Ми потрапили у епіцентр бою у Маріуполі. Над нами свистіли кулі і розривалися міни, але ми вижили
Намагалася жити у звичному ритмі
Влада — корінна маріупольчанка. У рідному місті вона закінчила Маріупольський державний університет та стала журналісткою.
"Спочатку працювала за фахом, трохи згодом за сімейними обставинами була змушена шукати віддалену роботу. Так я стала копірайтеркою. Паралельно стала цікавитися здоровим харчуванням та спортом. І моє хобі переросло у професію: я стала тренеркою й працювала в одному з фітнес-центрів".
Влада працювала копірайтеркою та тренеркою
Влада згадує, ще наприкінці грудня 2021 року активно розповсюджувалася інформація про можливий напад росіян. Проте вона в це не вірила. Каже, багато років Маріуполь був справжнім форпостом, тому було відчуття справжньої безпеки та захищеності.
"Та вже 24 лютого я прокинулася від дзвінків друзів о п’ятій ранку. Вони й повідомили, що розпочалася війна. На той час ми жили з хлопцем на орендованій квартирі в самому центрі міста, навпроти "Вежі". Звуків вибухів ми не чули, тому вважали, що до нас ворог не дійде, а наші захисники дадуть гідну відсіч ще на околицях".
Але про всяк випадок вони зібрали тривожну валізу та найнеобхідніші речі.
"Була думка про евакуацію. Але коли ми почитали новини, зрозуміли, що безпечних місць наразі немає. Тому вирішили залишатися вдома".
За словами Влади, у перші дні повномасштабного вторгнення у місті розпочався хаос. Місцеві жителі намагалися зробити запаси провізії та води.
"Ми намагалися не панікувати. Вирішили пройтись містом й про всяк випадок придбати переноску для нашого кота. Дійшли до Центрального ринку і там вперше почули гул сирени через оголошення повітряної тривоги. На той час там працювали всього два магазини: зоомагазин і скринька із солодощами. Купили все, що було потрібно для кота, а собі — цукерки. З цим й повернулися додому".
Влада намагалася жити звичним для неї життям і не панікувати. А ще — абстрагуватися від того, що відбувалося.
"Рятувало, що не було обстрілів у нашому районі. Тому ще 26 лютого я встигла сходити на манікюр до майстрині, яка працювала поблизу ринку Бахчиванджи, що на перетині Приморського та Центрального районів. Дорогою я вперше побачила, як над головою пролетіла ракета".
Поки був зв’язок, Влада підтримувала спілкування з молодшим братом.
"Ми жили окремо, й він залишався в Маріуполі. Ще тоді повідомив, що у разі чого, він може бути за іншими адресами в квартирах своїх друзів, які у перші дні евакуювалися й залишили йому ключи про всяк випадок".
Перші обстріли
На початку березня в Маріуполі зникли всі комунікації.
"Спочатку зникло електропостачання, потім — вода й газ. Не було зв’язку, ми опинилися у повному інформаційному вакуумі. І тоді почали з’являтися думки, що на цьому життя закінчується. Хіба ж ми знали, що найстрашніше на нас чекає попереду".
Влада згадує, 9 березня ворожі снаряди вперше прилетіли до їхнього подвір’я.
"В той момент ми були у квартирі. На щастя, обійшлися легким переляком. Вибуховою хвилею повибивало скло. Ми намагалися хоч якось прикрити ці дірки, але зробити це було практично нереально. В квартирі було дуже холодно, температура на вулиці була низькою. Ми не могли відігрітися. Йти в укриття не схотіли, бо там було так само страшно й холодно. Ми залишалися у себе".
З того дня обстріли неподалік будинку не вщухали. Прильоти були ледь не щогодини. Навкруги були влучання у будинки, вони вигоряли на очах.
Перехід у центрі міста, куди росіяни скинули бомбу
"Та найстрашнішим днем стало 15 березня. Того дня з літака росіяни скинули авіабомбу на пішохідний перехід у центрі, що на перетині проспектів Миру та Металургів, прямо поруч із наших будинком. Коли трохи затихли бої, ми вийшли, щоб подивитися, що трапилося. Коли побачили воронку від цього прильоту, зрозуміли, що наступною ціллю може стати наш дім. І вціліти ми точно не зможемо. Тому вирішили йти до батьків хлопця, які жили на вулиці Італійській".
Не найкраще рішення
Та коли Влада з хлопцем прийшли до його батьків, зрозуміли, що то був не найкращий варіант.
"Квартира була на першому поверсі. Але найстрашнішим було те, що будинок стояв на першій лінії, яка прострілювалася з обох боків. Ми не відчували себе захищеними й там".
Влада каже, обстріли не вщухали фактично ні на мить.
"Ворог гатив по будинках навкруги й фактично всі вони від цього або були зруйновані, або повністю вигоряли. Їхньою ціллю став і медичний центр "Адастра". Чомусь їм здавалося, що він був базою, яку треба знищити. Та поцілити у медцентр вони не могли, тому гатили хаотично по житлових будинках".
Медичний центр "Адастра"
Деякий час Влада з родиною хлопця залишалися в квартирі, та за декілька днів перебралися до тамбуру.
"Там були досить щільні стіни. Ми винесли туди крісла, матраци. І весь час проводили там. Так ми прожили практично два тижні. Та якось до нас забігли українські солдати й повідомили, що дорогою йтимуть російські танки й відбудеться бій. Сказали, що нам треба або сховатися у підвалі, або покинути домівку. Ми розуміли, що гатити будуть рандомно й можуть поцілити в наш будинок. Тому треба було щось вирішувати, при чому оперативно".
На той час вітчим хлопця Влади, який велосипедом їздив містом, аби навідати свою літню матір, розповідав, що 23-й мікрорайон росіяни вже окупували.
"І там вже не точилися бої. Тож він запропонував ризикнути й прорватися до будинку його матері. Інших варіантів у нас не було, тому ми зібрали речі й рушили до неї".
В епіцентрі бою
Влада згадує, того дня була сонячна погода, і на диво було дуже тихо.
"Та ця тиша дуже насторожувала. Тільки-но ми дійшли до міської лікарні №3, перейшли дорогу, як побачили наших військових. Вони наполягали, щоб ми швидко йшли звідти, бо зараз розпочнеться бій. Виявилося, що на боці лікарні вже були росіяни, а з іншого боку, де ми опинилися, стояли наші захисники".
І саме в цей момент, згадує Влада, росіяни відкрили вогонь.
Коли обстріли вщухли, Влада з родиною встигли забігти у напівпідвальне приміщення одного із закладів, що у декількох метрах від балкону, за яким вони ховалися.
"Раніше там готували суші, ми забігли у кухню цього закладу. Знову почули перестрілку, яка тривала близько двох годин. Коли настала тиша, вирішили рухатися далі".
Проспект Миру, яким рухалися Влада з родиною, став умовним кордоном між російським військом та українськими захисниками.
"Нам треба було перейти цей проспект на той бік, де була русня. Дорогою знову побачили якийсь дим, в паніці загубили вітчима хлопця. Та вирішили йти далі. На щастя, до нас ніхто не чіплявся. Лише один раз мене зупинили з питаннями щодо мого рюкзаку, бо він був камуфляжним".
Влада згадує, дорога була страшною не лише через обстріли. Дуже важко було йти містом через моральний стан.
"Ми бачили знищений Маріуполь, обгорілі та зруйновані будинки. Та найстрашнішим було бачити тіла мирних жителів, які валялися на дорозі, в парку. Якщо говорити точніше, здебільшого містом були розкидані рештки людей".
Добратися до будинку мами вітчима вдалося. Це була багатоповерхівка, а з вікон квартири відкривався вид на зруйнований Кіровський мікрорайон і завод "Азовсталь".
"Нам було видно, як вони палали, як здіймався дим. Було дуже страшно від розуміння, що в ті моменти гинули ні в чому невинні люди. Які жили в своєму місті, будували плани, про щось мріяли".
Випадкова зустріч
Трохи оговтавшись, за декілька днів Влада з хлопцем рушили навідатися до квартири, де вони були.
"Йшли через приватний сектор. Проходили повз мій факультет філології та масових комунікацій. Він був фактично зруйнований. Коли дійшли до нашого будинку, що біля "Вежі", побачили, що він практично повністю вигорів. Але наша квартира вціліла. Пожежа була лише у ванній кімнаті. Ми зібрали рештки речей й пішли звідти".
Двір біля будинку Влади
Дорогою Влада намагалася знайти брата. Про його долю вона нічого не знала.
"Заходила до укриття в "Terrasport", там його не було. Він жив неподалік ринку Бахчиванжи. Коли дійшли туди, побачили, що фактично всі будинки поруч зруйновані. Пройти до його будинку ми не змогли, бо нас не пропускали окупанти. Я дуже переживала, але вірила, що він вижив. Востаннє ми бачились в середині березня".
Влада розуміла, що залишатися в окупованому місті вона не зможе. Вони почали шукати варіанти виїзду. Так від людей дізналися, що є автобуси, які вивозять людей до сусіднього селища Микільське.
"Ми поїхали туди, купили продукти та їжу для кота. Але назад нас відмовлялися везти. Окупанти казали, що такі рейси організовані для того, щоб люди виїжджали у бік росії. Нас цей варіант не влаштовував, тому ми вирішили будь-що повернутися назад".
Там, у селі, Влада побачила приватного перевізника. Він сказав, що може вивезти їх в Україну за 200 доларів.
"Вирішили спочатку повернутися до батьків хлопця, привезти їм продукти. Рушили пішки, та дорогою нас підібрали російські журналістки-зоозахиснці. Вони підвезли нас до Маріуполя".
Вдома Влада з хлопцем зібрали речі й вирішили ризикнути і знову поїхати до Микільського, щоб знайти того перевізника.
"Тоді вже розпочалася фільтрація. Я розуміла, що не пройду її, бо колись служила в "Азові". Тим, хто був на пункті пропуску, ми сказали, що повертатися в Маріуполь більше не будемо, тож вони лише перевірили наші речі й випустили. На диво, на тому ж самому місці ми знайшли того перевізника, який і погодився вивезти нас".
Їхали полями. Перевізник знав, як можна рухатися, аби уникнути зайвих перевірок та блокпостів.
"Лише на в’їзді до Бердянська були ретельні обшуки. Перевіряли всі речі, мого хлопця змушували роздягатися, аби перевірити наявність татуювань. Лише після цього нас пропустили".
У Бердянську перевізник познайомив Владу та її хлопця зі своїм знайомим, який за 500 гривень на добу здав їм у себе житло.
"Там вперше ми змогли нормально помитися і хоч трохи привести себе до ладу. А ще зловити зв’язок й набрати брата. Додзвонитися до нього я не змогла, тому почала писати спільним знайомим. Вони й повідомили, що той встиг вибратися з Маріуполя на декілька днів раніше нас і вже у Львові".
Чоловік, в якого зупинилися Влада з хлопцем, познайомив їх з жінкою, яка під виглядом гуманітарних рейсів організовувала виїзд з Бердянська до Запоріжжя. За свої послуги вона брала тисячу гривень з людини. Одним із таких рейсів Влада з хлопцем рушили до Запоріжжя.
"Дорогою окупанти декілька разів намагалися повернути наш автобус назад. Це було поблизу Оріхового. Вони говорили, що дорога замінована, але водій якось домовився й ми проїхали в об'їзд".
Війна кардинально змінила життя
Із Запоріжжя Влада з хлопцем виїхали до Тернополя. Там прожили пів року. Потім її хлопець пішов захищати Україну. А Влада перебралася до Києва. Нині вчиться жити наново і продовжує працювати копірайтеркою.
Зараз Влада живе у Києві
А ще дівчина вже рік не читає новин.
"Спочатку я моніторила все, що тільки можна. І це мене дуже травмувало. Тому я заборонила собі це робити".
Влада ділиться, після пережитого її життя дуже змінилося.
"Я стала дуже критично ставитися до свого оточення і того, що відбувається й забирає мою енергію. У моєму житті стало більше спорту, більше медитації".
Тренерством Влада більше не займається.
"Спочатку всю агресію через війну я перекидала на себе через спорт. І це мене травмувало. Я не змогла опанувати себе, тому займатися з людьми я точно не зможу".
Влада вірить в деокупацію рідного міста, але повертатися туди не планує.
"Окупанти вбили мій Маріуполь, позбавили мене моїх улюблених місць, знищили те, що було таким дорогим серцю. Не думаю, що колись зможу приїхати у своє місто. Дуже боляче".
Свої в Telegram 
