Мій чоловік вчиться ходити на протезі. Ми вціліли у Маріуполі, коли росіяни скидали поруч авіабомби

Не очікували на такі масштаби

В Маріуполі Вікторія працювала диспетчеркою у службі таксі. Що розпочнеться повномасштабна війна, вона та її чоловік Владислав не припускали.

Вікторія не очікувала на такі масштаби війни Автор: З архіву героїні

"Ми жили в Приморському районі Маріуполя. 24 лютого о 4-й ранку прокинулися від гучних звуків, побачили спалах. Увімкнули телевізор, а там уже передавали, що почалася війна. Ми не розуміли, що робити і куди тікати".

Вікторія згадує, тоді в новинах передавали, що з Маріуполя курсуватимуть евакуаційні потяги.

"Але ми взагалі не думали виїжджати. Здавалося, що буде, як у 2014 чи 2015 році — постріляють трохи та перестануть. Чоловік не хотів виїжджати через те, що його двоє братів і мама відмовлялися покидати свій будинок, а залишати їх самих ми побоялися".

У перший день повномасштабної війни Вікторія з чоловіком зібрали речі та вирушили до міста, аби спробувати зняти гроші у банкоматі.

"Але у нас нічого не вийшло. Всюди були черги, і гроші дуже швидко закінчилися. Зробити запаси продуктів допомогло те, що тоді ще в магазинах можна було розрахуватися карткою".

Того ж дня Вікторія з Владиславом пішли на селище Моряків до матері. Каже, думали у приватному секторі буде безпечніше.

"25 лютого ми таки повернулися додому. Але коли 1 березня зникли всі комунікації та зв'язок, ми знову прийшли до батьків".

Рятувалися у приватному секторі

На початку березня Вікторія з чоловіком пішли на Черемушки, щоб забрати до себе на селище Моряків дружину брата та їхніх двох дітей.

"В одному будинку жили ми з Владом, родина моєї сестри та дружина брата з дітьми. На місці дізналися, що був приліт у другий під'їзд на четвертий поверх. Там все вигоріло. Настя й діти були цілими та неушкодженими".

Наслідки ворожого обстрілу Автор: З архіву героїні

У той час, каже Вікторія, магазини в їхньому районі вже були зламані. Люди забирали продукти, щоби хоч якось протриматися.

"І ми не були винятком. Те, що ми перебралися у селище, нас врятувало. Поряд було селище Піщане, де пробивалися джерельця. Тож у нас був запас води. У будинку була дров'яна піч, тому ми могли хоч трохи протоплювати у будинку та зігріватися. Та головне — могли приготувати їжу".

Вулицю Маріупольску, де жила родина, вперше обстріляли у перших числах березня.

"Снаряд влучив у будинок наприкінці вулиці. Потім ситуація була відносно стабільною. Але не довго. З 8 березня почали обстрілювати наше селище".

Одна міна забрала життя та поранила близьких

Від обстрілів родина Вікторії ховалася у підвалі.

"Були ми з чоловіком, моя невістка Настя з двома дітьми, мама Влада та його двоє братів. Потім до нас у підвал прийшла сусідка — тітка Галя. Поки були обстріли, ми ховалися у підвалі. Коли наставала тиша, виходили та бачили зруйновані будинки навколо. Неподалік нас, на вулиці Гагаріна, була прикордонна військова частина. Її також зруйнували 8 березня".

Того дня Вікторія з Владиславом ночували у друзів.

"Якраз тоді розбомбили прикордонну частину. Ми вирішили залишитись у друзів. Але вранці, коли прокинулися, Влад мав передчуття, що треба повертатися додому".

Під обстрілами Вікторія та Владислав прийшли в будинок у селищі Моряків. Через 15 хвилин розпочався сильний обстріл.

"Ми ховалися у підвалі, а паралельно вирішили готувати обід. Чоловік зі своїм старшим братом бігали в будинок і доварювали їжу під обстрілами".

Настала тиша. Хвилин через 30-40 родина Вікторії ще ховалась у підвалі. А потім вирішили, що можна виходити. Коли вийшли, побачили, що через два будинки було влучання. Вікторія з Владиславом та його братом побігли на місце обстрілу. Думали, раптом там потрібна комусь допомога.

"Ми звали, але ніхто не виходив, ніхто не відгукувався. І ми повернулися назад. Ще світило сонце, все було відносно добре, повиходили сусіди. І ми стояли біля воріт на дорозі. Нас було десь восьмеро. Потім чоловік попросив мене зайти до хати. Досі не можу згадати навіщо саме. Але я пішла".

Влад побачив, що над ним літає безпілотник. Але тоді особливої уваги цьому не надав, оскільки останнім часом це було звичне явище.

"Вхід у підвал у нас був із боку вулиці. Коли я вийшла з дому і вже була біля підвалу, почула свист міни. Боком стрибнула до підвалу, в цей момент пролунав вибух. Зрозуміла, що приліт дуже близько. Вирішила вибігти з підвалу. На порозі побачила свою невістку. Вона була поранена: з її рук та ніг бігла кров".

Вікторія розуміла, що обстріл може продовжитися і невістку треба рятувати.

"Я закинула її руку на плече і занесла до підвалу. Тоді навіть не подумала про дітей та про те, як вони відреагують на побачене. Я переживала за невістку. Щойно спустила її до підвалу, вибігла на двір за Владом".

На вулиці Вікторія побачила, що на місці, де ще кілька хвилин тому стояли сусіди, усі лежали поранені. Приліт був за кілька метрів від них.

"Там лежав Влад та його старший брат. Одразу кинулась до них. Як тільки підбігла, побачила, як Вадим, брат Влада, робить останній вдих. Він загинув майже відразу після прильоту. Влад прошепотів, щоб я йшла назад".

Могила Вадима, брата Владислава Автор: З архіву героїні

Вікторія повернулася до підвалу, але пробула там буквально хвилину. Залишатися в укритті, знаючи, що її чоловікові потрібна допомога, вона не могла.

"Вибігла і почала з дороги затягувати Влада. У цей момент знову почула свист, і я накрила собою чоловіка. Тоді міни лягали на сусідню вулицю".

Вікторії вдалося затягнути Влада у двір.

"У нас була ампула димедролу. Шприца не знайшла, тож дала Владу випити ліки. З правої руки та лівої ноги у Влада бігла кров. Я зняла з себе кофту та перетягла нею ногу. А потім побігла кликати по допомогу".

Застали авіаудар по пологовому

Вікторія бігла, стукала в усі домівки. Тільки наприкінці вулиці відгукнувся чоловік. Він погодився відвезти Влада до лікарні.

"Спочатку приїхали до лікарні Водників на селищі Моряків. Але вона вже була розбита. Поїхали на Азов'є, де була доросла поліклініка. Почали стукати. Звідти вийшли цивільні та сказали, що лікарів тут немає, у приміщенні ховаються місцеві. Обстріл тривав, і той чоловік сказав, що далі нікуди не поїде".

Водій довіз Влада та Вікторію до Головного управління нацполіції.

"Ми передали, що по нашій вулиці був приліт, що там є поранені та загиблі. Поліцейські одразу ж доправили нас до третьої міської лікарні. Влада повезли до операційної. Буквально через 20 хвилин середній брат Влада повернувся від знайомих (у момент обстрілу його не було вдома). Побачив мою поранену невістку і також зміг привезти її до цієї ж лікарні. Її також забрали до операційної".

Лікарі сказали, що стан Влада та невістки тяжкий. Їх треба було перевозити до обласної лікарні на 17 мікрорайон.

"Поки ми чекали транспорт, росіяни скинули авіабомбу на пологовий будинок. У цей момент ми були у сусідній будівлі. Пам'ятаю, після гучного звуку від прильоту, почула жіночий голос, який говорив, що в будівлі пожежа і треба пройти в укриття".

Наслідки обстрілу пологового будинку Автор: Національна поліція

Вікторія каже, на власні очі бачила, як із будівлі пологового будинку поліцейські виводили та виносили вагітних, породіль, жінок з маленькими дітьми. Вони були поранені, в крові.

"Через хвилин 30 після авіаудару за нами приїхали поліцейські. Вони доправили нас до обласної лікарні".

Захоплення лікарні

Вікторія згадує, в обласній лікарні була суцільна плутанина, а навколо — багато поранених.

"На той момент у обласній лікарні стояли наші військові. Вони допомагали переносити поранених. Невістку тоді відправили на п'ятий поверх, а Влада залишили на другому".

Цієї ж ночі, з 9 на 10 березня, був обстріл поряд із лікарнею.

"Снаряди лягали поряд. Вилітали вікна. Тоді нас переправили до коридора. Потім кілька днів було більш-менш тихо, і Влада перевели до відділення нейрохірургії".

Вікторія тоді бігала то до невістки, то до Влада, щоб допомогти.

"У Влада на той момент ще була ціла нога. Її поставили на витяжку, намагалися врятувати".

Лікарі намагалися врятувати ногу Владислава Автор: З архіву героїні

13 березня знову обстріляли обласну лікарню.

«Росіяни скинули бомбу просто на будівлю. Удар припав на 3 та 4 поверхи. Скрізь повилітали вікна, двері. Мені пощастило, що я сиділа спиною до дверей. Тоді в мене була температура, за кілька діб я вперше заснула. Навіть не зрозуміла, що сталося. Влад мене гукав. Розплющую очі й бачу розруху, а в мене в куртці шибки стирчать від вікон, а дверей, за якими я ховалася, вже немає».

Настю та Влада знову відправили до коридору.

"Я тоді Владу обрізала мотузку з витяжки, і разом із медсестрою вивела його до коридору. Це було близько 10 ранку».

Тоді ж розпочалися танкові бої. Вікторія каже, що з вікон бачили, як російський танк уже стояв біля будівлі і стріляв від неї. Вони сподівалися і молилися, щоб у відповідь нічого не прилетіло.

"Десь о шостій-сьомій вечора до лікарні зайшов чеченець. Направив на нас автомат. Я сиділа біля Влада. Чеченець підійшов до мене і спитав, чому ми не ховаємося в укритті. Я сказала, що в мене поранений чоловік і я його не кину. Той пройшовся до кінця коридору та повернувся назад. Коли виходив, сказав, що їм сказали, що тут військовий госпіталь. А виявилося, що у лікарні ховаються цивільні".

Операція, ампутація та зрада лікарів

З того дня лікарня була повністю окупована.

"Настю протримали чотири дні у підвалі, потім підняли, знову на п'ятий поверх. Нас із Владом перевели в палату навпроти. То була ординаторська. На диво, там вціліли вікна".

У цій ординаторській разом із Вікторією та Владом знаходився поранений дідусь та хлопець, на ім'я Стас. Він був військовим, якого медперсонал переодягнув у цивільний одяг. Стас служив у військово-морському флоті.

"З 14 на 15 березня у Влада почала підніматися температура до 42. Ногу він не відчував, вона посиніла. Прийшли лікарі й сказали, що треба рятувати життя. Для цього потрібна ампутація. Тому чоловіка одразу повезли до операційної. Врятувало, що тоді у лікарні ще були анестезіологи. 16 березня вони всі покинули медустанову".

У Влада було два поранення: трохи вище стопи і під коліном. Спочатку йому ампутували ногу до коліна. Але, побачивши рану вище, вирішили не ризикувати і не допустити гангрени, обрізали ще вище. Наклали лише 8 швів, які потім почали розходитися. Також у Влада було поранення правої руки: переломи зі зміщенням у двох місцях. На додачу по спині, правій нозі були уламкові поранення.

Насті тоді теж зробили операцію.

"У неї було два закриті переломи ніг, перелом лівої руки. Уламки поранило у живіт, тому довелося видалити частину кишківника".

Вікторія згадує, їм пощастило, що їх перевели до ординаторської, оскільки там був невеликий запас продуктів.

"Їжі у лікарні взагалі не було. Годували нас якоюсь баландою раз на день. Була велика проблема з водою: приносили найменшу пластикову склянку на добу на одного пораненого".

У лікарні на 8 поверсі пробивався зв'язок. Так Вікторія змогла додзвонитися до своєї мами, яка мешкала у Запоріжжі.

"Коли зв'язалася з нею вперше, сказала, що ми у лікарні, а діти невістки перебувають на селищі Моряків. Через волонтерів їй вдалося приїхати до Маріуполя. Дітей вона забрала. Нам сказала у будь-який спосіб вибиратися у бік Мангуша".

23 березня закінчилися всі запаси їжі та води.

"Я почула, що на вулиці видають гуманітарку, і побігла за нею. Коли повернулася до палати, побачила, що двері були відчинені. Влад лежав на ліжку, а Стаса не було. Чоловік сказав, що заходили медсестри, одразу ж підійшли до Стаса та сказали, що зараз прийдуть російські військові. Мовляв, слід зізнатися, що він не цивільний, бо ті й так про це знають. Одразу після цього увійшли чеченці. Підійшли до Стаса, у нього була поранена права нога. Почали йому погрожувати. А потім сказали, що забирають його на третій поверх до 13 палати. Хотіли забрати і Влада туди. Але Стас та медсестри за нього заступилися, підтвердивши, що він справді цивільний".

Рятуючи життя

За 40 хвилин, як забрали Стаса, Вікторія почула, що до лікарні під'їхали карети "швидкої допомоги". Вони мали евакуювати людей до Мангуша.

"Мене, Влада та Настю вивезли до Мангуша. Там на нас уже чекала моя мама. У лікарні ми пройшли обстеження. Невістка була в задовільному стані, тож мама змогла її забрати до Запоріжжя. Нам сказали, що Влад дорогу не перенесе. Через поранення він не міг навіть сидіти. Єдиний варіант порятунку для нього був виїхати каретою "швидкої допомоги" до Донецька".

Вікторія з Владом вирішили рятувати життя. І вже 24 березня санавіацією вони прибули до Донецька.

"Нас привезли до обласної травматології. Одразу ж оглянули. Лікарі сказали, що у чоловіка загноїлася ампутована нога, а також діагностували застарілий перелом правої руки. Сказали, що 1 квітня буде операція".

Влада поклали до палати, де лежали військові так званої "ДНР".

"Якщо у розмові з ними не торкатися теми війни, вони здавалися відносно адекватними людьми. Але варто тільки заїкнутися про те, що відбувається, вони починали нервуватися і буквально кричати. Свою проукраїнську позицію там ми не показували, розуміли, що зараз не той час і не те місце, щоби щось говорити".

Медики, каже Вікторія, ставилися до них із співчуттям та розумінням.

"Коли ми приїхали до Донецька, у кишені було лише 3 тисячі гривень. Обміняти їх на рублі я не могла ніде. Владу були потрібні ліки. І тоді лікар дав мені тисячу рублів. Сказав: "Повернете по можливості". Щойно змогла поміняти гроші, принесла йому борг. Але він не взяв жодної копійки. Мовляв, вам ще знадобляться".

1 квітня Влада прооперували.

"Йому почистили куксу. Але під час операції довелося ампутувати ще кілька сантиметрів ноги. У цей же день на руку наклали апарат Ілізарова".

Владиславу ампутували ще декілька сантиметрів ноги, на руку наклали апарат ІлізароваАвтор: З архіву героїні

Поки Влад та Вікторія були у лікарні, до них приходили російські журналісти та просили дати інтерв'ю.

"Ми відмовлялися. Ми не давали згоди на інтерв'ю нікому. А журналісти наполегливо просили розповісти про звірства української армії. І це було для нас шоком. Але ж ми були в окупації. Якби ми почали розповідати правду, невідомо, що з нами було б далі. Тому ми просто відмовлялися від таких розмов".

6 травня Влада виписали із лікарні.

Життя в окупації

Вікторія та Влад розуміли, що залишатися в окупованому місті вони не зможуть. Тож почали шукати варіанти виїзду. Але ще якийсь час пожили у Макіївці, де орендували квартиру. Поки Влад трохи оговтався після операції.

Наприкінці червня Вікторія і Влад вирішили виїжджати із міста. Для цього їм потрібно було пройти фільтрацію.

"Коли Влад лежав у лікарні, ми вже проходили фільтрацію. До нас приходив поліцейський "ДНР", допитував. Довідувався, де і за яких обставин було отримано поранення, чи маємо ми відношення до військових. У Влада із собою не було жодних документів. Мені треба було прийти до відділення поліції. Там дивилися мої документи. Зняли відбитки пальців. А потім на тлі чорних смуг фотографували, наче злочинця. Потім завели на допит. Запитували, чи є у мене знайомі в ЗСУ чи "Азові". Я сказала, що ні. Хоча мій батько та брат військові. Проте найжахливішим запитанням було, чи маю я претензії до російської армії. Мене відпустили, але не дали жодного папірця, що фільтрацію пройдено".

Не маючи на руках документів, що підтверджували проходження фільтрації, Вікторія та Влад знову приїхали до відділення поліції.

"Знову фотографували, знімали відбитки пальців. У Влада, щоправда, тільки з лівої руки, бо права була з апаратом. Допит тоді не влаштовували. Хотіли просканувати телефон, але до цього я встановила програму, яка видалила всю інформацію. Комп'ютер просто не бачив дані телефону. Зрештою, нам видали папірець про те, що фільтрацію ми пройшли".

Вікторії вдалося знайти перевізника, який 28 червня з Донецька привіз їх із Владом до Маріуполя.

Нарешті в Україні

У Маріуполі Вікторія та Влад зупинилися у друзів на чотири дні.

"Якщо в березні, коли ми виїжджали, місто вже було розбите, то побачене тоді нас шокувало. Одразу на в'їзді була пам'ятка сталевару. У його руці вже стирчав російський триколор, а стела з написом "Маріуполь" була пофарбована у колір російського прапора. Сльози наверталися. Приморський район, де ми жили, повністю розбитий".

Будинок батьків Влада на селищі Моряків уцілів.

"Дах посікло уламками, паркан завалився. З хати все повиносили, все пограбували. Біля будинку та у дворі були ями від чотирьох прильотів".

Будинок родини на селищі МоряківАвтор: З архіву героїні

Родичі знайшли для Вікторії та Влада надійного перевізника, який вивіз їх до Запоріжжя.

"Ми виїхали о 9-й ранку і вже об 11-й були на місці. Нам дуже пощастило. До Василівки ми проїхали 23 блокпоста окупантів. Особливих перевірок не було, але водій, який нас вивозив, давав цигарки оркам. Коли виїхали з окупації, проїхали "сіру зону" та побачили наш прапор, не могли стримати сліз. Відразу відчули різницю між окупаційною армією та нашими захисниками. Якщо перші дивилися з презирством і злістю, то наші військові, поліцейські підтримували, підбадьорювали. Ми зрозуміли, що нарешті потрапили додому".

Зараз Вікторія та Владислав у Запоріжжі.

Влітку Вікторія та Владислав дісталися Запоріжжя Автор: З архіву героїні

"Одразу після приїзду до лікарні Владу зняли апарат із руки. Рука зрослась. У серпні ми подавали заявку на отримання протеза і наприкінці грудня 2022 року він був готовий. Зараз ми починаємо життя з чистого аркуша, Влад вчиться ходити, поки що на милицях. Але ми щиро віримо, що незабаром зможемо повернутися до свого українського Маріуполя".

Підтримати Владислава та допомогти йому з реабілітацією можете і ви, перерахувавши гроші на його картку:

4149 6293 5943 2150.

На мені заживає все, як на собаці. Доброволець Руслан Агаєв втратив обидві ноги на Луганщині

Тепер у них американські стопи та британські коліна. Репортаж з центру, де протезують бійців

Ми знову стали на ноги — і це таке круте відчуття. Як протезують бійців у центрі Superhumans