"Ми живемо у підручнику історії". Як знімали фільм "Останній Прометей Донбасу"
Як виникла ідея фільму
Все почалося у січні 2024 року, цілком випадково. Знайомий розповів режисеру про енергооб'єкт майже на лінії фронту, де попри постійні удари ворога продовжують працювати люди. Для Штуки, документаліста і фотожурналіста, який давно хотів розповідати історії Донеччини, цього було достатньо.
Антон Штука під час спецпоказу фільму "Останній Прометей Донбасу" у Тернополі
"Як документаліст, документальний фотограф та просто людина, яка розуміє, що таке фіксація важливих моментів, я відразу вирішив, що ця історія вартує уваги — ще й об'єкт розташований на Донеччині, а мені важливо розповідати історії про цей регіон", — каже режисер.
Додатковим магнітом стала закритість об'єкта — потрапити на критичну інфраструктуру фактично неможливо. Але теоретична можливість доступу одразу зняла всі вагання.
Чотири дні на збори і в невідомість
Часу на роздуми не було: за деякими прогнозами, станція могла протриматися лічені тижні, а то й дні. Команду зібрали за чотири дні — і це в умовах, коли знайти людей на небезпечну поїздку майже на фронт надзвичайно складно навіть без жодних дедлайнів.
"Оскільки в нас не було часу якось підготуватися чи провести попереднє дослідження, ми фактично їхали в невідомість, знаючи лише те, що там небезпечно, постійні обстріли, але попри все працюють люди. А ще, що це майже лінія фронту — до нього лише якісь 10 кілометрів", — згадує Штука.
Енергетики в бронежилетах і зруйнована станція
Реальність здивувала всіх. Ніхто з команди раніше не бував на подібних промислових об'єктах — тим більше прифронтових і під постійним вогнем.
"Нас здивувало, що люди, які працюють на станції, уникають пересування поза будівлями — саме туди зазвичай прилітає артилерія, тож зайвий раз кудись вийти небезпечно. Дивно було також бачити енергетиків в бронежилетах, в касках, хоча, ну, їхня уніформа зовсім інша, і ми звикли їх бачити в іншому одязі. Також дивувало те, наскільки зруйнованою була станція", — розповідає режисер.
Кадр з фільму "Останній Прометей Донбасу"
Окремим викликом стали самі зйомки. Люди, які ніколи не були перед камерою і просто намагалися робити свою роботу в нелюдських умовах — без опалення, без води, під постійною загрозою обстрілів, — не одразу розуміли, навіщо тут з'явилися якісь кінематографісти.
"У перші дні на нас дивилися здивовано і трохи крутили пальцем біля чола: мовляв, а чого вам, хлопці, вдома не сидиться і навіщо ви сюди приїхали?", — усміхається Штука.
Навіщо документалістика під час війни
Роль документального кіно у воєнний час Антон Штука вбачає особливою — і не лише мистецькою.
"На мою думку, з важливістю документалістики зараз не може посперечатися ні ігрове кіно, ні серіальна продукція. Тому що надзвичайно важливо документувати саме те, що відбувається зараз. Та і невигадані історії та реальні свідчення завжди сильніші за будь-який сценарій", — переконаний режисер.
Документальне кіно, за його словами, є місточком між подією і глядачем — воно дозволяє прожити чужий досвід точніше, ніж будь-який художній фільм. А ще — показує, що звичайне реальне життя буває не менш захоплюючим за вигадану сценаристом історію.
"Хай як пафосно це звучить, ми зараз живемо у підручнику історії. Потрібно це розуміти та усвідомлювати", — каже Штука.
І додає, що кожен українець, на його думку, мав би вести щоденник — фіксувати почуття, думки, переживання, аби зберегти для майбутнього реальність того, що відбувається сьогодні.
Що режисер хотів донести глядачам
Для закордонної та української аудиторії у фільмі закладені різні шари. Для іноземного глядача — усвідомлення масштабу: одне маленьке місто, одне підприємство — а таких по всій Україні сотні, якщо не тисячі.
Для українців — дещо особистіше.
"Для української аудиторії мені важливо — хай як це банально зараз прозвучить, — аби люди знали своїх героїв. Щоб не було, звичайно, цих нісенітниць, коли люди перекривають дороги, виходять на якісь демонстрації проти енергетиків. І щоб наші глядачі почули саме мешканців Донеччини, побачили, як вони змушені покидати свої домівки, залишати їх просто під ударами ворога", — говорить Штука.
Режисер також наголошує: попри те, що майже всі герої фільму говорять російською, їхня позиція зрозуміла без перекладу.
"Останній Прометей Донбасу": офіційний український трейлер
Зустріч через рік і лист синові
Наприкінці 2025 року в Києві відбулася закрита прем'єра для самих енергетиків з Курахівської ТЕС. Виявилося, що після евакуації вони цілий рік не бачилися, і ця прем'єра стала їхньою першою зустріччю. Місто вже окуповане, станція зруйнована.
"Їхні емоції були неймовірно щирі, вони просто всі віталися, обіймалися, цілувалися, це створювало відчуття не просто, що ми прийшли, зібралися подивитися кіно, — а що це саме реально про реальних людей, про енергетиків, а не про творців, які зняли це кіно", — згадує режисер.
Одна з найзворушливіших історій — про героя фільму, який на початку повномасштабного вторгнення перебував за кордоном із сім'єю. Але повернувся в Курахове, бо відчував, що там потрібен. Врешті він втратив усе: дім, місто, станцію. Дружина подала на розлучення. Після перегляду фільму він попросив режисера надіслати посилання — хотів показати синам.
"Його син, подивившись фільм, написав йому повідомлення, що, можливо, не розуміє мотивацію батька повернутися в Курахове, але любить його та пишається ним", — розповідає Антон Штука.
Свої в Telegram 
