Євген Сосновський прожив 65 днів в окупованому Маріуполі. Тепер показує світу, яким було його місто
Євген Сосновський — корінний маріуполець. Працював в ІТ-сфері, грав в театрі та займався фотографією. Останнім двом захопленням присвячував практично весь вільний час. Під час повномасштабного вторгнення залишався у місті. Там пережив нескінченні обстріли, холод та голод. На власні очі бачив смерть близьких та знайомих. В окупованому Маріуполі протримався 65 днів. У квітні Євгену вдалося вибратися. І тепер у власних проєктах він показує світу, яким бачив своє місто та людей.
Сильний янгол-охоронець
24 лютого Євген був вдома. До цього, каже, мав звичку з самого ранку читати новини. Тому, прокинувшись, одразу увімкнув планшет.
«Обстановка давно була напруженою. Але я не думав, що так швидко все розпочнеться. З новин дізнався, що ця істота на прізвище путін оголосила, як він сказав, спеціальну операцію по денацифікації і демілітарізації України, а фактично розпочала війну проти всього цивілізованого світу».
З самого ранку російські військові почали обстрілювати всю країну. Маріуполь не став виключенням. Проте в Центральному районі, де жив Євген, потужних вибухів поки ще не було.
Щодня ситуація ускладнювалася. Спочатку не стало води, електрики, зник зв’язок. 6 березня перекрили газ. Люди готували на багатті, облаштовували імпровізовані польові кухні поруч з під’їздами.
«Неподалік був будиночок моєї тещі. Там жили її син з дружиною та їхня донька з двома дітьми. До них ми з дружиною ходили майже щодня, готували їжу і піклувалися про лежачу бабусю. Крім того, в підвалі були невеличкі запаси технічної води».
12 березня Євген, перебуваючи у тещі, почув потужний вибух. А коли повертались додому, побачив зруйновану 66-ту школу. В неї влучила авіабомба.
«Ця школа за декілька метрів від нашого будинку. А 15 березня снаряд прилетів вже у будинок нашої бабусі».
Фотощоденник фотографа
В той момент Євген був на подвір’ї. Каже, перший снаряд прилетів на сусіднє подвір’я. Він одразу побіг шукати дружину. Спочатку забіг до бабусі. Вона сказала, що жінки тут немає.
«Коли вибіг в іншу кімнату, влетів снаряд. Пів будинку одразу не стало. Мене засипало уламками стін та покрівлі. В той момент я подумав, що то останні хвилини мого життя. Бо я нічого не бачив, нічого не чув — мене контузило. Але потім відчув, що живий, можу рухати руками та ногами. Почав вигрібатися. Оговтавшись, дійшов до будинку, де жив брат дружини. Виявилося, що тоді вся родина ховалася там за залізними дверима».
Всі дуже зраділи, коли побачили Євгена живим.
«Мабуть, у мене сильний янгол-охоронець. Бо виліз з-під завалів майже без жодної подряпини. Бабуся в сусідній кімнаті також вціліла, її лише притрусило пилом».
Ціною власного життя
Бабусю перенесли до будинку брата. А через три дні під час наступного обстрілу снаряд влучив і в ту хату.
«Зранку ми з дружиною знов планували йти до них. Але почули, як до нас хтось стукає. Відчинили двері і на порозі побачили мою племінницю Олену з двома дітьми. Всі вони були брудні, в крові».
Олена розповіла, що обстріляли їх будинок. Батько отримав поранення, йти не міг. Його перенесли з коридору в кімнату. А вона під обстрілами повела поранених дітей до квартири Євгена.
«В той момент Олена не відчувала, що сама була сильно поранена. У неї були дві рани на нозі, а з руки буквально вирвало шмат м’яса. У її сина Єгора також була глибока рана на спині. У доньки майже до кісток посічена голова. Тепер я кажу, що племінниця — мати-героїня. Бо вона привела дітей під сильним обстрілом, ризикуючи і своїм життям, і життям дітей. Але вона врятувала їх, бо лишившись у зруйнованому будинку, вони би просто не вижили».
Фотощоденник фотографа
Євген каже, попри отримані травми діти трималися дуже мужньо. Хлопчик інколи плакав ночами, бо все боліло, він міг лежати лише на одному боці.
«Не кожна доросла людина так поводилася б. Олена також трималася. Хоча ледве пересувалася по кімнаті».
Батько Олени помер 26 березня від отриманих травм та великої втрати крові.
Поховати його змогли лише 27 березня на подвір’ї біля будинку.
Без пояснень
20 березня близько 14:00 знову почався обстріл. У підвал ніхто не спускався, тому що квартира була розташована на першому поверсі з відносно безпечної східної сторони.
«Ми чули, що обстріли дуже близько. Як з’ясувалося згодом, снаряд влучив у квартиру на четвертому поверсі нашого під’їзду. Там сталася пожежа. Люди почали панікувати, хтось пропонував спробувати загасити вогонь».
Але в той момент в під’їзд увірвалася група кадирівців. До квартири Євгена зайшли першими. Без усіляких пояснень вони почали виганяти людей на вулицю. Не зупинило їх і те, що в квартирі були поранені Олена та діти.
«Вони лаялися і наказували вийти на вулицю. Навіть не дали забрати хоч якісь речі. Перед виходом я встиг схопити лише заздалегідь зібрану сумку з документами та рюкзак з фотоапаратом і жорсткими дисками з фотоархівами, трохи верхнього одягу та два термоси з водою».
Далеко піти родина не могла — Олена ледве пересувалася. Тому перейшли до підвалу сусіднього будинку. Інші мешканці будинку пішли далі, у більш спокійні райони.
Поранені Олена з дітьми у підвалі
«У підвалі нам надали місце, звідки пішли люди. Там був відносно облаштований куточок — з лежаками, ковдрами та подушками».
Перший вихід
Наступного дня вранці Євген вийшов з підвалу та пішов до свого будинку. Думав, що зможе забрати хоча б якісь речі та продукти, які лишилися.
«Наш будинок був повністю спалений. В квартирі нічого не було — лише попіл. Навіть в підвалі все вигоріло. Прямо перед під’їздом лежало чиєсь тіло. Впізнати його було неможливо — обгорілі кістки із залишками людини. Можливо, то був хтось з сусідів. Пізніше дізнався, що в одній із квартир заживо згорів лежачий дідусь. Його просто не встигли врятувати».
Того ж дня Євген вперше пройшовся містом у пошуках продуктів. Їжі не було, вода майже скінчилась.
«Щось знаходив у підвалі, щось на вулиці. Тоді мені пощастило: я знайшов пів пачки масла, під балконом назбирав грецьких горіхів. То був наш перший калорійний сніданок».
Проте цього було замало для великої родини. Євген пішов по проспекту Металургів у пошуках продуктів.
«Всюди були обгорілі тіла людей. На одному з будинків побачив, як з вікна бовталася сплетена з ганчірок мотузка. Люди намагалися врятуватися під час пожежі. Сподіваюся, вони вціліли».
Маріуполь нагадував Євгену апокаліптичне місто. Всюди розбиті будинки, обірвані дроти, бите скло. На дорозі стояв знищений російський танк.
Маріуполь нагадував Євгену апокаліптичне місто
«На вулиці не бачив нікого з живих людей. Дійшов до розбитої пекарні. Сподівався, що там знайду хоч щось їстівне. По склу заліз всередину і там знайшов декілька цукерок. На виході з пекарні побачив наставлені на мене дула автоматів».
Це була група кадирівців. Вони почали допитуватись, хто він, що робить. Перевірили документи, змусили роздягатися — шукали татуювання.
У родини була невеличка квартира неподалік, біля Драмтеатру, яка залишилася у спадок. Там ніхто не жив, але Євген сподівався набрати там хоч трохи води.
«Я рушив туди. На щастя, вона вціліла. Там я взяв баклажку з водою. І подумав, що зможемо з родиною перебратися туди».
Дорогою до підвалу Євген знову зустрів кадирівців, але це була вже інша група. Сказав, що його вже перевіряли. Йому повірили, роздягатися знову та проходити огляд не змусили.
«Відпустили. А один з кадирівців сказав, якщо ще когось зустріне, повідомити, що Сейфула вже перевірив. На щастя, більше я ні з ким з них не зустрічався».
«Навіщо вони вийшли»
У підвалі сусіднього будинку Євген з родиною прожили два тижні. За цей час чоловіку дуже запам'ятався страшний епізод. Щойно вони зайшли до підвалу, як почули, що на вулиці голосно кричить жінка.
«У неї була істерика. Вона весь час повторювала одну фразу: «Навіщо вони вийшли». Як з’ясувалося, її син Денис вийшов з під’їзду, щоб подивитися, на якому поверсі сталася пожежа. У них з батьком були ключі від квартир жителів, які виїхали чи пішли в інше укриття. В той момент його вбив снайпер, прямо біля під’їзду. Одразу до нього кинувся його батько. Наступний постріл обірвав і його життя».
Тіла сина та батька пролежали біля того ж під’їзду майже тиждень. Потім по дворах їздили люди, які збирали загиблих.
«Їх хотіли закинути в майже заповнену велику машину. Вибігла Анжеліка, мати загиблого хлопця. Їй віддали особисті речі чоловіка та сина. У Дениса на руці була обручка, яку не могли зняти. І один з орків цинічно запропонував матері на її очах відрізати палець, щоб зняти коштовність. Але хтось приніс мастило і обручку таки вдалося зняти. Але те, що запропонували ці нелюди, просто не вкладається в голові».
Задача — вижити
Залишатися у підвалі Євген з родиною не могли. Коли була зачистка в цьому районі, один із сусідів розповів окупантам, що Євген фотографував будинки після обстрілу.
«Фактично він мене видав. Тоді шукали активістів, військових, волонтерів. Той чоловік сказав, що я фотограф. Він сам і покликав мене. Мовляв, зі мною хочуть поговорити».
На вулиці Євгена чекали троє чоловіків. Зустріли його словами: «Ну, рассказывай, корреспондент, что ты тут наснимал».
«Тоді мене виручили мої акторські здібності. Я зіграв роль простачка-інтелігента. Сказав, що знімав лише, як люди готують їжу. Але фото тих вже немає, бо камера згоріла в будинку. Запропонував піти в підвал знищеної квартири. А там в мене дійсно лежали дві згорілі камери. Третя, вціліла, була захована у підвалі, де ми перебували. Разом з жорсткими дисками з фотоархівом 2014-2022 років».
Євгену повірили і відпустили.
Тому того ж дня родина Євгена пішла з підвалу до подвір’я, де жили Олена з батьками і теща. З трьох розбитих будинків Євген намагався облаштувати один — збирав дошки, будував, ремонтував.
«Навкруги було все розбито. Коли блукав вулицею у пошуках матеріалів, бачив тіла мирних жителів. То був повний жах. Але тоді ми поставили перед собою задачу — вижити. А потім, за можливості, — вибратися».
В Маріуполі всюди були тіла загиблих мирних жителів
Великою проблемою у порятунку було транспортування лежачої бабусі. Наприкінці березня сусіди віддали інвалідний візок. Він став у нагоді, коли у квітні розпочалися спроби виїхати.
«Ми жили у інформаційному вакуумі: не знали, що відбувається в країні, що з нашими близькими. Був приймач, який ловив лише російські хвилі. А в середині квітня я знайшов інший приймач, який на середніх хвилях зловив українське радіо».
Декілька спроб
Перед Великоднем в новинах Євген почув, що буде евакуація з Маріуполя. Місце збору — стоянка біля «Порт Сіті».
«Казали, що на нас чекатимуть автобуси. У нас була година, аби дістатися місця збору. Речей у нас практично не було. Як каже дружина, єдине, чим допомогли орки, вирішенням питання збору речей».
Родині вдалося дістатися до місця збору — сусід автівкою довіз до «Порт Сіті». Бабусю ми пересадили у візок. І так прочекали до самого вечора.
«З собою була лише буханка хліба та пляшка води. Все інше залишили Олені, яка залишилася з дітьми та матір’ю».
Автобуси тоді так і не приїхали. Подібних спроб виїхати було ще декілька.
«До Олени ми не поверталися. Ночували в квартирі моєї сестри, яка виїхала ще напочатку війни. Тиждень ми пробули в цій квартирі на 8-му поверсі. Ще двічі намагалися виїхати евакуаційними автобусами. Бабусю носив на руках. Але евакуація так і не відбулась».
Зрозумівши, що автобуси не приїдуть, Євген почав шукати приватного перевізника. Спочатку один погодився вивезти родину за тисячу доларів. Але при цьому була умова — наявність папірця про пройдену фільтрацію.
«Я розумів, що можу її не пройти. Мене могли залишити в Маріуполі. Тому ми почали шукати іншого перевізника. І нам пощастило: один хлопець погодився вивезти нас до Запоріжжя за 600 доларів без фільтрації».
Але до Запоріжжя вони так і не доїхали — росіяни розвернули автівку на Токмак. Там вони зупинилися у церкві, яка приймала переселенців.
«Нас тепло зустріли. Після 65 днів в окупації без комунікацій ми раділи світлу, воді, можливості прийняти гарячий душ. А коли перед нами поставили кошик з хлібом, який можна було їсти, скільки хочеш — то взагалі було щастя. Я просто не міг наїстися».
По радіо Євген знову почув, що через Токмак будуть їхати автобуси ООН на Запоріжжя. Вони прибули до місця збору, але знов не дочекались. Як дізналися згодом, з Маріуполя автобуси тоді так і не виїхали, їх відправили на фільтрацію.
Через три дні перебування у Токмаку родині вдалося знову знайти приватного перевізника.
«Був автобус на 30-40 людей. Ціна за проїзд — 2 тисячі гривень з людини. Ми були готові віддати все, головне — вибратися. Дорога була дуже важкою: постійні блок-пости та перевірки. З нами їхали хлопці призивного віку, яких виводили з автобусу, перевіряли, здирали гроші. Казали, навіть якщо нічого немає, ми знайдемо. Була одна такса — 500 гривень».
На останньому блок-посту Євген побачив ті самі ООН-івські автобуси. Їх було близько 60-ти, але всі вони, крім перших п’яти, були пусті.
«Нікого в цю колону не брали. Росіяни дозволили виїхати автобусами лише тим, хто пройшов фільтрацію. Тому вони проїхали далі без нас. І одразу росіяни почали блокувати дорогу, ставити «їжаки». Жінки плакали, були готові ставати на коліна, аби нас пропустили. Але хтось з місцевих домовився з окупантами і за тисячу гривень нас пропустили».
Коли люди, які їхали в автобусі, побачили український прапор — плакали. Вони зрозуміли, що змогли вибратися.
Перша світлина після виїзду з окупації
«Коли ми бачили наших військових, відчували, що вони навіть дивляться на нас інакше, розмовляють. Маленький хлопчик, який сидів переді мною, радісно кричав своїй матері, що воїн помахав йому рукою».
Ламаючи стереотипи
Свої фотоархіви Євгену вдалося вивезти. І тепер він продовжує показувати світові, яким був його український Маріуполь.
«Мій перший фотопроєкт — «Такі красиві люди». З 2014 року я знімав жителів Маріуполя, які надихали мене. Це не про людей, які мають красиву зовнішність чи добре позують. Це про тих, хто має внутрішню красу».
Євген ділиться, в 2014 році про Маріуполь писали і говорили багато того, що не відповідає дійсності.
«Казали, що то сіре місто з суцільно проросійськими поглядами. Але у нас було багато тих, хто зовсім не хотів «русского мира». Навесні 2014 року вони відкрито виходили на мітинги на підтримку України, волонтерили, допомагали військовим, самі ставали на захист нашого міста і країни. Саме їх я і намагався показати у своїх світлинах».
Мітинг в Маріуполі за декілька днів до початку повномасштабного вторгнення
Спочатку Євген публікував фото, але загальної назви робіт не мав. Якось він подивився фільм «Такі красиві люди» українського режисера Дмитра Мойсеєва. Він приїжджав у Маріуполь.
«Тоді ми з ним познайомилися і я звернувся до нього за дозволом використовувати назву його фільму для свого фотопроєкту. Він дозволив. І з того моменту «Такі красиві люди» — не лише фільм, а й фото маріупольців, і не тільки».
Згодом Євген розпочав роботу над другим проєктом — «Таке красиве місто». Він хотів зламати стереотип про те, що Маріуполь — сіре, промислове місто.
«Мені захотілося показати красиві місця Маріуполя. Я взяв камеру і почав ходити вулицями. Спочатку здебільшого знімав стару частину, потім фотографував інші місця, які мені подобалися».
Будинок Гампера в Маріуполі
В останні роки, коли місто почало відроджуватися, реконструйовувалися старі будівлі, з’являлися парки, — почав фотографувати сучасні споруди.
Фонтан біля Драмтеатру
«Тепер на світлинах можна побачити, яким було моє місто. Я дуже сподіваюся, що після звільнення Маріуполя, його відбудують і зможуть відтворити будівлі та архітектурні споруди у тому вигляді, в якому вони були до війни. Звичайно, це не буде стосуватися Драмтеатру. Бо там може бути лише Меморіал пам’яті загиблих маріупольців».
Наразі фотографії Євгена доступні для перегляду у мережі. Проте, можливо, знайдеться спонсор, який захоче показати світлини на виставці.
«Про Маріуполь треба розповідати і показувати. Тому наразі я показую і свій третій проєкт — «Маріупольський щоденник». Там зображена частина подій, які ми пережили. Ми мусимо говорити про те, що відбувалось у нашому місті. І робити все, аби там найшвидше замайорів український прапор».
Підтримати фотопроєкти маріупольського митця можете і ви:
Приватбанк:
- UAH UA563052990000026204894593287 (картка 5363 5420 1350 3959)
- USD UA393052990262006400934507838 (картка 5168 7520 1641 0741)
- EUR UA723052990262086400934507997 (картка 5168 7520 1641 2564)
- PayPal: [email protected]
Свої в Telegram 
