Про мене зняли відео, як змушувала дітей ненавидіти росіян. Історія вчительки Світлани Сабєльнікової
Світлана Сабєльнікова у минулому вчителька Муратівської гімназії, нині — викладачка Новоайдарського ліцею. Наразі жінка мешкає разом з родиною на Львівщині, викладає дистанційно, сумує за Луганщиною, рідною школою та церквою. А окупанти тим часом, знайшовши в Муратовому її українську літературу, державні прапори та фотографії з учнями з мандрівок заходом України, створюють пропагандистські ролики про те, як Світлана Василівна виховувала маленьких українців в патріотичному дусі у рідному селі.
Відданість професії
Пані Світлана зараз дистанційно працює у Новоайдарському ліцеї — викладає зарубіжну літературу, правознавство, етику, основи здоров'я та є класним керівником одинадцятого класу. Однак за цим криється неабияк закручена історія.
“Мені п'ятдесят п'ять років, і ось до минулого року я працювала чи не все своє життя в одній й тій самій школі у Муратовому, з 1986 року. За іронією долі, за першою освітою я вчителька російської мови та літератури. Закінчила Луганський педагогічний університет, поїхала працювати в село, зустріла там чоловіка й залишилася”, — починає розмову Світлана Василівна.
Жінка розповідає, за 36 років встигла перекваліфікуватися у вчительку зарубіжної літератури, викладала історію, була завучем та директоркою школи, здобула освіту в Українському католицькому університеті у Львові за спеціальністю “Вчитель християнської етики й катехит”.
“Мені не дуже подобалося займати керівну посаду, бо це багато адміністративної роботи, я майже не бачила дітей, а я люблю свою справу”, — говорить викладачка.
Тому коли довелося евакуюватися та лишати рідну школу, фотографії, пам’ятні дрібнички, було важко, щемко на душі.
“Ми виїхали разом з сином, бабусею та чоловіком (він у мене в минулому був військовим) одразу, 24 лютого о 8-й ранку, бо розуміли, що по нас прийдуть — у мене активна проукраїнська позиція, депутатка районної ради, а чоловік з 2015 по 2018 роки воював добровольцем в батальйоні “Айдар”. Врешті, так і вийшло, ми забрали його форму, деякі документи, виїхали, а згодом дізналися, що до нас приходили з обшуками, бо ми “у списках”. Ось так”, — пригадує жінка.
Муратове було під обстрілами ще з 2014 року, там завжди було чимало українських військових, бо до лінії фронту до 2022 року було умовних 10 кілометрів. Всім, хто підтримував наших захисників, носив їм їжу, вітався, добре ставився та допомагав, залишатися було небезпечно.
“В селі вже декілька років на той момент існувала греко-католицька церква — точніше Парафія Святого Миколая Чудотворця УГКЦ. Завдячуючи військовим капеланам, ми змогли виїхати разом з іншими родинами спочатку до Лисичанська, а потім до Дніпра, а звідти відправилися на Львівщину. На жаль, мої мама та старша сестра не поїхали з нами, вони живуть у Райгородці, нині окупованій, там не було бойових дій, тому в них не було як такого переляку”.
Освіта відбувається й поза стінами школи
Світлана Василівна переконана, що саме діти є найбільшим багатством, бо вони — найдорожчий скарб і наше майбутнє. Так вона завжди казала, коли до школи приїздили з перевірками і просили показати, що цінного є у школі.
Жінка каже, завжди намагалася розширити горизонти дітей за межами школи. У селі на базі церкви активно діяв дитячо-молодіжний центр “Світанки України”. Пані Світлана організовувала дозвілля дітям — різноманітні екскурсії західною Україною, влаштовувала разом з ними вертепи та вистави, на які охоче приходили українські військові, що перебували на ротаціях у Муратовому.
“Діти самі тягнулися, їм було цікаво. Були батьки, звичайно, що не відпускали до нас дітей, а були й ті, хто відпускали й самі долучалися. Знаєте, щороку ми організовували християнсько-патріотичні табори для діточок — на морі, в горах. Колаборантам це настільки не подобалось, що окупанти навіть відео зняли, розповідали, як я дітей “змушувала ненавидіти москалів та ходити до військових”. Вони влізли в церкву, поламали все, побили, знайшли там літературу українською мовою. Так боляче…”, — розповідає жінка.
Пані Світлана з чоловіком та сином
Зараз Світлана Василівна з сином мешкають у Східниці.
“У нас тут знайоме молоде подружжя будує будиночок для переселенців. Минулого року ми тут приймали наших дітей — з Муратового, Капітанового, Сєвєродонецька, Лисичанська. Організували їм табір в горах на 10 днів. Наші друзі по лінії церкви, добродії з Німеччини все те підтримали, і для дітей все було безкоштовно. І ігри, і екскурсії, майстер-класи, відпочинок, спілкування. Це психологічно, особливо у часі війни, дуже важливо для дітей! Цього року плануємо повторити, бо діти зранені. Так хочеться їм допомогти”.
За словами викладачки, онлайн-навчання не дає того ефекту єднання, як живе спілкування, як би там не старалися педагоги та самі діти. Крім того, в таборі діти минулого року відпочили й від сирен, змогли розслабитися.
Новий етап — Новоайдарський ліцей
Світлана Василівна каже, коли влітку Новоайдарський ліцей перереєструвався на підконтрольній українській владі території, їй там запропонували роботу. Там вона працює вже майже навчальний рік. І у неї багато учнів.
“Наприклад, в одинадцятому класі у мене тридцять вісім дітей. А в п'ятому — за списком сорок вісім, в шостому — двадцять сім, тридцять вісім в сьомому класі. Тобто дітей чимало. Більшість з них навчається ще за місцем свого перебування — хто за кордоном, а хто в окупації. І тут такий момент: на окупованих територіях діти вчаться у першу зміну, тож ми підлаштовуємося й викладаємо у другу — з 14:00. Не всюди є інтернет, і не всюди діти можуть виходити в мережу, але ті, хто хоче навчатися, знаходять спосіб надіслати домашнє завдання”.
Світлана Василівна та її колеги, складається таке враження, що працюють цілодобово, бо діти з окупації можуть дзвонити чи писати у месенджери абсолютно у будь-який час, коли в них з'являється зв'язок.
“Ми не турбуємо їх до обіду, аби не наражати на небезпеку, якщо не підключаються на уроки, чекаємо поки вони або батьки самі напишуть чи надішлють завдання. Мені якось один хлопчик з сьомого класу писав, що зловив інтернет у парку в Новоайдарі, аби скинути домашнє завдання”.
Онлайн-навчання в Новоайдарському ліцеї
Викладачка приділяє багато уваги освіті у її класичному розумінні — зробити дітей обізнаними, навчити критично та творчо мислити, ставити питання.
"Окрім запланованих уроків, проводимо ще виховні години до певних дат, наприклад, до роковин Чорнобильської катастрофи пояснювали одинадцятикласникам, в чому полягає трагедія, готували відеопрезентацію й намагалися максимально простими словами донести до дітей суть. Ми намагаємося все-все обговорювати з дітьми та не заважати, коли вони дискутують між собою. Дітям потрібне спілкування. Особливо меншим і середнім, їм ще необхідна різнобічна підтримка. Радію, коли вони руки тягнуть, перепитують, цікавляться. Тому навіть у блекаути намагалися проводити уроки, підлаштовуючись під світло”, — говорить вчителька.
Світлана Василівна не може жити без роботи, й пригадує минулий рік, коли були затримки з виплатами, не було роботи і вона бралася геть за усе.
“Я намагалася займати себе по-різному — більше працювала фізично. Треба було, то прибирала, на будівництві виносила сміття, працювала в піцерії на кухні. Словом, робила все, аби відволіктися. Ще маю кілька хобі — вишиваю бісером, плету килимки, цим теж активно займалася і вдома. Потім, тут, де ми мешкаємо, багато камінчиків, от я їх почала розписувати. Займаю себе, чим можу”.
Наразі Світлана Василівна, як і більшість переселенців, мріє про Перемогу, повернення додому та возз'єднання зі своїми учнями офлайн.
Свої в Telegram 
