Українська делегація виступила у Женеві в підтримку полонених. Відверті промови про біль і боротьбу
Сьогодні, у Міжнародний день на підтримку жертв катувань, в Женеві під час 53-ї сесії Ради ООН з прав людини українська делегація організувала додаткову зустріч. Там говорили на тему порушень рф прав людини, прав жінок, воєнних злочинів проти людяності та інших злочинних дій росії під час війни проти України. На зустрічі були присутні дипломати та представники міжнародних організацій. Голосами України стали представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, звільнені з полону захисник і захисниця Маріуполя, а також дружина оборонця Маріуполя, який і досі перебуває в полоні.
Свої публікують виступи колишньої військовополоненої, захисниці Маріуполя Валерії Суботіної, та дружини полоненого музиканта Нацгвардії Анастасії Меркотан, які сьогодні ділилися найболючішими спогадами, аби світова спільнота почула та відчула весь біль українців.
Після виступу української делегації на знак поваги присутні у залі підвелися. Свою підтримку висловили посли Польщі, США, Великої Британії, Чорногорії, Японії, Грузії та Естонії. Тисячі людей — цивільних і військових, й досі перебувають в російському полоні. У надважких умовах їх утримують терористи. Щодня триває боротьба за кожного, аби вони якомога скоріше повернулися додому.
Єдиний сенс життя — боротися за тих, хто все ще у цьому російському пеклі
Слава Україні! Мене звати Валерія Суботіна і зараз я привіталася з вами так, як прийнято вітатися в моїй країні. Але майже рік я такої змоги не мала. Майже рік, знаходячись в російському полоні, я не мала змоги ходити рівно, піднімати голову, дивитися в очі… А ще — сміятися чи говорити інакше, як пошепки, бо за це можна отримати фізичне покарання. Я чула по відношенню до себе та інших полонених хіба що нецензурні вирази та принизливі слова.
Я не буду розповідати вам про неприйнятні для нормальної людини умови утримання та фізичний вплив в російських тюрмах — про це ви вже чули не раз. Я хочу розповісти вам про найтяжчі тортури, які застосовувалися до мене особисто.
Валерія Суботіна під час виступу в Женеві
Я здалася в полон за наказом із заводу "Азовсталь". На початку повномасштабного вторгнення росії мене було мобілізовано за власним бажанням в пресслужбу полку "Азов", адже я є військовозобов’язаною, хоч і обмежено придатною через отриману третю групу інвалідності внаслідок війни у 2020 році. На "Азовсталі" я втратила свого чоловіка — прикордонника Андрія. Його вбили росіяни через два дні після нашого одруження.
У полоні, під час багатогодинних допитів, росіяни переконували мене в тому, що мій чоловік живий, адже я не бачила його тіла, примушували сумніватися і плутатися у власних спогадах. Згодом безсовісно стверджували, що саме український снайпер вбив мого коханого. Вони намагалися психологічно зламати мене і згодом погрожували, що чекатимуть мене на могилі мого Андрія. Виводили мене з себе, ницо зачіпаючи його пам’ять. Лише по поверненню з полону я дізналася, що тіло мого чоловіка вони так і не віддали.
Представники країни-агресора намагалися невпинно залякувати мене тим, що в разі мого повернення в Україну мене знайдуть і вб’ють, тож єдиний мій вибір за їхньою версією — залишитися з ними. Російські спецслужби робили все можливе, аби я, як український офіцер, залишилася у війську ворога, а як науковець — займалася науковою діяльністю у моєму зруйнованому і нині окупованому росією Маріуполі.
Вони виводили мене з камери пізно ввечері та роздягали, викручували руки через мої патріотичні татуювання, душили та били. Опираючись їм, я отримувала більше застосування сили у відповідь, але не могла скоритися та робити те, чого вони вимагали — визнати окуповані ними території приналежними до країни-агресора. Як і не могла давати свідчень проти своїх побратимів, розкривати секретну інформацію, а вони хотіли від мене саме цього.
Жодного доступу до правдивої інформації відносно подій в моїй країні я не мала. На допитах мені щоденно казали, що Україну знищено, що ніяких обмінів не буде, тому єдиний вихід — підписати документи про співпрацю. Казали, що в Україні мене вже ніхто не чекає. Як я дізналася після обміну — моя єдина рідна людина — бабуся, померла в окупованому Маріуполі. До неї приходили представники агресора і говорили, що я вбивця і нині вбиваю російських дітей. Над нею, беззахисною літньою жінкою, морально знущалися, коли я не могла її захистити. Її серце цього не витримало.
Через те, що я є відомою в Україні публічною людиною мене фізично примушували дати брехливе інтерв’ю про нібито наявних в "Азові" нацистів та злочини українських військових проти цивільного населення, які насправді вчинили російські військовослужбовці.
Аби я погодилася на інтерв’ю мене відправили в карцер взимку. Це дуже маленьке приміщення у підвалі, в якому неможливо зігрітися, з одиночними камерами. Я постійно чула там, як б’ють моїх побратимів. Чула, як їх б’ють і на допитах. Іноді росіяни робили це навмисно, щоб переконати мене погодитися на їхні умови. З цією ж метою вони карали жінку-військову, яка перебувала зі мною в одній камері. Вони били мене і її по ногах, примушуючи сідати на шпагат. Змушували нас присідати по 600 разів, що вбиває і без того слабкі через погане харчування і практично повну нерухомість суглоби. Та згоди на таке інтерв’ю я все одно не дала.
Після цього мені довелося сховати шматок скла в підлозі камери, аби в разі реалізації їх погроз прийняти кардинальні міри щодо себе.
Росіяни забрали у мене мою родину — чоловіка і бабусю, забрали моє місто і мій дім. І там, в полоні, продовжували знущання і намагалися підкорити мене, зламати і знищити.
У полоні вони фактично доводили мене до самогубства. Намагалися примусити взяти на себе кримінальну відповідальність. Однак через те, що вони відібрали у мене будь-яку мотивацію до самозбереження, забрали у мене моє майбутнє — мені нічого було втрачати. Тож я витримала це і дочекалася обміну, та я не знаю, чи всі витримають.
Єдиний сенс мого життя зараз — боротися за тих, хто все ще в цьому російському пеклі. Захисники Маріуполя, замість обіцяного достойного полону в три-чотири місяці, отримали випробування гірше "Азовсталі", де нас обстрілювали з усіх можливих видів озброєння. Поки я виступаю перед вами, в цю саму хвилину, когось з них б’ють, принижують… Як можна, знаючи це, спокійно жити? Я не можу. Я ніби все ще на "Азовсталі" — із загиблими, тіла яких нам не віддають. І в полоні — з тими, кого мучать там, на чужині.
У полоні я не мала зв’язку. Я говорила, але ви не чули. Тож говорю тепер. Тільки почуйте.
Я зараз уособлюю голоси рідних полонених музикантів
Мене звуть Анастасія. Я дружина військовополоненого музиканта Національної гвардії України.
На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну ми з чоловіком жили в Маріуполі. Це було квітуче, сучасне місто, незважаючи на те, що воно прифронтове. І саме через це воно взяло на себе потужний удар нашого ворога. Події розгорталися дуже швидко, і з кожним днем ставало все моторошніше. Будучи в повному оточенні, ми всі опинилися в пастці.
В цей період на території Маріуполя перебували три військові оркестри: оркестр Національної гвардії України, оркестр 36 бригади Морської піхоти та оркестр Збройних сил України. Вони лишилися і виконували наказ командування. Одним з наказів, 16 травня 2022 року, став вихід в полон для збереження життя.
Сьогодні наші музиканти перебувають в полоні вже понад рік. Ми не знаємо, де вони, як вони і взагалі, чи всі ще живі. І це зовсім не перебільшення для гарного слова. Це болюча правда і реальність, в якій ми живемо.
Анастасія стала голосами рідних музикантів
Ми знаємо, що кожен з полонених піддається важким тортурам, нелюдському ставленню та утриманню в полоні в невідомості. Наслідки всіх цих дій ми бачимо на звільнених з полону людях. І, на жаль, на тілах загиблих в полоні.
Здавалося, що музикантам не місце в полоні, али вони там. І переживають всі ці жахи разом з іншими полоненими. Деякі навіть не витримують, як один із музикантів 36 бригади Морської піхоти, тіло якого повернули на рідну землю. Йому було всього 23. Молодий хлопець, який мріяв виступати на сцені, грати імпровізації і дарувати радість та насолоду від звучання саксофону. Але більше його інструмент не зазвучить.
Для того, щоб мати можливість повернути оркестр додому, було створено проєкт, ініціатива якого надходить від рідних усіх полонених музикантів і особисто від мене. Основна ідея — це розповісти беспрецендентність перебування музикантів в полоні та закликати всю культурну частину світу допомогти з їхнім порятунком.
Я прошу про допомогу. Звертаючись до всіх — від іменитих оркестрів і до аматорських колективів, прошу, щоб кожен з них, підтримуючи українських музикантів, виконав твір “Мелодія Скорика” за особливою партитурою в знак боротьби вільних музикантів за музикантів в полоні.
"Мелодія Скорика" — як гімн звільнення музикантів
Нам не надають інформації щодо місця перебування та стану здоров’я наших рідних. У багатьох полонених є хронічні захворювання, і перебування в цих жахливих умовах погіршує їхній стан. Ми всі віримо, що розголос цієї трагедії допоможе скоріше побачити оркестр Маріуполя на рідній землі живими.
Я стою перед вами і уособлюю голос всіх рідних полонених музикантів. Голос матері, яка чекає на свого сина в молитві, голос дружини, яка вірить у кращу долю свого коханого, голос дитини, яка не втомлюється питати де її батько. І весь цей хор голосів благає про допомогу у поверненні рідних людей додому.
Свої в Telegram 
