Дивом вціліли під обстрілами. Ці родини з Донеччини залишились без домівок — їх розбила росія

Марина Шамшина: "Зараз йде повномасштабний геноцид українського народу, йде страшна війна"
Марина Шамшина народилася та виросла у Слов'янську, потім жила у Харкові. У 2014 році вона з чоловіком повернулася до рідного міста, аби працювати на деокупованій території. Згодом вони зробила ремонт, купили меблі, речі. Але пряме влучання російської ракети зруйнувало житло родини, забрало частинку їх мирного життя.
"З початком війни ми поїхали до селища Яцківка на Донеччині, поблизу міста Ізюм. Зробили так само, як і у 2014 році, коли вивозили бабусь та дідусів із окупованого Слов'янська до безпечного, на наш погляд, місця. На превеликий жаль, у 2022 році ми помилилися... Саме там нашу родину накрила ворожа авіація. Ми пережили жахливі вечір та ніч, а вже зранку 10 березня з дітьми поїхали до Самбуру, це Львівська область, евакуаційним потягом, далі — Польща, Бельгія... Але вся родина залишилася в Україні".
Марина Шамшина
Про те, що зруйновано рідну оселю, Марина дізналася майже одразу після обстрілу.
"Про влучання у наш будинок я дізналася майже одразу. Через 10 хвилин, як прилетіло. У мене багато друзів та знайомих залишилось у рідному місті. Одразу багато інформації та відео було розміщено у різних соціальних мережах та телеграм-каналах. Звичайно, в мене є кадри нашої палаючої квартири...
Дуже шкода, що загинула сусідка з третього поверху. А інший сусід має справжнього янгола-охоронця, він вийшов купити води. І це врятувало йому життя. Каже, вийшов у магазин, повернувся — хати немає...
Світлини палаючої, розбитої квартири Марина отримала майже одразу
З одного боку, це нещастя. Але з іншого — велике щастя для сусідніх містян, оскільки наш будинок — це стара “сталінка”, з товстезними стінами. А поряд домівки, у яких таких стін немає. І якби влучання було туди, то все було б набагато гірше. Про наслідки масштабних руйнувань можна тільки здогадуватися... Ракета влучила вглиб нашого будинку, і його товсті стіни стримали удар.
Це дім, де до повномасштабної війни жила родина Марини
Все майно залишилося там, бо вивезти все було неможливо. На фото видно нашу техніку, якісь залишки майна... Але його неможливо навіть витягти, оскільки воно спочатку все горіло, а потім наші служби, намагаючись врятувати залишки уцілілої будівлі, все це гасили і вилили велику кількість води... Ми у цій квартирі пережили затоплення, потім зробили з чоловіком капітальний ремонт, зробили собі "цукерочку" і навіть року не прожили у відремонтованій квартирі, і прийшло лихо на нашу рідну землю..."
Серед руїн можна було розгледіти особисті речі родини
Діти Марини знають, що їхня квартира зруйнована, оскільки мама вважає, що діти мають знати правду. Головне — правильно її сказати.
"Дітям ми розповіли всю правду. Вони знають реальну ситуацію. Ми намагалися розповісти це максимально лагідно, аби не травмувати дитячу психіку. Пізніше діти самі казали: "Подивись, мамо, наше ліжко у вікні стирчіть...". А я їм відповідаю, що буде у вас нове ліжко...
Ми постійно спілкуємося з дітьми і дійшли висновку, що все матеріальне — це наживне і не головне. Я їм кажу, подивіться, ми приїхали до Брюселю, у мене були ви і два рюкзака. А тепер у вас є і іграшки, і речі. Я завжди кажу хлопцям, якщо у житті не складати руки і починати щось робити, то все буде добре. Не одразу, але все одно буде. Ми намагаємося відкрито говорити з дітьми, без прикрас і обману.
Взагалі, хочу сказати, що всі діти, які приїхали з України, вони різко подорослішали. У них такі міркування, роздуми, думки, як у дорослих та зрілих людей. Я вважаю, що потрібно говорити правду дітям, проте важливо її сказати правильно, коректно, з урахуванням віку сприйняття дітей.
Зараз йде повномасштабний геноцид українського народу, йде страшна війна. Діти мають це знати, мають знати, чому вони саме тут. І якщо все буде добре, то відсутність житла не буде тією перешкодою, щоб ми не могли повернутися додому".
Попри все, Марина впевнена, що масштаби людських втрат не можуть йти у жодне порівняння з матеріальними.
"Після пережитого бомбардування російською авіацією людина чітко розуміє, що її не захистить ніякий підвал, коридор, нічого, окрім бомбосховища. Вже все сприймається, як паралельна реальність. Ти або залишишся живим, або ні. Все інше — несуттєво.
Перше, що було в голові: "Всі мої живі, все добре". Все, що сталося, сприймається виключно як факт. Ми були частиною страшної реальності, коли твої друзі ховають своїх дітей, чоловіків... Масштаби людських втрат не можуть йти у жодне порівняння з матеріальними..."
Наразі Марина з двома дітьми мешкає у Бельгії і працює волонтером у Ukrainian Voices RS. У центрі допомагають українцям пристосуватися до тамтешнього життя та вирішити проблемні ситуації.
“Президентом Ukrainian Voices RS є наша українка Аліна Коханко. Наразі ця організація розташувалася у дипломатичному серці Брюсселя, у семиповерховій будівлі. Більшість працівників — волонтери. Більш детальну інформацію можна отримати тут та на інших ресурсах у соціальних мережах.
Так склалося, що приїхало багато українців, які мають вищу освіту, навіть не одну, і це дуже здивувало місцеву владу, оскільки вже був великий практичний досвід еміграції. Спільнота королівства Бельгія була здивована, що люди, які приїхали, які залишили свої рідні домівки, свої родини через війну хочуть, можуть і готові робити в іноземній країні щось подібне. Кожен з нашої організації намагається робити свою справу так, щоб українські діти і вимушено переселені громадяни України почувалися комфортно та адаптовано до вимог приймаючої країни, а бельгійська спільнота на відповідному рівні сприймала усіх нас.
Бельгія дуже привітна, дуже гарна країна. Вже на початку війни тут був неймовірно розвинений волонтерський рух, а саме якісний симбіоз громадянського суспільства та держави. Дуже велика кількість українців, які приїжджали до країни, не мали нічого, навіть засобів гігієни. Саме бельгійці давали прихисток нашим громадянам у своїх домівках та родинах, допомагали, чим могли.
Дійсно існують складнощі. І найголовніша — це мовний бар’єр, оскільки країна у більшості двомовна — французька та нідерландська мови. На вулицях, у магазинах можна спілкуватися англійською, однак у більшості держаних устав комфортними для сприйняття є французька та нідерландські мови.
Нині Марина з дітьми живуть у Бельгії
Але у країні система побудована так, що усі базові потреби тимчасово переміщених осіб вирішуються у повному обсязі. Вивчення будь якої з держаних мов є безкоштовним — інтенсивні заняття 4-5 разів на тиждень. У Бельгії система соціально захисту населення на досить високому рівні".
Марина поки не знає, чи повернеться в Україну. Каже, що рішення буде буде ухвалювати після Перемоги.
"Це питання, яке дуже часто торкається кожного з нас. Проте, ми дійшли висновку, коли ми проводимо анкетування і запитуємо: "Ви повернетеся в Україну". Виникають інші питання — куди повертатися, які умови відбудови втраченого майна, які умови соціального забезпечення населення, які умови та варіанти для роботи та на яку заробітну плату, які умови та терміни відновлення втрачених активів і системи інфраструктури? Та інші. І ми вирішили, що треба запитувати, чи ви хочете повернутися в Україну? Саме на це питання близько 70% українців відповідають "так".
А зараз куди повертатися? Тут є люди з Бучі, Маріуполя, Волновахи, які пройшли такі жахіття, що навіть важко говорити... Стосовно наших велетнів, таких як Харків, дуже хочеться повернутися, але не зараз... На превеликий жаль, не на часі... Є багато питань, на які не маємо відповідей.... Рішення будуть прийматися після остаточного закінчення війни нашою перемогою.
Так, у дітей зараз відносно нормальне життя, вони розмовляють французькою, англійською, українською мовами, у них є своє коло спілкування, свої друзі... Про комфортне життя для себе говорити не можу, бо ти тут, а твій чоловік, твоя родина лишилися в Україні...
Проте твої діти живуть у цивілізованій країні і ходять по мирній землі, вони почуваються у безпеці. З цього боку мені спокійно а щодо душевного комфорту, то, звісно, що ні".
Ірина Білоконь: "Наш будинок був місцем нашої сили — теплим і затишним"
Під страшний обстріл у Яцківці потрапила і вчителька початкових класів ЗОШ №22 Краматорська Ірина Білоконь. Він тривав 12 годин поспіль. Спогади про нього викликають у Ірини душевний біль, який не вгамовує час.
"На початку війни ми були у селищі Яцківка. Багато хто знає це місце відпочинку. Але 10 березня ми майже повністю залишилися без затишного будинку. Селище потрапило під обстріл, який тривав 12 годин. Про це, чесно кажучи, пригадувати немає бажання. Це страшно і боляче.
Ірина Білоконь
З 8 березня 2022 року над селом став кружляти літак-розвідник. Коли ми чули його звук, то ховались у коморі, бо це єдина кімната без вікон. 10 березня десь о 16 годині я знов почула пронизливий звук літака-винищувача. Тільки-но й встигла крикнути своїй донці: "Ховайся!" Коли бігли до комори, побачили яскраве біле світло, потім звук вибуху. Сильного вибуху. Що я відчувала? Наче земля перевернулась під ногами. І розуміння того, що живі. Живі я і донька.
Але де тато? Я вибігла з комори, добігла до першого вікна. А замість нього — дірка, двері перекошені. Не встигла нічого і зрозуміти, як почула знов вибухи. Страх! Де тато? Що з ним? Стала кричати і почула татів голос. Він був на вулиці і його ударною хвилею відкинуло на декілька метрів. Але він був живий, дуже злякався за нас. Це були найстрашніші хвилини невідомості".
Від будинку залишилися стіні, дві з яких зруйновані. Немає даху, вікон і дверей. Немає більше того затишного куточка, де збиралася родина, куди приїздили друзі. Де колись вирувало щасливе життя.
"Коли побачили будинок, який був без даху, без вікон і дверей відчула злість. Злість, ненависть до цих нелюдів, які це зруйнували. Та головне, що мої рідні живі.
Кожен Новий рік, жодного не пропустили, ми зустрічали в селі, у нашому будиночку. До нас приїздили на відпочинок багато знайомих, друзів. Ми збирались у літній альтанці і в теплій, дружній атмосфері проводили час. Багато сил, грошей, енергії було вкладено в цей будинок. Тато і дідусь власноруч обкладали його цеглою, добудовували, облаштовували, робили все, щоб в ньому було тепло, зручно, затишно.
Місце сили родини Білоконів розбите росіянами
Звісно, тато і зараз дуже переймається його долею. Тому довго не хотів їхати з будинку. І вмовити ми його не змогли. Лише за день до окупації села тато все ж таки наважився виїхати. Взяв із собою тільки трьох котів і собаку. Жодної речі більше не взяв. Тільки тих, хто є живою частинкою нашої родини. До речі, хочу сказати, що під час авіанальотів, а їх було багато, у коморі ми ховалися завжди разом із тваринами. Ми їх ніколи не лишали наодинці. Тож зараз ми всі разом живемо на заході нашої країни. Це допомогло нам пережити і жити у ці важкі часи. Ми не роз'єднались, не лишили жодної тваринки.
Будинок ми вже частково намагались відновлювати, бо без даху він залишався вже двічі. Відновлювали самотужки, бо будинок без даху втрачає своє життя, тому часу чекати на допомогу не мали. Окрім того, у нас пробито дві стіни — "правило двох стін" не спрацювало. На "єДопомогу" подавали. Але, чесно кажучи, надії мало, читаючи як багатьом постраждалим вже відмовили або відклали їхні прохання".
Наталія Треус: "Зараз я розумію, що це можна пережити, бо є підтримка рідних, друзів, колег і просто небайдужих людей"
Вчителька української мови та літератури ЗОШ №21 Наталія Треус дуже любить Краматорськ та своє рідне селище Ясногірку. Родина мешкала тут у власному затишному будинку, якого більше немає. Залишилися зруйновані стіни та спогади з минулого життя.
"Що для мене є Ясногірка? Ясногірка — це все моє життя. Тут я народилася, тут я закінчила школу №21 і через деякий час сюди ж я повернулася працювати. Я обрала професію вчителя. У кожної людини своє покликання. Я люблю дітей. Моя робота мені приносить задоволення. Спочатку я працювала вчителем початкових класів, потім і зараз — вчителем української мови та літератури. Цього року виповнюється 30 років, як я працюю у своїй рідній школі".
30 років Наталія пропрацювала у школі
Наталія Треус на початку війни виїжджала з Краматорська, а потім повернулася. Бо вдома залишалися літні батьки.
"Війна мене застала вдома. Діти мої на той час були у різних містах країни — Харків і Київ. Тому у квітні я змушена була виїхати з рідного міста до дітей. Та подумки я завжди була у своєму рідному Краматорську, бо тут залишилися мої батьки.
У січні 2023 я повернулася додому, бо хворів тато і мамі потрібна була допомога. На жаль, у лютому батька не стало... Це найбільше горе у моєму житті... Батьки разом прожили 56 років. Для мене вони — взірець справжньої сім'ї. Я залишилася з мамою. Нам треба було підтримувати одна одну...”
У ніч на 12 травня будинок Наталії Треус потрапив під ворожий обстріл. Жінку врятувала ковдра, якою було забите вікно. А на її матір впав шматок стелі.
"А у ніч на 12 травня в наш дім прилетіла нова біда. До цього у мене був родинний затишок, де народилася я, мої діти... Це було родинне гніздечко, де нам було тепло і затишно, де на мене завжди чекали любов і підтримка... За одну секунду все зруйновано. За що? Чому? Мене врятувала ковдра, якою ми забили вікно. На матусю впав шматок стелі. Але, дякувати Богу, ми живі і неушкоджені фізично. Чоловік тієї ночі був на роботі".
Будинок потрапив під ворожий вогонь
Родині допомогли знайомі, надавши тимчасовий прихисток у своєму будинку. Де жити далі — поки питання відкрите. Та попри все, родина тримається, підтримує одне одного.
"Я зараз розумію, що це можна пережити, бо є підтримка рідних, друзів, колег, і просто небайдужих людей, які одразу прийшли на допомогу. Я вдячна кожному, хто розгрібав завали, бо тоді я взагалі не розуміла, що мені робити, я вдячна за фінансову допомогу, нам тоді допомагали навіть незнайомі люди.
Наш будинок у аварійному стані. Найважче моїй матусі, якій 75 років: втрата чоловіка, втрата дому... Це ціле життя. Треба шукати, де зимувати, бо ніхто не запитав, де ми будемо жити, я маю на увазі владу.
Мама Наталії
І знову допомогли друзі — дали ключі від будинку і дозволили тимчасово пожити. Важко звикнути до не свого... Але життя продовжується — ми разом, ми сім'я, ми підтримуємо одне одного. Час лікує. Час лікує все, крім втрати близької людини. А дім, якісь речі, все необхідне для життя з часом можна придбати. Головне — мирне життя!”
5 порад від психологині: як пережити сумну новину про втрату житла
Тетяна Бичек з Краматорська. Нині вона евакуювалася до Німеччини, допомагала переселенцям пережити втрату рідних міст і домівок.
Тетяна Бичек
Тим, хто залишився без дому, вона радить проговорювати свій біль, та головне — навчитися жити далі і цінувати життя, своє і своїх рідних та близьких.
1. Зробіть дедлайн сльозам.
Ви отримали сумну новину, що ваш будинок зруйновано. Або ви навіть пережили це і усвідомлення прийшло. Ви плачете й переживаєте. І це нормально. Принаймні, на деякий час. Сльози протягом тривалого часу — це вже натяк на те, що потрібно буде звертатися за допомогою до лікарів. Тож зробіть дедлайн сльозам. Межу, коли потрібно зупинитися. Призначте собі точну дату.
2. Проговорюйте свій біль.
Говоріть з людьми, проговорюйте біль, підтримуйте одне одного, це дуже зміцнює і об'єднує. Краще, звичайно, розмовляти з тими людьми, які вас зрозуміють. Маю на увазі, з тими, хто знає, що таке війна.
Також можна написати на папері свої відчуття, свій біль, пережити його у такий спосіб. Можна це робити неодноразово. Це знизить рівень негативу, руйнівних для вашої психіки емоцій. І допоможе не тримати біль у собі.
3. Використовуйте спогади у реальному житті.
Коли ви постійно думаєте про втрату своєї улюбленої оселі, ви згадуєте, як вам було добре вдома, якісь приємні моменти з того життя... Це добре, але це не повернеш. Можна спогади обернути на вашу користь. Тобто перенести, наскільки можливо, події зі спогадів у сьогодення. Наприклад, посиденьки з друзями, цікаві дитячі свята тощо.
4. Започаткуйте корисний проєкт, пов’язаний з рідною домівкою.
Наприклад, можна збирати кошти на відновлення будинку чи квартири, якщо від них щось залишилося. Нехай це будуть маленькі кошти, головне це робити. Бо такі дії дають хоча б маленьку віру у краще.
Якщо від оселі нічого не залишилося, то можна збирати кошти, нехай не на придбання житла, а на якісь нові речі. Ті, що втратили.
Зараз вже активно діє державна програма "єВідновлення". Не варто це забувати. І втрачати надію мати свій дім.
5. Дітям скажіть правду, але підберіть слова.
Дітям краще казати правду, але потрібно підібрати слова, які будуть адаптовані до віку та розвитку дитини. Дітям молодшого віку можна пояснити ситуацію через казку. Адже добро перемагає зло, тож і у вас буде все добре. Згодом. Поясніть це. З дітьми більш дорослими вже можна розмовляти відверто.
Розмова з дитиною має відбуватися у спокійному стані. Тож головне заспокоїтися вам. Дитина тоді теж почуватиметься спокійно. Так, рідну оселю дуже шкода, але ви живі, ви не постраждали і це — головне!
