Дмитро Чернобай ліпить діорами на честь воїнів. Його батьки загинули в блокадному Маріуполі
Дмитро Чернобай ліпив з самого дитинства, цьому хлопця навчила мати. Відтоді ліплення стало його улюбленим захопленням. З пластиліну Дмитро робив фігурки зоряного десанту, але з початку війни у 2014 році тематика його робіт змінилася — тепер головними героями стали українські захисники. На виставку Дмитра прийшли рідні, друзі та знайомі. На жаль, ті, хто понад все пишався б успіхами Дмитра, не могли у цей важливий для нього день бути поруч. Його батьки загинули у березні 2022 у Маріуполі, саме тоді російська авіація нещадно знищувала місто і вбивала його мирних мешканців.
Родина Чернобай жила у 23-му мікрорайоні, неподалік від стадіону Ілліча. На шостому поверсі мешкав Дмитро з батьками. А у квартирі навпроти — його бабуся з дідусем. Їй 83, йому на 2 роки менше, повністю паралізований після інсульту. Недалеко від центральної прохідної "Азовсталі" жила тітка Дмитра, рідна сестра його батька. Ще одна сестра Ганна з Маріуполя переїхала до Києва ще у 2014 році. І саме вона на відстані допоможе племіннику вибратися з окупованого Маріуполя.
Приїхав на практику до рідного міста і пережив пекло на землі
На початку 2022 року Дмитро поїхав з Києва до рідного міста проходити практику. Його батько був програмістом, і хлопець планував отримані в університеті знання застосовувати на практиці у компанії батька. Повернутися у столицю до повномасштабного вторгнення Дмитро не встиг, тому всі жахіття, які відбувалися в Маріуполі, переживав поруч з рідними людьми.
Дмитро Чернобай на виставці "Війна. Ще триває"
24 лютого Дмитро ліг спати о 4 ранку і вже за годину прокинувся від вибухів. Коли в місті зникла вода, він з батьками збирав дощову та кип’ятив її, а коли було тихо — шукали їжу в розбитих магазинах. Готувалися до довгої облоги.
"8 березня, у момент затишшя, ми змогли з’їздити в інший район міста. Дорогою ми бачили, як все поступово рівняється з землею. Усюди були касети від реактивних систем залпового вогню та нерозірвані снаряди. І багато зруйнованих будинків", — згадує він.
Люди повільно помирали під завалами
Ганна Чернобай, тітка Дмитра, згадує, що з першого дня повномасштабної війни переймалася за рідних. Каже, що останній раз розмовляла з братом 8 березня. Він подзвонив, щоб привітати зі святом. Сказав — найстрашніше, коли над будинками проносяться літаки та скидають авіабомби. І трупи повсюди й ніхто їх не прибирає. Люди намагаються виживати та сподіваються на “зелений коридор”.
"Домовилися, що він телефонуватиме, як тільки з’явиться така можливість. А далі — тиша. З’явилися телеграм-канали, в яких люди розшукували своїх рідних з Маріуполя. Там побачила згорілий будинок біля школи №67. Люди в групах писали, що багато жителів того будинку згоріли живцем, а інші загинули у заваленому підвалі", — розповіла вона.
Люди спустились туди, аби врятуватися від ракет та бомб, але підвал став для них смертельною пасткою. Хтось загинув одразу, були й ті, хто помирав повільно. Згодом очевидці, яким вдасться живими вибратися з міста, напишуть, що ще багато днів під завалами було чутно крики, потім стогін, а наприкінці — тиша.
День, коли не стало батьків…
Увесь цей час родина жили у квартирі, а після 11 березня почалося справжнє пекло — постійні вибухи, перестрілки та літаки над будинком. Той день у пам’яті Дмитра закарбувався на все життя.
"Наші військові зламали магазин "Щирий кум", запустили туди людей. Сказали, брати які хочуть продукти, крім алкогольних напоїв. Військові розбивали пляшки об підлогу, щоб нікому не дісталися. Тато з сусідом пішли в той магазин. Повернулися з великою кількістю продуктів, навалених у магазинний візок. Почали розвантажувати візок біля під’їзду, якраз я з мамою спустився. Переклав у два пакети та поніс у квартиру на шостий поверх. Мати залишилася з батьком. Я з дому взяв ще пакети для решти продуктів. Коли я був між третім та другим поверхами, будинок затрясло — російський винищувач поцілив двома ракетами у наш будинок. Сусід, з яким тато ходив в магазин, отримав контузію, батьки миттєво загинули, а з ними ще і сусідка", — згадує Дмитро той жахливий день.
Дмитро з тіткою Ганною
17 березня Ганна Чернобай отримала першу звістку від колишнього чоловіка. Він зміг додзвонитися, щоб повідомити сумну звістку.
"Говорить, я піднявся до твоїх. Мама і так погано бачила, а від всього пережитого повністю втратила зір. І брата з невісткою немає, а ось племінник живий. На цьому зв’язок обірвався. Згодом мені вдалося від сусідів дізнатися, що сталося. У під’їзд прилетіла некерована ракета, яка влучила в п’ятий поверх. Тут же стався приліт другої, влучання в автівку, яка стояла біля під’їзду. Уламки від машини й стали причиною смерті батьків племінника", — каже Ганна.
З того дня Дмитро став жити в коридорі своєї квартири, бо в інших кімнатах повибивало вікна.
"Пушок, це мій кіт, весь час так і ліз в ті кімнати, а я його тримав, адже там все було в уламках від скла та ракет. Спав під двома ковдрами, бо було дуже холодно. Коли було страшно, особливо о дев’ятій ранку — це час, коли русня була найактивнішою, і літаки літали, і арта стріляла і все дуже близько до нас, — йшов до сусідів. У інший час намагався щось приготувати поїсти для бабусі з дідусем, лагодив вікна, чесно сказати, все виходило так собі. В один з днів наважився піти до Приморського району, там мешкала моя дівчина. Це десь за п'ять кілометрів від мого дому. Взяв сумку з їжею та водою. Йшов з сусідом. Кота залишив бабусі, сказав, що повернусь увечері або наступного дня. Трохи відійшовши від дому, ми побачили російський Т-72Б3 з написом "саранск" на стволі.
Там же стояли окупанти, вони усіх перехожих з інших районів хапали, залякували зброєю, ретельно обшукували. Серед руїн колись житлових будівель вони будували спостережні та стрілецькі пункти, оточивши себе мирним населенням, ніби живим щитом. Вже на половині шляху, десь у приватному секторі, ми присіли перепочити, бо йти важко було, всюди кратери та уламки, і одразу почули свист міни. Почали бігти далі і вже туди, де ми хвилинами раніше сиділи, почали падати міни", — розповідає Дмитро.
Дивом діставшись до місця, Дмитро дізнався, що дівчини немає, її забрали родичі за декілька днів до того у Запоріжжя.
Фігурка "Редіса" зі скульптурного пластиліну
"Дорогою додому я зустрів воїна "Азову", він контролював дорогу та стежив за пересуванням ворога. Не передати словами, який я був радий його побачити. Я подякував йому за те, що він не здався, за те, що намагається захистити нас. Потім я бачив ще багатьох наших воїнів, морпіхів, нацгвардійців, тероборонівців і "азовців". Щоразу пропонував їжу, воду та цигарки, але вони завжди відмовлялися. Все, що я міг — це сказати "дякую", — згадує Дмитро.
З котом на мопеді подалі від Маріуполя
Коли Дмитро йшов від своєї дівчини, побачив людей з телефонами, у деяких місцях ще пробивався зв'язок. Зателефонував коханій, а вона вже передала Ганні, що Дмитро живий. Тітка почала шукати можливість вивезти племінника з блокадного Маріуполя.
"У батька Діми був заряджений мобільний телефон, бо він його одразу після зникнення зв’язку вимкнув. Це і стало порятунком для племінника. Вигадала пароль "тьотя Аня", сказала, що будь-яка людина, яка приїде до нього і скаже цей пароль, щоб він без розмов слідував за ним", — каже Ганна.
Діорама "Контракт окончен"
Діорама "І за це ти помер"
Під кінець березня за Дмитром приїхав чоловік на мопеді й забрав його до себе додому, у село на узбережжі моря за 40 кілометрів від Маріуполя. Там хлопець пробув дві доби, поїв, помився і відпочив, а потім той же чоловік довіз Дмитра до Бердянська. Звідти хлопець поїхав автівкою з незнайомими людьми, які їхали до Запоріжжя.
"Ми їхали великою колоною. Було багато блокпостів на шляху до підконтрольної території. На одному з них орки якось увімкнули мій телефон, який був "мертвий" ще з того моменту, як зникло світло в Маріуполі. І побачили багато того, що їм не сподобалося. Вони мені погрожували то розстрілом, то ще чимось. Але за мене чогось заступився один з них, віддав телефон і відпустив. На іншому блокпості в того чоловіка, що взяв мене з собою, забрали ноутбук. Ми доїхали до Василівки, коли вже було темно. Нас місцеві пустили до підвалу, там ми й ночували.
Вранці ми всі зібралися і поїхали до Запоріжжя. Дорогою ледь на міну не наїхали. Вже на підконтрольній території наші військові пропонували їжу, воду і всіляку допомогу й супроводжували аж до самого Запоріжжя. А там вже мене зустріла моя дівчина", — розповів Дмитро.
Емоції від пережитого в пластиліні
Хлопець через переохолодження захворів на двостороннє запалення легенів. Згодом він з дівчиною переїде до Києва. Дмитро продовжить навчання, але щодня подумки буде повертатися в березневий Маріуполь 2022 року. Те, що він побачив і пережив у рідному місті, назавжди залишило відбиток в його пам’яті. І нарешті свої емоції та переживання відобразяться в фігурках та діорамах зі скульптурного пластиліну. Ними він показує хоробрість та мужність захисників, ціну, яку вони платять за наш спокій, свободу та майбутнє. А також обличчя ворога, який прийшов до нас, щоб все зруйнувати, а що залишиться, те забрати собі.
Діорама "Ціна"
Діорама "Ціна"
Діорама "Штурмовик"
"Я хочу, щоб українці не забували, що війна, жорстока війна, ще триває. Щоб ніхто не забував наших героїв, щоб ми завжди пам'ятали цю війну і хто насправді такий цей "расіянін" та його "рускій мір", — каже Дмитро.
Завдяки наполегливості й трьом тисячам доларів Ганні Чернобай вдалося у квітні вивезти лежачого батька та незрячу матір з окупованого Маріуполя. А ще дистанційно домовитися про ексгумацію і перепоховання батьків Дмитра на кладовище.
Свої в Telegram 
