Мій чоловік — захисник Маріуполя, вже 11 місяців у полоні. Ось проблеми, з якими ми зіткнулися
Близько 250 бійців 501-го окремого батальйону морської піхоти вже майже рік у полоні. Серед них старший матрос Максим (прізвище бійця не називаємо на прохання дружини полоненого). Він з побратимами на момент повномасштабного вторгнення перебував у Маріуполі, а його дружина Ілона з маленьким сином — у Бердянську. Востаннє подружжя спілкувалося наприкінці березня 2022. Ілоні вдалося вибратися з окупації: зараз жінка з дитиною у відносній безпеці і робить все можливе для повернення свого чоловіка та паралельно бореться з керівництвом військової частини, де служив 28-річний Максим.
У форматі монологу Ілона розповіла для Свої про знайомство з Максимом, про те, як її чоловік передбачав велику війну, про життя в окупації і виїзд на підконтрольну територію, а також про полон, у якому вже 11 місяців перебуває її кохана людина.
Тато — перше слово сина
Ми познайомились на святкуванні Дня міста у Бердянську 6 років тому, це було кохання з першого погляду. Максим завжди посміхався, підкорив мене своєю скромністю та ввічливістю. Через рік після знайомства Максим зробив пропозицію, чому я дуже зраділа. Ми весь вільний час були разом: любили виїхати на природу, порибалити, випити кави біля Азовського моря.
Батьки розлучилися, коли мені був рік, до того ж тато рано помер. Тому я завжди хотіла, щоб моя сім'я була повноцінною, і до вагітності ставилась відповідально. Максим навіть трохи ображався, думав, що, можливо, я в ньому не впевнена, але мені просто хотілось, щоб у нас все було.
Ілона і Максим закохалися один в одного з першого погляду
Ми самі заробили на весілля, потім на машину. Чоловік дуже хотів дитину і коли завагітніла всіляко підтримував, був зі мною на пологах. Мені здається, що весь той біль і стрес перейшов на нього. У пологовому я лише синочка годувала, а Максим його і мив, і переодягав. Не міг ним натішитись, завжди говорив, як він пахне.
Буде війна!
Максим ще до 24 лютого говорив, що буде війна. Що росія посилює свою армію на кордоні і ворог став агресивнішим. Я не вірила в це, а чоловік наполягав, що російські солдати не даремно там стоять. І попередив: якщо скаже збирати речі і їхати подалі від міста в село звідки я родом, щоб не сперечалась, а так і зробила. Я скептично поставилась до його слів, пожартувала, сказавши, що у мене в селі і погребу немає, і зручностей немає, щоб їхати туда з дитиною. Але весь час ходила і думала над його словами.
Максим, починаючи з 19 лютого, майже не виходив на зв'язок. Ворог вже 16 лютого відкрив вогонь по Широкиному, і у мене було тривожне передчуття, знаєте, якесь затишшя перед бурею.
Подумала, що якась автомобільна аварія або в порту щось вантажили і вантаж впав. Визирнула у вікно, але нічого не побачила. Потім знову трусонуло, але ніяких ознак тривоги: ні машин "швидкої", ні сигналу повітряної тривоги я не почула. В Інтернеті теж нічого, і я лягла спати після безсонної ночі. Прокинулась через дві години від дзвінка тітки, перша фраза якої була: “Ілоночка, вас бомблять”. Згадую, і мурахи по шкірі. Почала збирати дитячі речі, ліки, їжу, пляшечки, підгузки. Я не знала, куди мені йти з котом і сином, якому на той момент було 1,2 роки, і хто зможе мене вивезти з міста. До чоловіка неодноразово дзвонила, але марно.
Чоловік казав, якщо він скаже, що треба збирати речі і їхати, то треба це зробити
Нас забрали куми. Тоді вперше відчула себе беззахисною, стоячи кілька годин у черзі в магазині та перед банкоматом з грудною дитиною на руках. І ніхто з черги не запропонував нас пропустити — кожен хвилювався за себе. Я зрозуміла, що легко вже не буде. І коли друзі запропонували лишитись у них, була рада, бо в родині, де є чоловік, я почувалася безпечніше.
У підвалі в окупації
28 лютого вперше зрозуміла, наскільки війна близько і смерть ходить біля мого чоловіка. Максим зателефонував, він був знервований, сказав, що сьогодні тричі ледь не загинув — їх крила авіація. Сказав, ми найголовніше, що є в його житті і що він нас дуже сильно кохає.
1 березня востаннє розмовляла з ним по телефону. Максим не говорив, де він, але зазначив, що ситуація вже краще і що він хоче спати. Того ж вечора російська армія окупувала наше село: ворог розставив свої танки та БТР між нашими будинками.
Я міцно обійняла сина, який навіть жодного разу не заплакав, і молилась, щоб не пішов вогонь у відповідь. Вночі ворог щогодини відкривав вогонь, а я щоразу від страху заплющувала очі, затамувавши подих.
Наступні 10 діб ми прожили без світла та зв'язку, а коли ці блага цивілізації з’явилися, одразу стала дзвонити Максиму, але без результату. І тільки десь 18 березня мені вдалось відправити смс. Написала, що ми живі, запитала, як він і чи будуть вони виходити з Маріуполя. Бо я побачила по телемарафону, що Зеленський зробив захисникам Маріуполя пропозицію вийти з міста, від якої вони відмовилися. Я запитала, чи доносили до їхнього відома цю інформацію. На що Максим відповів, що все не так просто, як я думаю. І що, скоріш за все, живим з Маріуполя він не вийде. Вже згодом я дізналася, що Маріуполь знаходиться у повній блокаді.
Просинаюсь і одразу шукаю інформацію про чоловіка
Щоб виїхати з окупованої території, довелося подолати аж 16 блокпостів. У автівці було троє дорослих, у тому числі вагітна, та 3 дітей, тому нас не дуже ретельно доглядали. Словами не передати, як мені було страшно, дуже хвилювалась через те, що мені відповідати на питання — де мій чоловік. Спочатку думала зняти обручку, але слід від каблучки все одно був. Також не змогла видалити всі фото з чоловіком через відсутність інтернету. Вирішила, буду говорити, що він у Польщі або робить ремонти у Запоріжжі. Коли мій телефон взяли на перевірку, думала, що моє серце вискочить з грудей. Там були світлини, де Максим в темно-зеленій термобілизні або футболці ЗСУ, в якій він ходив вдома. Не знаю, як вони ці фотографії не побачили.
Востаннє з Максимом вдалося зв’язатися в кінці березня, трохи поспілкувалися. Аж доки не зателефонувала подруга, наші чоловіки повинні були бути разом, і вона впізнала свого на відео.
Ілона чекає на повернення коханого вже 11 місяців
Відтоді щодня я прокидаюсь і одразу передивляюся всі фото загиблих та полонених військових у російських телеграм-каналах. І перед сном теж. Бо як виявилося, вони інформативніші, ніж Міжнародний комітет Червоного хреста та Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.
Вже 11 місяців у полоні, а росія так і не підтвердила офіційно перебування мого чоловіка у полоні. Попри те, що вже з полона він надіслав мені листа, в якому лише два рядки.
Цього листа Максим надіслав Ілоні з російського полону
Полон замість “зеленого коридору”
Я знаю, що мій чоловік живий у полоні, бо зі мною зв'язався хлопець, якого обміняли.
Якщо до того часу вірила, що Максим не міг знати про полон, то після розмов з обміняним, переконалася в цьому остаточно. Хлопцям по рації сказали, щоб вони збирали речі та зброю, і знімалися з позиції. На їхні питання — чому так, керівництво батальйону хлопцям відповіло, що дали "добро" на “зелений коридор”. І коли мій чоловік спілкувався з іншим полоненим, якого вже звільнили, то з’ясувалося, що Максим не знав про те, що він йде здаватися у полон. Мій чоловік гадав, що їм дають можливість виїхати з Маріуполя і все це відбувається за наказом вищого керівництва.
Найважче бути дружиною полеглого героя, бо ти вже нічого не можеш зробити. Важко бути дружиною полоненого захисника, бо ти просто чекаєш обміну. Але вкрай важко чекати з полону рідну людину, у невинність якої віриш лише ти і такі ж самі дружини.
Дружини полонених морських піхотинців з Маріуполя чекають на обмін своїх чоловіків
Не з'ясувавши обставини потрапляння в полон 501 ОБМП, командування Морської піхоти, яке тоді ще стояло на обороні заводу Ілліча, донесло до інших захисників, що мій чоловік та його побратими на чолі з командиром добровільно здались у полон.
Відтоді і почалась наша боротьба не тільки за наших чоловіків, а й за їхню честь, яку так всі намагаються "втоптати в бруд". І все могло так і бути, якби деяким бійцям 501 ОБМП пощастило потрапити в обміни — вони і розповіли, як все було насправді.
Рідні полонених скаржаться на невиплату грошового забезпечення, більшість з них — переселенці
Відносини між командуванням військової частини А1965, в якій служить чоловік, та мною й іншими дружинами полонених складні. Якщо на початку від нас прийняли документи на виплати одразу, то після службового розслідування, яке провів новий командир, нас почали повністю ігнорувати. У військовій частині нам довго не видавали підтвердження про полон, я його отримала лише на п’ятий місяць. А цей документ є єдиним доказом від військової частини, що мій чоловік вважається не загиблим або зниклим безвісті, а саме полоненим.
Далі всі звернення лише через військкомат, бо в частині немає електронної адреси, а фактичну не розголошують. Відповіді на звернення давались не у повному обсязі.
Юрист частини не відповідав на дзвінки, а фінансист не мав повноважень відповідати на те, що нас, дружин полонених, цікавило. Замкнуте коло. Якщо раніше наші чоловіки хоча б по одному, але були звільнені, то останні сім обмінів їх взагалі не було. Всього за 38 обмінів було обміняно 15 морпіхів, які потрапили в полон 4 квітня, з цих п’ятнадцяти — четверо жінок, серед них і вагітна Мар'яна Мамонова.
Ілона разом з іншими дружинами полонених морських піхотинців організовують акції, аби привернути увагу до бійців 501 ОБМП
Після полону вони повертаються у жахливому стані, вимучені фізично та психологічно, а тут ще їх очікує сюрприз у вигляді підозри, винесеної керівництву батальйону, і звинувачень від побратимів, з якими стояли пліч-о-пліч, обороняючи Маріуполь.
Я з іншими дружинами подавала колективні звернення до Міністерства оборони України про протиправні дії військової частини, адже жодному військовослужбовцю особового складу підозра у добровільній здачі у полон не висувалася, в тому числі і моєму чоловікові. Є чітка відповідь, що в Державному Бюро Розслідувань немає справи на Максима. А це означає, що немає підстав для того, щоб не нараховувати грошове забезпечення моєму чоловіку та іншим захисникам Маріуполя. Гроші мені перестали надходити з червня минулого року.
На мою думку керівництво військової частини та Військово-морських сил України не зацікавлені у вирішенні проблем полонених та їхніх сімей. Та й ще Головне управління розвідки та Координаційний штаб не йдуть нам на зустріч, інакше вже б обміняли більшу половину хлопців, які так само заслуговують бути на волі, як і інші захисники.
Вони понад рік орендують житло за власний рахунок, сидять в декреті з маленькими дітками, яких не віддають у дитячий садочок через постійні повітряні тривоги, і з школярами, які на дистанційному навчанні.
Особисто я не готова поки що віддавати сина у садочок. Чоловік був проти того, щоб я йшла працювати раніше, ніж дитині виповниться 3 роки, мовляв, дитині до цього віку потрібні мама й тато, а батько у полоні, тож хоча б я маю бути поруч з сином. Ми намагаємось жити економно, винаймаємо квартиру з родичами. Дякувати, що у нас в країні є чудові волонтери та люди, які весь час допомагали підгузками та одягом. Я не знаю, у якому стані повернеться Максим і яка реабілітація йому буде потрібна, тому гроші нам будуть вкрай необхідні.
Разом з сином цілуємо фото Максима
Важко жити і не розуміти, що буде далі. Важко усвідомлювати, що картинка, яку я собі малюю, може не відповідати дійсності. Кожного цей рік війни змінив і якщо полон може зламати мого чоловіка, то мене вся ця боротьба робить міцнішою. Бо лише я зможу зрозуміти чоловіка і підтримати, пройнятися тим розпачем, який його очікує. Головне, щоб повернувся якнайшвидше. Ми дуже його чекаємо! Синочку дуже не вистачає тата, він підходить до кожного чоловіка і посміхається їм, щось розказує. Шукає свого тата, особливо, коли бачить людину у військовій формі. А я стою і ледь стримую сльози, інколи починаю плакати.
Ніхто, крім жінок військових, не замислюється над тим, що нам також зараз складно. У мене через стрес стався збій аутоімунної системи, нещодавно випав жмут волосся. Я постійно на заспокійливих. Крім ліків ще допомагає молитва, тому часто з сином ходжу до церкви. Прошу Бога про звільнення Максима. І ми обов'язково його дочекаємося: будемо реабілітувати вдома обіймами, поцілунками та дитячим сміхом. Раніше я мріяла поїхати за кордон, подивитись світ, подорожувати, а зараз у мене лише одне бажання — хоча б ще раз зазирнути в очі коханого чоловіка.
Пам'ятаю, як раніше дивлячись кіно про війну, де закохані зустрічаються після довгої розлуки, і весь цей час не знали, чи живі, залишались вірними один одному. Я думала: “Оце кохання, таке б у справжньому житті…”. А зараз думаю, що треба боятись власних бажань, бо вони мають особливість здійснюватись.
Свої в Telegram 
