Якби ми були радикальнішими — цього не було б. Спогади Юлії Кішенко про Євромайдан у Луганську
Юлія Кішенко народилася та виросла в Луганську, там же будувала своє життя та мріяла про щасливе і світле майбутнє в Україні. Проте не судилося. У 2013 році у Луганську, як і в інших містах незалежної України, вийшли на мирні мітинги, щоб виступити за євроінтеграцію та змусити владу відмовитися від проросійського курсу. Юлія та її чоловік — не виключення. Адміністративні будівлі в Луганську почав захоплювати російський спецназ, а “тітушки”, яких туди завезли, почали погрожувати місцевим активістам розправою. Після того, як чоловіка Юлії відпустили з полону, родина вирішила їхати з Луганська. Юлія поділилася спогадами про рідне місто та Євромайдан у Луганську в інтерв’ю для Cвої.City.
21 листопада 2013 року у Києві та багатьох містах України розпочався Євромайдан та Революція Гідності. Тисячі людей по всій країні вийшли, щоб виступити за Європейську інтеграцію та змусити владу відмовитися від проросійського курсу. Цьогоріч виповнюється 10 років з початку Єврореволюції.
_____________
Луганськ — це моє місце сили
Юлія Кішенко прожила в Луганську 27 років від народження. Після закінчення природничо-географічного факультету Луганського національного університету імені Тараса Шевченка вона залишилася жити та працювати в рідному місті
“Я почала працювати за спеціальністю в Луганському обласному дитячо-юнацькому центрі туризму і краєзнавства, де була керівницею гуртка юних археологів. Я викладала для дітей, возила їх в археологічні експедиції, організовувала обласні змагання туристичного та краєзнавчого напрямків, багато подорожувала, займалась туризмом”, — розповіла Юлія.
Юлія не залишала без уваги й громадські активності. Тоді Луганськ почав активно розвиватися, у чому велика заслуга місцевої молоді.
“У Луганську я жила своє звичайне молоде життя: брала участь в громадських активностях, культурному житті. Тоді наше місто якраз почало активно розвиватись, було багато молоді, яка прагнула змін. Ми організовували дійсно цікаві та потужні заходи — культурні й історичні. У нас почали відбуватись фестивалі, концерти, виставки. Та й взагалі вирувало активне життя, в якому я брала участь”.
До 2014 року в Луганську проживало близько 450 тисяч людей. Після початку російського вторгнення тисячі луганчан фактично стали вигнанцями з рідного міста. Попри всі події, Юлія називає Луганськ найулюбленішим містом.
“Луганськ — це моє улюблене місто. Мої друзі зараз кажуть, що вони ненавидять Луганськ і не хочуть туди ніколи повертатися, і що їм все одно, що там буде відбуватися. Але це не про мене точно. Це моє місце сили, і я дуже люблю це місто, цей регіон. Я не була там уже 9 років, хоча до цього я обходила своїми ногами всю Луганщину. Це надзвичайно красивий регіон, надзвичайно крута природа, добрі люди”, — каже Юлія.
Молодь у Луганську прагнула змін
Про те, як розпочиналися події, які потім переросли у 10-річну війну на сході, Юлія згадує, зітхаючи. Каже, що пам’ять уже потрохи стирається, але біль все одно залишається.
“Разом з Києвом у Луганську почав збиратися свій Майдан. Ми діяли в унісон, тому що була частина суспільства, яка теж прагнула євроінтеграції і яка не погоджувалася з тодішнім президентом Януковичем. Він хотів розвернути вектор розвитку нашої країни на проросійський, але були проукраїнські люди, які бажали підтримати асоціацію з ЄС”, — згадує Юлія Кішенко.
Після побиття студентів у Києві Луганськ також зібрався на акцію з підтримкою студентів і проти свавілля. Після цього почались регулярні мирні акції на центральній площі біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Юлії тоді було 26 років.
“Наш осередок небайдужих жителів ми називали “Луганський Євромайдан. Громадський сектор”. Це була неформальна назва. Ми збиралися протягом всієї зими та весни. Іноді раз на тиждень, іноді частіше. Влаштовували мирні акції, мітинги, ходу чи велопробіг. Ми не були причетними до жодної політичної партії, не мали якогось суперлідера, а були такою “горизонтальною” ініціативою, яка виникла від простих людей, які бажали змін”.
Чоловік Юлії був одним з організаторів мирних акцій, а сама Юлія його підтримувала, бо мала чітку позицію: Україна — це Європа.
“Це було дійсно бажання змін, європейський вектор та подолання корупції, це процвітання України, що видавалось дуже сумнівним при діяльності Януковича і взагалі тієї влади, яка була місцевою на Луганщині. Це саме вони потім просто "здали" нашу область”.
Люди в Луганську розділилися на три групи: ті, хто підтримував Україну, ті, хто прагнув до росії, та найбільша частина — ті, що займали нейтральну позицію.
“Якби ті, хто потім виїхав через війну й почав казати, що вони не хотіли ні в яку росію і хочуть, щоб Луганськ був українським, якби цей натовп тоді виходив на площі й чинив мирний спротив, то було б усе по-іншому. Або можливо й не мирний спротив. Я вже зараз думаю, якщо б ми тоді були більш радикальними і не вірили в мирну та цивілізовану комунікацію, то нічого цього не було б”, — поділилася думками Юлія.
"Тітушки" "спалилися" на слові "шавєрма"
На протидію мирним акціям луганчан проросійські сили почали збирати свої “мітинги”. Мирними їх важко назвати, бо деякі люди були озброєні, а всі вони явно налаштовані агресивно.
“Проти наших акцій почали збиратися контракції. Вони приходили, заливали зеленкою екрани, на яких ми демонстрували українські фільми, заливали чаєм наші ноутбуки. Весною з’явились учасники тих митінгів з рф, їх спеціально привозили автобусами. Було дійсно багато “понаєхавших” з росії. Навесні 2014 року вже почали привозити з Бєлгорода автобусами людей. Вони ходили містом й питали, де можна купити “шавєрму”. У нас у Луганську ніхто й ніколи не називав шаурму “шавєрмою”. Одразу зрозуміло, звідки вони приїхали”.
Згодом “тітушки” почали погрожувати зброєю людям, які зібралися на мирні проукраїнські акції. Були й побиття, люди виходили з мітингів з травмами голови та кінцівок. Горе не обійшло й родину Юлії.
“Більш жахливі речі почали відбуватись вже в квітні-травні 2014-го року, коли російський спецназ почав захоплювати адмінбудівлі. 3 травня був захоплений обласний військкомат у Луганську. Мій чоловік вів з місця подій прямий ефір, коли його схопили та забрали в полон”.
У полоні в захопленій будівлі СБУ чоловік Юлії Кішенко пробув добу. Уже тоді окупанти вдавалися до фізичного та психологічного насильства проти цивільних полонених.
“Мій чоловік доволі яскравої зовнішності — високий, був з таким хіпстерським “хвостом”. Усю зиму його бачили на мітингах, тому його впізнали. Зі словами “О, це ж цей бандерівець”, йому зав’язали руки, приставили до спини автомат, кинули в машину й повезли в невідомому напрямку. Потім ми з'ясували, що відвезли його до захопленої будівлі СБУ, де над ним знущались та влаштовували тортури”, — розповіла Юлія Кішенко.
Уже на той час проросійські люди почали погрожувати місцевим активістам, радили їм виїжджати, щоб врятувати своє життя. Тоді Юлія з чоловіком вирішили їхати з Луганська.
“Людей почали захоплювати в полон усе частіше. Вони робили так, щоб активні проукраїнські люди виїжджали з міста. Вони прагнули позбутися цього спротиву. Ми вирішили, що наше життя важливіше, тому евакуювалися з Луганська”.
Після вимушеної евакуації Юлія разом з однодумцями створили громадську організацію “Схід SOS”, яка зараз в Україні є чи не найбільшою організацією, що опікується переселенцями з окупованих територій. У “Схід SOS” Юлія Кішенко очолює освітній напрямок та мріє відроджувати сферу освіти на рідній деокупованій Луганщині.
Свої в Telegram 
