Підтримайте полонених військових медиків та їхні родини. Другий рік вони в російському полоні
Частина військових медиків, які в блокадному Маріуполі рятували життя побратимів та цивільних, і досі перебувають в руках окупантів. Понад рік про них, їхній стан та почуття не знають рідні. Проте всі вони вірять у їхнє звільнення. Щодня вони роблять все, аби про них не забували та продовжували боротьбу. Свої поспілкувалися з близькими військових медиків, що рятували життя в блокадному Маріуполі. Всі ці історії — про віру, надію та безмежне кохання.
У відповідності до Женевської конвенції, особи зі складу медичного персоналу, затримані росіянами, не вважаються військовополоненими. Проте країна-агресорка постійно порушує правила ведення війни.
18 червня об 11:00 в Києві на Майдані Незалежності громадська організація "Військові медики України" організовує мирну акцію на підтримку полонених військових медиків та їхніх сімей. Прийдіть, аби почути голоси їхніх родин!
Не зрадив своєму покликанню
Андрій Шидловський родом з Рівненщини. У школі він був активним учнем, на всіх заходах був ведучим. Цікавився природничими науками. Отримавши атестат, вирішив пов’язати своє життя з медициною, вступивши до Дніпровського державного медичного університету.
З Катериною він познайомився у 2018 році, коли працював в реанімації однієї з лікарень Дніпра.
"Я тоді була студенткою медуніверситету, Андрій працював інтерном-анестезіологом. Познайомилися ми на роботі, у лікарні, в реанімаційному відділенні".
Андрій навчався в Дніпровському медичному університеті
Спочатку, ділиться Катерина, Андрій здавався їй суворим, проте то було лише перше враження.
"Ми почали спілкуватися, Андрій мені дуже допомагав, підказував та підтримував. Пам’ятаю навіть, як вчив мене ставити внутрішньовенний катетер".
Згодом Катерина перейшла до іншого відділення. Відтоді їхнє спілкування з Андрієм фактично припинилося, лише інколи вони могли обмінятися парою слів.
У 2020 році Андрій вступив до лав Збройних сил України.
"Він дуже любить свою країну. І його непокоїло, що тоді ще в зоні ООС не вистачало медиків, які б могли врятувати життя захисників".
Та вже наступного року, влітку, Андрій та Катерина поновили спілкування.
"Тоді він був на службі й викладав на своїй сторінці краєвиди. Я ж тоді була на морі. Спочатку то були просто реакції на фото, а потім повідомлення та дзвінки. Ми багато говорили, ділилися переживаннями та щодня зближалися, поступово стаючи одним цілим".
16 жовтня святкують День анестезіолога. Того дня Катерина привітала Андрія зі святом, а сама пішла на чергування у лікарню.
"Трохи пізніше він зателефонував мені. Спитав, чи на роботі я ще. У мене саме закінчувалася зміна. Тоді Андрій сказав: "Виходь, на тебе чекає какао". Думала, що він замовив якусь доставку, бо я була впевнена, що він на службі. Коли вийшла, побачила його. Він був у формі, з великими сумками. А в руці тримав стаканчики з какао та смаколики".
Відтоді, всі дні, що Андрій був у Дніпрі, вони практично не розлучалися.
"Потім Андрій поїхав навідати маму на Рівненщину. В нього була невеличка відпустка, за яку треба було встигнути побувати у двох містах. А звідти повернувся на службу".
У грудні в Андрія день народження. Катерина планувала зробити йому сюрприз та приїхати до нього, аби привітати.
"Напередодні, як я мала виїжджати, Андрій сказав, що наступного дня їде на ротацію на Приазовський напрямок. Тож реалізувати свій сюрприз я не змогла. Спочатку дуже засмутилася, але заспокоїла себе тим, що ротація триватиме пів року, потім ми зможемо побути разом. Але так і не судилося — почалася повномасштабна війна".
Попри те, що Андрій і Катерина розуміли, що між ними є сильні почуття, вони довго не могли визначитися зі статусом своїх стосунків.
"Андрій розумів, що він на війні. Казав, що вимагати чогось від мене просто немає права. Проте після 24 лютого, коли зі своїх позицій Андрій з побратимами відійшов до Маріуполя, ми визначилися зі статусом наших стосунків".
Відтоді Андрій все рідше виходив на зв’язок. Бувало, що розмови тривали по декілька секунд. Інколи, каже Катерина, їй телефонували чи писали повідомлення побратими коханого. Казали, що з ним все добре.
"Зазвичай Андрій телефонував увечері. Перше, що жартівливо казав, що не голодний, бо поїв смажену картоплю та не мерзне, бо одягає шапку. Попри те, що на фоні я чула потужні вибухи, він казав, що у нього все добре. Хоча я розуміла, що добре в тому пеклі просто не може бути. Та я не влаштовувала якихось допитів. Мені було важливо просто почути його. Перебуваючи під постійними обстрілами, Андрій дуже за мене переживав. Питав, як я, чи все в мене є і чи не потрібна якась допомога".
Катерина згадує, найдорожчим подарунком на 8 березня для неї стала розмова з коханим.
Після цього зв’язок з Андрієм перервався. Катерина не чула коханого 19 днів.
"Я дуже переживала, словами не передати, що відчувала тоді. Не розуміла, що мені робити, куди писати, аби дізнатися, що з Андрієм. Та потім він написав. Я почала питати, що мені робити у випадках, коли з ним немає зв’язку, до кого звертатися, аби отримати хоч якусь інформацію. Тоді він сказав, до кого звертатися та називатися його нареченою".
5 квітня Андрій знову вийшов на зв’язок. Але цього разу спілкування було лише в повідомленнях.
"Тоді Андрій вислав мені фотографію, на якій був він зі своєю госпітальною командою в якомусь підвалі. На фоні лікарі оперували. Мені, як лікарці, було дуже боляче на це дивитися. Бо в тих умовах без світла та стерильності просто неможливо працювати. Проте я дивилася на фото і бачила там справжніх героїв, які роблять все задля порятунку життя. Лише згодом я дізналася, що той чоловік, який лежав на операційному столі, вижив".
Андрій з госпітальною командою в Маріуполі
12 квітня Андрій написав Катерині, що з ним все добре, що він живий, але їх беруть у полон. Після цього зв’язку із ним більше не було.
"З того моменту розпочалася боротьба за Андрія. Російська сторона і досі не підтверджує Андрію статус військовополоненого. Тому жодного листа від нього ані я, ані його мати не отримували. Новини про Андрія я дізнаюся лише від тих, кого вже звільнили з полону, і вони його бачили".
Нині триматися Катерині допомагає розуміння того, що коли Андрій повернеться додому, вона має бути психічно здоровою, аби допомогти коханому відновитися.
"Я розумію, в яких умовах він зараз перебуває. І йому буде потрібна моя підтримка. А ще мені допомагають люди, які також чекають на повернення своїх близьких. Крім того, мені пишуть чи телефонують військові, які вже звільнилися з полону. Вони розповідають про Андрія та про те, як він їх рятував в пекельному Маріуполі. Завдяки цьому я ще більше пишаюся коханим. Бо він проявив себе, перш за все, як людина та справжній лікар. Він не зрадив своєму покликанню".
Катерина дуже зблизилася з мамою Андрія.
"Ми постійно на зв’язку й стали опорою одна для одної. Я переконую її, що в Андрія все добре, що він обов’язково витримає все та повернеться додому. І тим самим вселяю цю віру собі".
Щодня Катерина пише коханому повідомлення.
Щодня Катерина пише Андрію
"Вітаюсь і говорю добраніч. Інколи розказую свої досягнення або щось яскраве, що сталось у моєму житті. І завжди в думках та серці воджу його з собою: на роботу, в місто, на вистави, в магазини, усюди. Я вірю, що він відчуває, як на нього чекають".
Катерина ділиться, вона так часто уявляє зустріч з коханим, що це їй навіть сниться.
"Уві сні він телефонує мені, каже, що його звільнено. Я прокидаюся, хапаю телефон, але поки це лише мої мрії. Я дуже на нього чекаю і знаю одне — коли він справді зателефонує, я буду плакати від щастя, що за 14 місяців вперше почую такий рідний голос. А потім одразу поїду до нього в будь-яке місто, аби бути поруч і допомагати йому найскоріше відновитися".
Боротьба заради сина
Дмитро Селютін жив у Луцьку. Його мати Наталія Ніколаєва каже, син ріс веселим та активним хлопчиною.
"Він був завжди усміхненим та на позитиві. Мені навіть важко пригадати, коли я бачила його похмурим. Він радував нас. Займався і танцями, і спортом: був дуже різносторонньою дитиною. А ще любив співати".
Пані Наталія згадує, якось Дмитро захотів навчитися грати на гітарі. Тож на свої заощадження придбав інструмент.
"Якщо він чогось хотів — обов’язково йшов до мети. Придбавши гітару, почав брати уроки музики, займатися через інтернет. І врешті-решт ми вкотре впевнилися, що він дійсно доводить свою справу до кінця".
Дмитро завжди йшов до мети
Коли Дмитро закінчував 9 клас, в родині стало питання про подальше навчання.
"Тоді я казала, що прийшов час замислюватися над вибором професії. Дмитро питав, ким би я хотіла його бачити. Сказала, що медиком. Він трохи подумав і вирішив вступати до медичного коледжу".
Навчаючись в коледжі, Дмитро почав потроху працювати, аби бути фінансово незалежним від батьків.
"Він працював і МС, і діджеєм, і барменом, і офіціантом. Роботи ніколи не цурався".
Отримавши диплом фельдшера, за віком Дмитру треба було йти на строкову службу.
"Він потрапив у 40-у бригаду. Наприкінці служби він десь почув, що в зоні бойових дій не вистачає медиків. Пішов до командира, аби написати рапорт. Там йому сказали, що добровольців вже не приймають".
Тоді Дмитро, нікому не сказавши, вирішив підписати контракт.
"Буквально за тиждень до виїзду на навчальний полігон він мені зателефонував і сказав, що йому потрібні каримати, спальник. Я чомусь думала, що він хоче піти у похід. Але тоді Дмитро зізнався, що їде на війну. Я була у шоці — і плакала, і кричала, і вмовляла. Але син поставив умову: або я приймаю його вибір, або ми перестаємо спілкуватися".
Наталії нічого не залишалося, як підтримати сина. Так, у 2018 році Дмитро потрапив до 36-ї бригади морської піхоти.
Дмитро служив медиков в 36 бригаді
"Там він служив медиком, і разом з побратимами по пів року був на Приазовському напрямку (Водяне, Широкине, Павлопіль), інші пів року перебував на ротації в Миколаєві. З сином ми бачилися раз на рік, коли він приїжджав додому у відпустку".
Тоді Наталія дуже переживала за сина та його побратимів, почала ще активніше займатися волонтерством й опікуватися бригадою морських піхотинців. Проте, каже, ці переживання не зрівняються із тим, які почуття охопили її на початку повномасштабного вторгнення.
"У листопаді 2021 року Дмитро відправився на ротацію. Початок повномасштабної війни він зустрів у Широкиному. Тоді він ще виходив на зв’язок і розповідав, що гатити по їхніх позиціях почали у ніч з 22 на 23 лютого. З кожним днем обстріли посилювалися, позиції були розбиті. Тож Дмитро з побратимами відійшов до Маріуполя, де і надавав медичну допомогу до кінця".
Наталія згадує, 26 лютого Дмитро зателефонував їй по відеозв’язку. Розмова тривала хвилин 40, і весь цей час він розповідав, як поводитися у разі обстрілів у їхньому місті.
"Дмитро — мій первенець. У мене ще є 17-річний син та 7-річна донька. Тоді він казав, щоб за можливості я евакуювала брата та сестру за кордон. Я послухалася сина, і 2 березня вивезла дітей до Польщі. Сама ж повернулася додому".
Після цієї розмови 8 березня від Дмитра прийшло повідомлення, в якому він привітав маму та сестру зі святом.
"Потім ще декілька разів він писав мені у месенджерах. Останнє повідомлення від нього прийшло 7 квітня. Він написав: "Все добре. Багато поранених, шию пацанів. Ми тримаємося".
За декілька днів з невідомого номера Наталія отримала повідомлення, яке Дмитро відправив з телефона посестри: "Я в полоні. Моліться за наш обмін. Все буде добре".
"Вже згодом я дізналася, що повідомлення прийшло з телефона Юлії. Вона служила з Дмитром і також 12 квітня потрапила у полон. Нещодавно в рамках обміну вона повернулася в Україну".
Також Юлія розповіла, що на ротації з Дмитром була його собака — американський пітбуль на прізвисько Афіна.
"Афіна була з Дмитром постійно: і на позиціях, і дорогою до Маріуполя, і у місті. Коли їх брали у полон, окупанти поставили синові умову: або він відпускає собаку, або її пристрелять. Дмитро її випустив".
19 травня Наталія розпочала пошуки собаки сина.
"Для Дмитра Афіна була, як дитина. Я доклала максимум зусиль і місяць тому знайшла її. У Маріуполі вона прибилася до підприємства, неподалік заводу імені Ілліча. Туди ж прибилась ще одна собака, від якої наша Афіна народила цуценят. І люди, які прихистили собак, утримували їх вже для бізнесу. Але мені вдалося знайти волонтерів, які забрали Афіну. Скоро її мають привезти, сподіваюся, у червні я зможу зустріти її у Варшаві".
За весь період, доки Дмитро у полоні, Наталія отримала лише одного листа від сина.
"Датований він був 30 травня, але отримала я його лише 30 серпня. У листі син повідомив, що знаходиться на території РФ".
Нині Наталія продовжує боротьбу за сина. Каже, триматися їй допомагає віра в найскорішу зустріч.
"Я знайшла його собаку і, як на мене, це знак того, що скоро поверну і сина. Хоча за ці 14 місяців на долю нашої родини випало багато випробувань, я тримаюся. У липні минулого року мені діагностували страшний діагноз. Мене прооперували, я проходила хіміотерапію. Це було важко, і коли був четвертий курс, хотіла все завершити. Але потім взяла себе в руки й продовжила лікування. Бо розумію, що синові зараз набагато важче. І коли він повернеться, я йому буду дуже потрібна. На сьогодні я в стадії ремісії".
Малюнок від молодшої сестри Дмитра
Дуже підтримує Наталію молодша донька.
"Вона щодня малює для Дмитра. І нещодавно, коли донька проходила обстеження, сказала, що все витримає, бо вона — копія свого мужнього брата. А ще поруч зі мною звільнені побратими сина. Вони розповідають про пережите та про те, як Дмитро їх рятував під час маріупольського пекла".
Відчуває кохання навіть на відстані
Ярослав Синицький родом з Харкова. Після закінчення школи у своєму місті вступив до медичного університету. Навчаючись на другому курсі, у 2014 році познайомився з Валерією Юрченко.
"Ми навчалися на паралельних потоках. Тривалий час приглядалися один до одного. Та якось наші дороги зійшлися у спільній компанії. Ярослав такий веселий, щирий та оптимістичний, що знаходячись поруч із ним, відчуваєш впевненість та позитив. А коли він посміхається, в нього на щоках з’являються ямочки. І це мене підкорило".
Валерія згадує, з Ярославом у них сталося кохання з першого погляду.
"Між нами пролетіла якась іскорка. Ми відчули, що призначені один для одного".
Між парою сталося кохання з першого погляду
Попри те, що у Валерії з Ярославом зародилися міцні стосунки, бачилися вони не часто.
"Ми навчалися в університеті, паралельно працювали: Ярослав — на "швидкій", я — у лікарні. Найчастіше зустрічалися, коли він привозив до мене пацієнтів".
У вільний від роботи та навчання час пара ходила на футбольні матчі. Ярославу подобався цей вид спорту, тому додатково він брав зміни спортивного лікаря на матчах.
"Також він закінчив Миколаївський університет, де здобув спеціальність реабілітолога".
У 2019 році Ярослав вирішив піти до армії. Він підписав контракт і потрапив до 36-ї бригади.
"Ярослав розумів, що потрібен там, аби рятувати життя українців, бути корисним та виконувати свій обов’язок лікаря. Це було його рішення, яке я підтримала. Як на мене, сперечатися з чоловіком не можна. Навпаки, треба бути його опорою".
Напередодні повномасштабного вторгнення Ярослав був на ротації поблизу Маріуполя.
"Ярослав писав мені, що ворог накриває вогнем їхні позиції. Вже тоді казав мені, аби я виїжджала з Харкова, бо в той момент я була у батьків у найнебезпечнішому районі міста. Проте я вирішила залишитися. У перший же день повномасштабного вторгнення я поїхала на роботу до лікарні, де залишилася працювати та жити на чотири місяці. Лікарі тоді масово евакуйовувалися, і на всю лікарню залишилося лише шестеро хірургів".
Валерія згадує, якщо наприкінці лютого Ярослав писав та телефонував, то на початку березня зв’язок з ним зник на два тижні.
"Я дуже переживала за нього. Аби отримати хоч якусь інформацію, писала його побратимам. Раз на 2-3 дні вони повідомляли, що Ярослав живий та здоровий. Це були коротенькі повідомлення, але тоді вони були дуже важливими для мене".
Ярослав був лікарем в 36 бригаді
Згодом Ярослав періодично почав виходити на зв’язок. Проте, каже Валерія, зазвичай він писав короткі повідомлення, надсилав "+" — це означало, що він живий та неушкоджений. А коли випадала можливість зателефонувати, він постійно казав Валерії, як сильно її кохає.
"Вранці 12 квітня Ярослав написав мені: "Я дуже тебе кохаю, запам'ятай це". Після цього зв’язок із ним пропав. Я розуміла, що відбувається щось погане, в голові були думки, що то прощальне смс. Але я вірила, що з ним все буде добре".
Ввечері того ж дня з невідомого номера Ярослав відправив повідомлення Валерії. В ньому йшлося про те, що бригаду беруть у полон. Згодом коханий зателефонував Валерії і підтвердив, що бригаду беруть у полон. На цьому їхня розмова закінчилася.
В середині квітня Валерія побачила фото Ярослава, яке виклали окупанти.
"Тоді я трохи заспокоїлася. Важко було прийняти новину про полон, проте головне, що він живий. З того моменту почалася боротьба за коханого".
Валерія каже, вона писала звернення, листи з проханням повернути Ярослава. Відвідувала мітинги та акції в підтримку полонених, аби привернути увагу світової спільноти.
"Лише 13 травня цього року Росія підтвердила його статус військовополоненого. І це стало маленькою перемогою та наближенням до обміну".
За словами Валерії, найбільшою її мрією є повернення Ярослава додому.
"Щосекунди я чекаю на його дзвінок. Мрію, аби це сталося якомога швидше. Не знаю, яка в мене буде реакція. Але впевнена, що одразу зберу речі, приготую улюблений м'ясний салат Ярослава, куплю банани та солоденьке, аби приїхати на зустріч з коханим. Я зробила татуювання з текстом одного з його повідомлень: "Ти кохання, знала?" І, напевно, коли побачу, першим, що скажу: "Знала і відчувала твоє кохання весь час".
Свої в Telegram 
