Немає сил на дослідження Сходу. Інтерв'ю з автором книги "Я змішаю твою кров із вугіллям" Михедом
Чи тобі щось зараз допомагає видихнути?
— Це дуже ілюзорна річ. Буває поганий день, буває кращий день. Частіше це поганий день, ніж нормальний день, але це дуже простий алгоритм за цей час повномасштабного вторгнення. Я думаю, що багато хто навчився приборкувати і вивести це в свідоме. Про те, що під час повітряної тривоги вночі, під звуки шахедів твоя ручка тягнеться до шоколадки. Після особливо паскудного обстрілу твоя ручка тягнеться о четвертій ранку до віскаря. Йде команда в мозок про те, що люди зазвичай в новий сезон купляють собі нову річ. І не думають про те, що їм доведеться тікати, і ця річ залишиться в тому зйомному приміщенні, чи в тій зйомній квартирі, чи де ти є, — і це нормально обростати речами.
Те саме стосується усвідомлених ритуалів спорту, зустрічі з друзями, які мають бути побудовані якимось визначеним часом, коли ти це можеш робити. І тоді якимось чином, в моєму випадку повторення якихось ритуалів, дозволяє тримати хаос більш-менш в якихось рамках. А коли у хаосу є рамки, то тоді ти можеш видихнути хоча б так.
Ти часто дозволяєш собі втікати від реальності?
— Куди тікати, як тікати? Це не та реальність, звідки є вихід. І при цьому це реальність, в якій хоч і нема виходу, але все одно це усвідомлений вибір так чи інакше її відчувати, проживати, занурюватись, описувати, дивитись. І це вибір без вибору. І втікти.... А ти куди втікаєш?
Враховуючи, що моя улюблена річ багато місяців під час обстрілів — читати історію геноцидів, величезну на 900 сторінок, або якісь такі речі, то те саме стосується 900 сторінок "Колонії" Макса Кідрука, яка, умовно, наукова фантастика, але навіть в цій науковій фантастиці з росіянами нічого не трапилось — вони все одно існують. І тебе все одно повертають в це коло.
Тому для мене певною мірою є похід в кінотеатр. Тому що це час, коли ти більш-менш не дивишся в телефон, якщо не приходять задачі. Але все одно ти не знаєш, на чому тебе доб'є. Тому що останній приклад, який зі мною трапився — це "Оппенгеймер" Крістофера Нолана тригодинний. І коли здавалося, що три години Нолан тебе забирає, і ти живеш цим світом, то мене найбільше крила якраз перша третина фільму, яка у нормальних людей в країні без повномасштабного вторгнення є якоюсь очевидно прийнятною в рамках нормального байопіку. А в моєму випадку мені було надзвичайно панічно складно це дивитись, тому що це світ, в якому люди мріють, це світ, в якому люди будують теорії, відпускають фантазію, яка може літати. І це світ, в якому люди будують життя, а не виживають. І все одно втеча від повномасштабного вторгнення не відбулась, як завжди.
Чи не виникло в тебе з моменту 24-го лютого знецінення якихось конфліктів, які є в мистецтві?
— Моя правильна відповідь, звичайно, має бути про неможливість знецінення, неможливість знецінення того, що відбувалось, неможливість знецінення того, що зараз відбувається, і люди можуть проживати якісь свої досвіди. Але в день, коли ми з тобою говоримо, провідне світове видавництво зробило оголошення про те, що вони будуть друкувати книжку перекладачки Умберта Еко Олени Костюченко, яка написала книгу есеїв "I love russia", в якому вона буде описувати свою любов до втраченої Росії, окупованої путінським режимом. І їй повну панамку напихали коментарів цьому видавничому гіганту. Але це українці і ті, хто все-таки мають відчуття емпатії. Але це якраз от приклад того, що ніби і не можна засуджувати, і це не той конфлікт, бо є і книжки такі, книжки такі,
а є книжки "хороших рускіх", які виходять під назвою "I love russia". І тому це приклади якраз того, що конфліктам варто приділяти увагу.
І далі виходимо на проблеми першого світу, тому що ми маємо їх так само розуміти і не фокусуватися виключно на своїх, тому що замкненість в собі і центризм, коли ми дивимося виключно на себе, може зіграти з нами злий жарт, коли ми пропустимо щось важливе, що відбувається в країнах наших партнерів. І так само в комунікації на якомусь нашому рівні культурної дипломатії чи те саме, що стосується міжнародних соціальних платформ, чи чогось такого, де все-таки варто розуміти якісь ширші процеси.
Як часто в твоїх думках зараз з'являється Схід України?
— Я багато думаю про Схід, і це очевидно. І я багато думаю про роботу над проєктом "Метамісто: Схід", завдяки якому ми з тобою познайомилися в перший день моєї роботи на цьому проєкті в Костянтинівці в грудні 2016 року. І багато думаю про інші міста. І тиждень, коли ми з тобою записуємо цю розмову, іде в друк шосте чи сьоме перевидання "Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український схід" з новою післямовою. Вона називається "Післямова вторгнення". І мені важливо було сконтактувати з багатьма героями, які з'являються в цій книзі, запитати їх, що з ними відбулося.
І за великим рахунком неможливо не думати. Тому що з шести міст, які описані в цій книзі, їхнє минуле, їхнє теперішнє, на той час, виходить, що це така велика своєрідна капсула часу гібридної війни між активними фазами вторгнення росії в Україну. І фактично це грудень 16-го, початок 20-го року. Тобто ці всі роки великим зрізом йдуть. І станом на тепер, що у нас є? У нас знову окупований Лисичанськ, знову окупований Сєвєродонецьк, у нас немає Бахмута, у нас постійно під обстрілами Костянтинівка, і час від часу прилітає в Добропілля і Покровськ. І цінність, яка не закладалася в цю роботу, вона з'явилась іще в тому, що є багато елементів, які назавжди втрачені.
І я не можу про це не думати, і я не можу не думати про те, що фіксується в відео, в мистецькому висловлюванні, в письмовій формі, в книжковій формі, в репортажистиці. Взагалі виявилось, що ми не знаємо, скільки відміряно нам, нашим героям, речам, про які ми пишемо. І фактично виявляється, що кожна маленька деталь важлива. Тому не думати про людей, не думати про ці місця неможливо. І один із головних героїв детективної лінії "Я замішаю твою кров із вугіллям" — спадщина Марка Микитовича-Залізняка — вона під окупацією. І те, що описані його архіви, те, що відскановані сотні його робіт в нашому архіві. Це одне із небагатьох місць тепер, де взагалі зберігається пам'ять про Залізняка.
А чого ти не усвідомлював про Схід, коли працював над "Я змішаю твою кров із вугіллям"?
— Існують речі, як, наприклад, втрата дому. Є одне, коли ти це уявляєш, читаєш, проговорюєш з людьми, бачиш людей. Зовсім інше, коли ти втрачаєш, маєш їхати з евакуаційним рюкзачком. Це, наприклад, одна з цих речей.
А що стосується більше Сходу як регіону? Чи є щось таке?
— Ні, немає. Це не час, в якому повномасштабне вторгнення для мене не відкриває чогось екстраординарного, що було пропущено. Я можу сказати, що за цей час вийшла, наприклад, праця Катерини Зарембо "Схід українського сходу". Це книжка, яку я тотально рекомендую. Вона йде далі в своїх героїв і так далі. Тобто суто в книжковому інформаційному якісь дослідження є. Те, що стосується якогось емпіричного чи інформаційного, я не можу сказати, що щось нове для мене відкрилося. Відкрилася прірва тих досвідів, через які проходили мої герої. Тепер ми з ними синхронізовані.
Які питання про Схід, які цікавили тебе раніше, втратили свою актуальність після 24 лютого?
— Вони з одного боку втрачають, з іншого боку набувають нового значення. Наприклад, коли росіяни знищують бельгійську спадщину у Лисичанську. І у тебе немає того, що ти можеш досліджувати фізично. І це питання в тому, що нам робити з Бельгійською спадщиною у Лисичанську? Просто ракету туди засадити, от і зробили. Мінус одне питання, що з цим робити.
З іншого боку, якісь речі, які були зроблені в рамках "Метаміста", набули ще нового значення. Як у тому самому Лисичанську, коли вони заходили в місто, вони бачили роботи Єжи Канап'є з цитатами Сосюри. І вони писали про те, що це ворожий простір, про те, що це україномовний простір. І їм тут не раді. Написи "Любіть Україну" по всьому місту. І вони відчували, що їм нічого сюди суватись. Я не можу сказати, що це дає зацікавлення сходом, а це додає ще якісь сюжети, які розвивались, вони далі рухаються по своїм лініям.
А чи хотів би ти знову повернутись до цієї теми, як дослідник?
— Найважливіше — це люди, а друга після людей складова — це коли можна без людей залізти в архів. І мені страшно цікаві архіви. В Донецьку має бути справа Залізняка, яка була на нього КДБ-шна, і її треба дивитись. Мені страшно цікаві архіви, пов'язані з Другою світовою, і так далі. І ці речі з історією становлення Донеччини. Ці речі мені всі дуже цікаві були б в плані того, щоб побачити цю українську, шотландську, бельгійську,
французьку, уельську складові. Але знову занурюватися в таке масштабне дослідження, яким було "Метамісто: Схід", як продовження "Я змішаю твою кров із вугіллям". Я думаю, що на цьому етапі та людина, яка могла це робити, поламалась. Тому це вже якісь задачі непідйомні.
Ти не відчуваєш, що можеш відновитися для цього?
— Я не знаю. Я не бачу такої великої мети, яка могла мені показати, що треба активізуватися і так далі. Повномасштабне вторгнення показало: можеш жити без виставок, можеш не читати, можеш не дивитися кіно. Багато що воно показало. І те, що стосується якихось культурних проєктів, просто для мене втратило свій сенс і важливість.
Тому що в моїй країні русня і треба ті засоби, які дозволяють їх вигнати звідси.
Тобі не здається, що культура теж може мати такий ефект?
— Може. Я ж нічого не ставлю. Я для себе. Я ж можу бачити цінність виставки.
За час повномасштабного вийшло в мене дві книжки, кожна з яких має свою читацьку аудиторію. Я маю своє знання, для чого я це роблю
і що я хотів би зробити з читачем. Але я говорю про якісь культурні проєкти, до яких я був залучений, а зараз я не бачу в цьому сенсу. І можу тільки радіти успіхам колег, і їх підтримувати в тому, що вони роблять.
Яким ти запам'ятав Схід?
— Дуже спекотним. Це нескінченне відчуття пустелі. Причому, ясно, що вони всі різні, ми були в різні періоди, бачили всі пори року: і холоднюче Добропілля наприкінці листопада, і депресивне Добропілля в лютому,
коли все опалюється вугіллям і це чорні просто вулиці. Але це якесь інше, дуже сухе повітря, і, скоріше за все, з глобальним потеплінням, я все частіше буду згадувати свій образ Сходу.
Тут просто треба пояснити, що завершальна стадія "Метаміста: Схід" з виставками, івентами, концертами, побудовою публічних просторів,
вона припадала якраз на другу половину літа і початок вересня — найспекотніший сезон, коли це був великий заїзд, і ми кілька тижнів підряд в різних містах працювали. І ясно, що це такий найяскравіший перший образ. Якщо копати далі, то там вже свої нюанси.
Тобі важко зараз читати?
— Ні. Прокляття знято, розблоковано, все нормально. Просто питання в часі, якого абсолютно бракує, але все нормально.
А що тобі допомогло повернутися до літератури?
— Читання мене й повернуло. Мені допоміг Стівен Кінг. Він мене навчив любити літературу в підлітковому віці і після різноманітних експериментів я зрозумів, що треба просто повернутися до цього. Так само, як багато хто говорив про регрес по музиці. Те, що ми слухали в підлітковому віці, в перші пів року дуже допомагало. І у мене був повний регрес до всього жахливого нью-метала і так далі. Те, що допомагало агресивному підлітку викрикуватись із Linkin Park, воно все працювало. Але різниця полягала в тому, що вже дослідницьким методом дорослої людини, я пішов ще далі вглиб цього періоду, дивлячись гурти вже в розрізі, як це все рухалось. Але підліткова література Кінга і підліткова музика допомогли.
А коли це сталось? В який часовий проміжок?
— Оскільки я читав нескінченно погано перекладений українською роман Кінга "Острів Дума", який має купу сторінок, то це був затяжний період від десь другої половини літа 2022-го до осені. А далі вже почалося.
А чи виникали в тебе думки про те, що ти взагалі ніколи не зможеш більше читати?
— Так це ж просто позбавлене сенсу. І є багато інших речей, які ти маєш знати і маєш робити, і пріоритетність зовсім інша. Для того, щоб зрозуміти, що читання — це не мовби одна зі складових твоєї ідентичності, яку у тебе не може забрати ворог, це дуже важлива штука. І це ж необов'язково читання для наших глядачів. Це значить те, що вони любили, і те, що забрав у них ворог, і що поступово вони могли собі це повернути. У багатьох це читання, як свідчать численні нововідкриті книгарні по всьому Києву, які відкрились у другій половині 2022 року, як цей тренд.
Але щоб я боявся, що я не буду читати. Тут така штука, що як із втратою всіх робіт в першій фазі пандемії 2020 року, так і з повномасштабним вторгненням. Коли в мене забирають все, у мене залишається література, у мене залишається ідентичність, що я письменник. І тоді це ядро. Я розкажу історії, фіксую те, що відбувається зі мною, з моєю родиною. А значить, теоретично, навіть перечитуючи ту писанину, яку я роблю, я все одно буду щось там читати. І смак до літератури, так чи інакше розуміння того, наскільки паскудно я написав, воно має залишатися.
А що ти зараз шукаєш в літературі найбільше?
— Відпали величезні пласти того, що читали раніше. Те, що читалось по роботі, те, що читалось по якомусь дослідженню, яке видається. У мене залишилось чисте задоволення від літератури. Тому я вперше за дуже багато років просто отримую задоволення. І нічого не шукаю, крім задоволення.
З одного боку, це свобода. З іншого боку, враховуючи всі обставини, це не свобода, тому що час — година перед сном, якщо вона є. Але я дивлюсь більше в бік класичної літератури: й української, і світової. І при цьому, звичайно, як завжди, величезний інтерес до нової української літератури, щоб розуміти, що колеги роблять і як у них справи.
Що останнє тобі найбільше сподобалось?
— Останнє, що мені найбільше сподобалось — це "Бігуни" Ольги Токарчук. Це роман, за який вона отримала "Букера" і це Нобелівська лауреатка, яку я дуже давно хотів прочитати. І в той же вечір, коли вона отримала Нобеля, я, розуміючи, що розкуплять всі книжки, одразу замовив дві. І вони пролежали дуже довго. І от ми з ними зустрілися.
І це дивовижний переклад Остапа Сливинського. І це дуже сильне враження. Тобто це книжка, яка ці банальні питання, які я ненавиджу про те, з якою книжкою можна опинитись на безлюдному острові. От "Бігуни" — це така книжка.
Свої в Telegram 
