Ми були у бункері на "Азовсталі". Наш будинок у Маріуполі спалили росіяни — шукали там снайпера
Під час повномасштабного вторгнення Юлія Шабанова разом із чоловіком та котом ховалися у бункері конвертерного цеху на території заводу "Азовсталь". Коли йшли туди, думали, що будуть у безпеці, але вже в березні зрозуміли, що опинилися в оточенні під постійними обстрілами. Евакуюватись із бункера змогли з третьої спроби — 1 травня. До цього двічі росіяни зривали обумовлену евакуацію обстрілами по цивільних.
Вірила, що все обійдеться
Юлія Шабанова народилася і жила у Маріуполі. Дуже любила його, а ще більше — море.
"Наша квартира була у Лівобережному районі біля моря, тому я часто виходила на прогулянки набережною. Любила відвідувати театр, кіно. А вечори проводила за читанням книг".
Юлія дуже любила Маріуполь, особливо - море
Працювала Юлія провідним бухгалтером у компанії "Метінвест бізнес сервіс". Каже, життя було розміреним, але впевненим та стабільним. Хоча з 2014 року, коли росія почала війну проти України, було неспокійно.
"Коли окупували частину Донецької та Луганської областей, Крим, мені здавалося, що на цьому Путін не зупиниться. Лінія фронту була поруч із Маріуполем, тому весь біль війни ми відчули ще тоді. Але у 2015 році наші захисники відсунули ворога від Широкиного. Тоді я трохи заспокоїлася. Страшно усвідомлювати, але ми почали звикати до того, що відбувається. І думали, що далі війни не буде".
Коли перед повномасштабним вторгненням з'являлася інформація про можливе загострення, Юлія вірила, що все обійдеться.
"Вже 24 лютого 2022 року я прокинулась від гучного вибуху. Хоча за вісім років подібні звуки чула часто: ми жили біля спуску до моря і чули, як росіяни обстрілювали Широкине. Але цього разу вибух пролунав десь близько. Я схопилася з ліжка, побачила, що навіть мій кіт насторожився. Схопила телефон і жахнулася, коли прочитала новини".
Того дня у Юлії був робочий день. Працювала вона віддалено.
"Графік був дуже щільний — якраз закриття періоду. Тому я повністю поринула в роботу. На тлі чула віддалені звуки вибухів. Мої родичі та друзі із західної України казали, що треба виїжджати з Маріуполя, але я не думала, що дійде до таких масштабів".
Син Юлії зі своєю дівчиною мешкали у Центральному районі. Вони кликали перебратися до них, але жінка відмовилася.
"Перші відлуння того, що в місті щось відбувається, ми з чоловіком відчули ввечері. Тоді після роботи поїхали до магазину, щоб купити продукти. Але там вже нічого не було: ні круп, ні води, ні хліба. Зрозуміли, що запаси зробити ми не встигли".
Потім виявилося, що у машині практично не було палива. Заправитися теж вже було ніде. Тож ні з чим Юлія з чоловіком повернулися додому.
Бігали у квартиру між обстрілами
Вибухи було все виразніше чути у Лівобережному районі. Юлія із чоловіком весь цей час залишалися у своїй квартирі.
"Але з 2 березня ми почали вести підвальне життя. Саме цього дня о 5:23 ранку росіяни обстріляли центр Лівого берега. Наш будинок накрили «Градами». Ми тоді спали, прокинулися від вибухів і спалахів. Я машинально кинулася до вікна, але чоловік крикнув, щоб я падала на підлогу. Коли обстріл закінчився, підвелися і побачили, що на лоджії вилетіло скло".
Такі вирви з'явилися у дворі Юлії після обстрілу 2 березня
Вдень о 15:00 знову почався обстріл.
"Тоді я чоловікові сказала, що треба йти до підвалу. Постійно ми там не були — у перервах між обстрілами бігали у квартиру. З собою брали невеликий рюкзак із документами та переноску з котом".
Востаннє у своїй квартирі Юлія з чоловіком ночували з 4 на 5 березня.
"Було дуже страшно. Тоді вже не було ні світла, ні води. Почав літати літак. Досі пам'ятаю його гомін. Потім у районі залізничного вокзалу побачили два спалахи: літак скинув бомби. А згодом почався віддалений обстріл із "Граду". Ми знову побігли до підвалу. Поки перебували в укритті, пролунав вибух біля нашого під'їзду. Як усе стихло, повернулися до квартири. Побачили, що вибуховою хвилею винесло шибки і з вікон, і з балкона".
Бункерний побут
Юлія боялася залишатися вдома. Спочатку думала перебратися до сина, але у них не вистачило б палива, аби доїхати до Центрального району.
"І тут згадалася наша нещодавня розмова з чоловіком. Він говорив, що на території комбінату "Азовсталь" у бункері конвертерного цеху знаходиться його брат із дружиною, а також родини співробітників. Туди приходили й люди, які жили неподалік заводу".
5 березня Юлія з чоловіком вирушили до бункера на "Азовсталь". Взяли з собою рюкзак із документами та переноску з котом.
"Прибігли до прохідних, там стояли наші військові. Один із них запитав, куди нам потрібно. Сказала, що у бункері конвертерного цеху є брат чоловіка. Військовий перевірив наші документи, а потім запропонував підвезти. Дорога зайняла хвилин 10, і ми потрапили у бункер".
Юлія каже, у бункері було 76 цивільних, з них 17 дітей, найменшому — 3,5 місяці. Близько 16 людей похилого віку, з паличками. Ще було двоє котів і дві собаки. За словами жінки, у бункері конвертерного цеху ховалися лише цивільні, військових там не було.
"Сам бункер був під п'ятиповерховою будівлею, де розташовувалися кабінети начальника цеху, його заступників, технічне бюро та їдальня. Нам дуже пощастило, адже у цій їдальні були запаси продуктів. Там ми брали каструлі, тарілки. Самі організували свій побут. Готували на вулиці, там чоловіки з цегли зробили піч".
Технічне приміщення, де обладнали кухню
Юлія каже, запаси провізії економили. З водою було простіше.
"Поруч із нами був гарячий цех і там в адміністративно-побутовому приміщенні були запаси питної води. Чоловіки під обстрілами ходили з 1,5-літровими пляшками. Звісно, ми її також дуже економили. Технічну воду зливали із системи опалення, а на вулиці, біля нашого бункера, поставили бочку, щоб, коли йшов сніг, зробити запас".
У бункері було кілька лежаків. Та коли Юля з чоловіком туди прийшли, вони вже були зайняті. Люди обладнали ліжка з дощок і пінопласту. Юлії і чоловіку дошка дісталась вузенька, том вони лягали там "валетом", а між ними спав кіт, грівся, бо у бункерів було дуже холодно і вогко.
Над бункером був склад зі спецодягом. Він був під замком, але після чергового обстрілу території заводу вибуховою хвилею його вирвало. Чоловіки піднялися у будівлю і взяли зі складу бушлати, аби хоч якось врятуватися від жахливого холоду.
Чоловіки, які знали територію комбінату, ходили у пошуках провізії, добували солярку. Жінки розділилися на три групи та організували чергування по імпровізованій кухні.
"З початку повномасштабного вторгнення начальник цеху приїжджав до нас, привозив продукти. Він разом із військовими якось подбав, і біля нашої будівлі встановили генератор. До цього в бункері була темрява. Навіть вдень не пробивалося сонячне світло".
Діти мріяли про смачну їжу, а літні залишилися без ліків
Юлія каже, у бункері не вистачало їжі. Якось на чергування заступила мати 10-річної дівчинки.
"Дитина попросила, аби я допомогла їй намалювати ляльку. Ми разом намалювали, потім одяг для неї, всі вирізали, і у дітей з'явилися такі іграшки".
Але через кілька днів Юлія помітила, що діти просили намалювати, та й самі зображали, на папері їжу.
Та найважче, каже Юлія, було людям похилого віку.
"У однієї з жінок була хвороба Паркінсона. Ліки її швидко закінчувалися. Були люди із цукровим діабетом. Ми намагалися віддавати їм кращі продукти, щось солодке шукали. Було дуже важко, але ми намагалися не втрачати надію на визволення".
Відчуття, що потрапили до мишоловки
На території заводу до 27 березня ловив зв’язок. З новин Юлія дізналася, що 15-17 березня власним транспорті на свій страх і ризик люди виїжджали з Маріуполя.
"А ми не могли залишити бункер. Здавалося, що ми потрапили до мишоловки. Територію заводу постійно обстрілювали, літали літаки, скидали бомби та ракети. Поруч із нами знаходився АПК №2 конвертерного цеху. Там теж ховалися цивільні. Якось вони вийшли у вестибюль та потрапили під обстріл. Снаряд прилетів у будівлю й забрав життя кількох людей".
Одного дня під обстрілами в бункер конвертерного цеху приїхали військові. Серед них був "Орест" (Дмитро Козацький).
"Він зняв сюжет про те, що в бункерах на території заводу багато цивільних людей. "Орест" показав усьому світові, що ми живемо під постійними обстрілами, що у нас катастрофічно не вистачає їжі та ліків, і що ми, мирні жителі, потребуємо евакуації. Він нам сказав, що про неї ведуться перемовини з російською стороною і гарантом виступатимуть ООН, Червоний Хрест та церква. Тоді з'явилася хоч надія на порятунок".
Поки Юлія з чоловіком були у бункері, їхньою головною метою було вижити. А ще молилися, аби живими були рідні. У Маріуполі зв'язок зник 2 березня, того дня Юлія востаннє говорила з мамою. А звістку від сина отримала лише 5 березня.
16 квітня до бункеру прийшла група українських військових на чолі з Вадимом (позивний "Фагот").
"Вони принесли нам продукти. Я дала Вадиму листок з телефоном й попросила зв’язатися з моїми рідними. Він додзвонився моїй тітці та сестрі в інше місто, а ввечері, коли вони під жахливими обстрілами принесли нам продукти — крупу та макарони, він мені передав, що син і мама живі. Це був найщасливіший день у моєму житті".
Тоді й інші люди звернулися до Вадима із проханням додзвонитися до близьких.
"Наступного дня, попри масовані обстріли, "Фагот" спеціально прийшов і повідомив інформацію людям, багатьом зміг додзвонитися. А ще він був вражений тим, що у нас у бункері багато маленьких дітей. Сказав, що обов'язково доповість керівництву про необхідність якнайшвидшої евакуації".
Евакуюватися з "Азовсталі" цивільним не давали росіяни
25 квітня була перша спроба евакуації цивільного населення з бункерів "Азовсталі".
"Зранку до нас приїхали військові. Сказали, треба розділитися на три групи. Перша — переважно літні люди, жінки та діти. Ми написали список та чекали евакуаційний транспорт на 12-ту годину дня. Військові мали вивезти нас, оскільки пішки пройти було неможливо: територія заводу була розбито, дороги знищені, довкола стирчали снаряди. Це було дуже небезпечно. Та й літні люди, й діти не дійшли б. У призначений час військові підігнали транспорт. Коли вони збиралися дати команду, щоб з укриття вийшли люди, а це, акцентую, були переважно діти, жінки і люди похилого віку, став літати дрон і скидати гранати".
Декілька українських військових отримали поранення.
"Така ціна була нашої невдалої евакуації. Незабаром розпочався масований обстріл. Військові ще не встигли виїхати. Тієї ночі вони залишилися ночувати у нас".
Після 18:00 усі люди перебували у бункері чи поруч із ним. Те, що ніхто не був у самій будівлі, — щасливий випадок.
"Тоді від росіян майже одночасно прилетіло дві ракети до нашої будівлі. У нас склалися сходові прольоти і перекрили два виходи з бункера. Нас заблокувало під землею. Літню жінку з хворобою Паркінсона вибуховою хвилею відкинуло вбік. Вона вдарилася головою об одвірок і отримала поранення. Інша жінка мала перелом руки. Нам пощастило, що з нами у бункері була медсестра, яка працювала в реанімації. Вона змогла надати першу медичну допомогу, і врятувала їм обом життя".
Будівля адміністративно-побутового комплексу конвертерного цеху, під яким було сховище
У стіні була дірка. По насипу чоловіки розкопали уламки і проклали вихід для подальшої евакуації. Вона була запланована на 27 квітня, про що повідомили військові.
"Переважно на евакуацію готувалися люди похилого віку. По насипу їх вивели й вони стояли біля напів зруйнованої будівлі. До них приєдналися жінки з маленькими дітьми. Чекали близько двох годин. Потім військовому, який керував евакуацією, щось передали по рації. І він сказав, щоб усі швидко поверталися до укриття".
За 5 хвилин пролунав сильний вибух. Російська сторона знову зірвала евакуацію цивільних.
З третього разу
Юлія згадує, ранок 30 квітня був дуже тихим. Чоловіки вийшли з бункера і попрямували шукати військових, аби дізнатися, чи варто розраховувати на евакуацію. Повернувшись, розповіли, що тривають переговори і чекати на евакуацію варто.
"Близько 30 людей із нашого бункера почали панікувати. Говорили, що затишшя нездорове, що нас поховають у цьому бункері. Зрештою, вони пішли у бік стадіону "Азовсталь". Ми ж вирішили чекати на погодження евакуації".
Цього ж дня увечері, близько 19:00, до бункера знову приїхали військові. Повідомили, що евакуація таки готується. Оскільки людей у бункері поменшало, військові сказали розділитися на дві групи: одну мали вивезти цього ж вечора, іншу — наступного дня. На збори дали 10 хвилин. Першу групу успішно евакуювали. Юлія з чоловіком були у другій групі. Їхня евакуація була запланована на 1 травня.
"О 6-й ранку до нас прийшли військові й сказали, що починається евакуація. Ми вийшли з бункера, там на нас чекав білий автобус "Богдан". Він був без шибок і сидінь. Військові везли нас хвилин 40. Дорогою ми побачили повністю знищений комбінат. Нас привезли на вулицю Набережну біля "Азовсталі". Там ми чекали поки російська сторона розмінує міст".
Коли роботи з розмінування завершилися, українські військові передали цивільних гарантам. Юлія каже, їх зустрічали представники ООН, Червоного Хреста і священник Московського патріархату.
Фільтрація, допити та нагляд
Третя сторона відправила евакуйованих до автобуса.
"Там був водій із Донецька. Пам'ятаю, він дивився на нас з усмішкою і казав, що нарешті ми відчули, як вони жили 8 років. Мені так хотілося йому відповісти, але зупиняли озброєні російські військові".
Потім до автобуса зайшли представники ООН і сказали, що попереду на евакуйованих очікує фільтрація.
"Пообіцяли, що весь цей час будуть із нами. Хоча для нас це стало несподіванкою. Адже спочатку йшлося про те, що нас одразу повезуть у бік Запоріжжя".
На фільтрацію людей привезли до села Безіменне. Сказали виходити з автобуса з речами. Чоловік Юлії ніс рюкзак з документами, а вона переноску з котом. Там вони побачили три намети. У перший відводили жінок.
"Нас роздягали до спідньої білизни, перевіряли речі, наявність татуювань і уважно вивчали пальці. До мене причепилася одна жінка, її бентежило, що один мій палець був надто затертим. Перевіряли телефон та розпитували ледь не за кожен контакт у телефонній книзі. Наприклад, у мене спитали, яке відношення я маю до українського козацтва. Питання поставило мене в ступор. А все це сталося через те, що у телефоні було забито контакт: "Код Здоров'я, Українського козацтва". Так я записувала номер клініки, яка була за тією адресою".
У другому наметі були чоловіки.
"У них була так ж перевірка. Врятувало те, що перед евакуацією наші військові сказали скинути телефон до заводських налаштувань. Інтернету не було, тому ми повидаляли програми з нашими сторінками в соцмережах. Росіянам дуже не сподобалося, що у нас не було фотографій у телефоні і профілів в інтернеті".
У третьому наметі допитували і чоловіків, і жінок, фотографували та знімали відбитки пальців.
"Коли я йшла до цього намету, перед допитом на мене вказали — мовляв, я надто підозріла. Коли перевіряли мої речі, знайшли мішечок, де я зберігала прикраси. Серед них була старовинна срібна німецька монета 1913 року. Почали питати, звідки у моїй сім'ї нацистська символіка. Хоча її там не було. Та й не пам'ятала звідки ця монета. Швидше за все від діда, який воював під час Другої світової та дійшов до Берліна. Тоді представник ФСБ зрозумів, що за наявність монети мені нічого не "пришити".
Догляди та допити тяглися до самого вечора.
"Нам сказали, що цього дня до Запоріжжя ми не їдемо, доведеться ночувати у Безіменному. Там ми зустріли людей із нашого бункера, які виїхали 30 квітня. Вони залишалися тут вже другу ніч".
На ніч всіх повели у намет. Юлія каже, чоловіки і жінки з дітьми перебували у різних місцях.
"Якщо ми хотіли до туалету, треба було зібрати декількох охочих та попросити, щоб нас туди відвели. Супроводжував нас озброєний російський військовий. Того дня я стала свідком розмови 16-річної дівчини з представником ООН. Той сказав, що її сестру на територію України не випустять, бо нею зацікавилась окупаційна прокуратура. Наскільки мені стало відомо, та дівчина була поліцейською, і вона досі перебуває у російському полоні".
"Ласкаво просимо до України"
О 5 ранку 2 травня людей, які ночували у наметах, розбудили та запропонували пройти до автобусів. Їх було близько 50.
"В автобус зайшов російський військовий і сказав, що у нас є вибір: їхати у бік України чи вирушити до Росії. Ще був варіант залишитись у Маріуполі. Тоді казали, що евакуаційні автобуси заїдуть до міста на "Порт Сіті", щоб забрати людей, які хочуть виїхати".
Коли російський військовий вийшов, до автобуса зайшов представник ООН.
"Сказав, що російська сторона знову щось вигадує. Ми боялися, що нас повезуть до Росії, але вірили, що цього не станеться. Ще страшніше стало, коли нас повезли у бік Новоазовська. Їздили ми колами, якимись манівцями. І тільки надвечір доїхали до Мангуша. Там нам повідомили, що до Маріуполя автобуси не заїжджатимуть, оскільки там йдуть бої. Тільки коли побачила чорну хмару з боку "Азовсталі", зрозуміла, про які бої йшлося. Тільки-но ми поїхали, росіяни знову почали обстрілювати територію заводу. Хоча на той момент там ще залишалися цивільні".
Увечері того ж дня людям сказали, що на ніч автобуси не їхатимуть. Людей привезли до окупованого росіянами села Дмитрівка, що у Запорізькій області. Жінок і дітей розмістили у школі, а чоловіків залишили ночувати в автобусах. Вранці 3 травня евакуаційні автобуси вирушили до Запоріжжя.
"Були люди, які хотіли виїхати разом із нами, але росіяни не давали їм цієї можливості. Хоча були пусті автобуси. Очевидно, вони хотіли показати "картинку", що в Україну ніхто не хоче виїжджати. Коли під'їжджали до Василівки, люди кинулися до наших автобусів. Але російський БТР перегородив їм дорогу".
Коли приїхали у Василівку, на черговому блокпосту російський конвой заходив у кожний евакуаційний автобус. Вони перераховували кількість людей, складали списки.
"А далі була "сіра зона". Коли її проїхали, водій нашого автобуса зупинився і сказав: "Ласкаво просимо до України". Ми дуже зраділи, навіть не можу передати словами, що ми відчували тієї миті".
Перше фото, коли приїхали до Запоріжжя
Мрії про перемогу та покарання злочинців
Вже у Запоріжжі Юлію з чоловіком поселили у готелі, і вони думали. куди рухатися далі. Вже там жінка дізналася новини про рідних і Маріуполь.
"У Запоріжжі я дізналася, що син із дівчиною у травні виїхали за кордон, маму з чоловіком депортували до Росії. Батьки чоловіка живі, але залишились у Маріуполі. А дядько, який 12 квітня власним автомобілем намагався виїхати у бік Мелекіного, потрапив під обстріл і загинув".
Від сусідів Юлія дізналася, що їхній будинок у Маріуполі спалили російські військові.
"Це було у 20-х числах березня. Сусід розповів, тоді росіяни вже окупували район. Прийшли до їхнього будинку і наказали, щоб люди виходили на вулицю, оскільки ті планують підпалити будинок. Сказали, що у якомусь із під'їздів нібито переховувався український снайпер. Окупанти підпалили одразу три будинки: 40, 42 і 44. Я впевнена, що там залишалися люди похилого віку, вони просто не змогли вийти. Росіяни спалили їх живцем".
Те, що залишилося від квартири Юлії
Із Запоріжжя Юлія з чоловіком та котом вирушили на реабілітацію до Буковелі. Потім на місяць поїхали до тітки Юлії у Чернівці, а липні — на Дніпропетровщину, до Кам'янського. Чоловік знайшов там роботу, а Юлія продовжила працювати у своїй компанії.
Юлія з чоловіком оселилися на Дніпропетровщині
Наразі, ділиться Юлія, найбільше вона мріє, щоб якнайшвидше закінчилася війна, Україна повернула свої території, всіх захисників звільнили з полону, а російські військові злочинці отримали заслужене покарання.
Свої в Telegram 
