вони завжди брешуть. І хоча зв'язку у нас не було, ми знаходилися в інформаційному вакуумі і не знали, що коїться в країні, та я твердо вирішила, що треба виїжджати далі на підконтрольні Україні території.
Папірці про фільтрацію
Нас з мамою, тоді їй було 62 роки, довезли до Юр’ївки і там залишили в пансіонаті, якій належав ДСНС. Я не могла ходити, тому мама щодня ходила в центр села і шукала людей, які змогли б нас вивезти. Але ніхто нікуди тоді вже не їздив. Ми залишились на два тижні в Юр'ївці. Все село було заповнене російськими військовими. А ще було дуже чутно, як ворог бомбить “Азовсталь”. Літаки злітали від нас. Я знала, що там мої друзі та близькі. Чи живі вони? І це було болючіше за поранення. Мені залишалося тільки молитися.
Доводилось постійно приховувати від оточуючих, хто я. Бо я не знала, де друзі, а де вороги. Не можна було довіряти нікому. Мені пощастило, що один знайомий їхав до Бердянська, казали, що там є мобільний зв'язок. Тож я передала з ним повідомлення своїй подрузі. Довго міркувала, як написати так, щоб вона зрозуміла, і водночас не видати себе.
Написала: "Я з мамою, поки жива. Знайди, як мені виїхати до Запоріжжя".
Між окупацією і вільною Україною — 27 блокпостів
Через день за нами приїхала людина і довезла до Бердянська. Ми зупинились у добрих людей, знайомих мого чоловіка. Вони не знали мене, але дали нам з мамою прихисток, коли допомога була потрібна нам, як ніколи. У Бердянську не було ліків. Мені ставало все гірше. До лікарні я не могла звернутися, бо там вже заправляли орки. Також через друзів ми знайшли дівчину, яка погодилась колоти мені антибіотик і знайшла його, хоча в аптеках не було жодних ліків.
Поранена Ірина у сховищі у Маріуполі
У Бердянську ми були дуже довго. Весь цей час намагались шукати перевізників, але це було занадто складно: мало хто їздив, а охочих виїхати було в рази більше. І ось нарешті 12 травня нас забрав перевізник, ми вирушили в сторону Василівки. Проїхали 27 ворожих блокпостів. Всюди були червоні прапори радянського союзу. На блокпостах переважно були буряти і чеченці.
Перед Василівкою довелося ночувати в полі, бо росіяни не пускали через блокпости. Їм потрібно було, щоб скопичувалася велика кількість машин і люди прикривали блокпост від обстрілів. Ночувати довелось вп'ятьох у маленькій автівці. Мені було дуже складно з пораненнями, бо не могла навіть сісти нормально. Принизливо було ходити на горщик на очах у великої кількості людей, бо не могла самостійно дійти в посадку.
Чеченці погрожували зґвалтувати. Я зраділа допиту працівників СБУ
У п'ятницю, 13-го травня, я вже не сподівалась, що нас випустять. Але сталося диво, і наше авто стало одним з п'яти, яким дозволили проїхати, через мої поранення. На останньому блокпосту чеченці знов стали погрожувати, що повбивають всіх у Запоріжжі, і нам не треба туди їхати. Ще погрожували мені фізичним насиллям, мовляв, зараз ми з друзями надамо тобі прямо тут медичну допомогу, натякали на зґвалтування.
Але зрештою нас відпустили.
Потім нас зустріли патрульна поліція та СБУ, у їхньому супроводі ми доїхали до запорізького "Епіцентру" — місця, де зустрічали всіх, хто зміг вибратися з Маріуполя та інших окупованих міст, селищ і сел.
Це був наче мій другий день народження. І так, ми дійсно цілували українську землю, коли доїхали. Скажу чесно, я ніколи б так не раділа допиту працівників СБУ. Але ми всі посміхалися, обіймалися і були раді розповісти все, що бачили, поки долали цей важкий шлях.
Тож п'ятниця 13-те рік тому виявилася дійсно шалено вдалим днем для мене!
Свої в Telegram 
