Я повернулась до Маріуполя рятувати поранених. Троє захисників з моєї родини нині у полоні росіян

З коханим не бачилася понад два роки

Юлія й Олександр познайомилися в одній із соцмереж в середині літа 2020-го, чоловік тоді був на ротації. Так і почалися їхні стосунки: спочатку багато спілкувались телефоном, а через кілька місяців довгоочікувана зустріч. На жаль, побути разом закоханим не судилося — на початку осени 2021 року Юлія провела Олександра на службу, попереду було 8 місяців бойових завдань.

“Після цього ми переважно переписувались, і я так сподівалася, що після закінчення контракту Сашко залишить армію і наші стосунки стануть іншими, стабільними. Про його службу багато розповідати не можу, та я особливо майже нічого й не знаю. Він артилерист, вибирав сам куди йти служити, казав, душа лежить до цього”.

Тоді була їхня остання зустріч. Вже понад 26 місяців Юлія не бачила свого коханого. У вересні Олександру виповнилося 34 роки, це вже другий його день народження у полоні.

Всі бігли з Маріуполя, а Юлія поверталася до рідних

Повномасштабну війну жінка зустріла в автобусі, який заїжджав в Одесу. Ще на під’їзді до міста Юлії та іншим пасажирам почали телефонувати рідні. Почалося, російська армія пішла в наступ.

Юлія повернулась до Маріуполя, бо там чекала рідня, а потім пішла у шпиталь, аби рятувати пораненихАвтор: особистий архів

“У Маріуполі мене чекала сім’я: донька з сином, яким тоді було 12 і 7 років, мама, дві сестри та півторарічна племінниця. Додому я змогла повернутися тільки під вечір 26 лютого: потягом дісталася до Пологів, а потім автівкою. Коли добралась до рідних, сказала, що вони поїдуть до друзів в Тернопіль, де їх вже чекали, а я залишусь допомагати. Вони відмовились і сказали, що чекатимуть мене, щоб разом потім поїхати. Ніхто ж не очікував, що в Маріуполі буде справжнє пекло. Не думали про те, що наше місто може опинитися в такій пастці, тим паче евакуацію у нас не оголошували. Мер міста до початку березня сказав, що немає причин для паніки, що треба потерпіти, скоро буде допомога. Тому, мабуть, і я не стала наполягати на їхньому виїзді”.

Став на захист, щоб з дружиною поховали в українській землі

З 27 лютого по 23 березня Юлія була у складі Маріупольської тероборони — як медикиня допомагала евакуйовувати бійців та цивільних. Жінка на власні очі побачила, чого вартий захист української землі і яку ціну за це платимо.

“Я в ТрО пішла на наступний день після того, як повернулась в Маріуполь. Я працювала в лікарні, 9 років в операційній, тому знала, що я можу допомагати. Але я не підписувала ніякий контракт і ніяких документів.

У них не вистачало медиків, я сама напросилася до них. Я тоді не думала ні за якісь там гроші, медалі чи грамоти, у мене було лише бажання допомагати, що я і робила

З ТрО кочувала з одного контрольно-спостережного пункту до іншого. Потім наша група медиків прибилася до Нацгвардії”.

Перебуваючи у ТрО, Юлія зустріла свого вітчима Сергія Сотникова. Йому зараз 50 років. До повномасштабного вторгнення Сергій не мав відношення до армії, лише строкова служба в радянській армії.

“Як моя мама пізніше сказала, він не зміг сидіти поки інші захищають наше місто. І він був не єдиний такий. З 2014 року ми звикли чути, що Маріуполь — “сєпарське місто”, але це не так. Я побачила по територіальній обороні, що Маріуполь — це Україна! Там було багато моїх знайомих, друзів, навіть тих, з ким колись вчилася у школі. На захист стали від молодих хлопців до чоловіків у віці. Один з водіїв, який возив нас на “еваку”, був старенький, ми звали його “Дід”. Він казав: “Я став на захист, щоб мене зі своєю дружиною поховали вдома, в українській землі”. На жаль, на початку травня знайшла його фото серед загиблих”.

У шпиталі працювала з командою “Тайри”

А коли КСП нацгвардійців був знищений окупантами, Юлію відвезли у військовий шпиталь №555, там вона також допомагала з пораненими. Каже, що її серце “розривалось” від побаченого — скільки ж горя та болю принесли із собою солдати російської армії.

“Зверталися туди всі. Везли та несли на руках поранених і дітей і дорослих з різними травми. З відірваними кінцівками, поранення голови, акубаротравми (контузія). Там в госпіталі зібрались як цивільні, так і військові лікарі. Там з нами була і команда “Тайри”, і Катерина “Пташка”. Атмосфера… Не знаю як її описати. Страшна, але паніки не було, все робилось чітко. Навіть коли були обстріли, всі працювали.

Було багато цивільних, тих хто загинув в шпиталі. Їх складали на вулиці, за будівлею шпиталю. Серед них були діти різного віку

В мене нерви не витримали за день до авіаудару по шпиталю. До нас приїхала цивільна машина і я якраз стояла поруч. В автівці було двоє поранених — жінка та хлопчик десь 8-9 років. Жінка “легка”, а хлопчик з осколковими пораненнями грудної клітки. І я його схопила та побігла до лікарів в операційну, але, на жаль, його ми врятувати не змогли. Потім мені лікар сказав, що не було шансів — уламок потрапив у серце. Для мене це було найстрашніше — смерть дитини на моїх очах”.

Поранених військових переодягали в цивільне, бо за кілометр вже були окупанти

Після авіаудару по госпіталю 16 березня почалась евакуація поранених до іншого місця. Цивільних поранених забрали до міської лікарні №1, це був як стабілізаційний пункт. Там Юлія зустріла двох лікарів і медсестру зі шпиталю і вони разом приймали поранених.

“Лікарня була приблизно за три кілометри від шпиталю. Командир шпиталю віддав наказ евакуйовувати поранених військових в інші місця укриття. Цивільні були в черзі після військових і їх планували евакуйовувати наступного дня. А з ними мали залишитися деякі військові, щоб приглянути. І я пішла до командира, сказала, що маю водія, але нам потрібна машина і ми самі евакуюємо цивільних, щоб вони не чекали ранку. Бо це великий ризик ночувати в шпиталі, куди окупанти вже можуть стріляти прицільно. На жаль, ми знайшли тільки одну машину, яка була майже на ходу, нам довелось шукати два цілих колеса, щоб поміняти їх. І потім ще один водій, військовий зі шпиталю, мій друг, допоміг нам: він разом з нами іншою автівкою вивозив поранених цивільних. Їх було п’ятеро: троє лежачих, інших евакуювали сидячі”.

У цій лікарні Юлія свого часу працювала протягом дев’яти років. Коли вона туди приїхала зі шпиталю, в медзакладі залишилося лише шість лікарів — хірурги, травматологи, анестезіологи та багато медсестер. І ще четверо тих, хто сюди приїхав з військового шпиталю — двоє лікарів і дві медсестри.

Все, що залишилось від військового шпиталю №555 у Маріуполі, листопад 2022Автор: ГО "Військові медики України"

“Ми переважно займалися військовими, а цивільні лікарі — своїми. Ті поранені, які надходили до нас легкі або середньої тяжкості, отримували допомогу і їх далі везли у шпиталь, який переїхав на територію двох металургійних заводів. Важкопоранених ми залишали, доглядали за ними. Але і в шпиталь також возили тяжких, коли евакуювати туди було ближче. В лікарні страх людей відчувався дуже сильно, постійні обстріли, а ще і військових до них почали возити, люди боялись знаходитись поруч. У підвалі були мирні люди з немовлятами і старі люди, які ховалися від обстрілів. Ми своїх хлопців військових намагалися одразу переодягати в цивільний одяг, а форму, поки ніхто не бачив, викидали якомога далі, бо від лікарні до окупантів залишалась дуже мала відстань, лише кілька кілометрів. Між нами та ворогом стояла 36-та бригада, і звідти багато поранених привозили".

У нас був план: якщо росіяни прорвуться і захоплять лікарню, то на наших хлопців ми б казали, що вони цивільні

На другий день після того, як перевезли поранених зі шпиталю, лікар-травматолог зі скандалом залишив медзаклад. Бо не хотів, щоб військових сюди привозили. З ним разом пішла і його медсестра.

“Я, звісно, розуміла, що це страх, але як можна було покинути своїх пацієнтів. Ми з іншою дівчиною почали робити перев'язки не тільки нашим хлопцям, а й пацієнтам того травматолога, плюс робили їм уколи, дивились, що в історіях прописав лікар. Було дуже важко. Завдяки санітаркам наші хлопці отримували гарячий суп з чаєм, дівчата з хірургії, з якими я працювала в мирні часи, нам допомагали також з перев'язками, з речами для хлопців, щоб було в що їх переодягнути. Звісно, навіть були деякі серед персоналу, які прямо в очі казали, щоб ми забиралися з лікарні. Мені було боляче чути таке від людей, з якими я працювала багато років”.

Хотіли вивезти в росію, довелося вдаватися до хитрощів

У лікарні Юлія була до 21 березня, поки не евакуювали останнього пораненого до бункера. На “Азовсталь” жінка не поїхала, бо зрозуміла — настав час рятувати сім'ю. До речі, увесь цей час Юлія з ними не мала зв’язку і навіть не знала, живі вони чи ні.

“З виїздом з Маріуполя нам дуже пощастило. 25 березня забрала рідних і ми пішли на іншу сторону міста, до “Порт Сіті”, той мікрорайон росіяни захопили одним із перших. Дорогою було два блокпости. Там дуже нічого не питали, тільки перевірили документи. А ось потім, коли я пішла шукати воду, біля “Порт Сіті” дізналась, що окупанти евакуйовують людей до селища Нікольське, а звідти був шанс потрапити до знайомих і знайти шлях до Запоріжжя. Ми записалися в чергу і нам пощастило, що були маленькі діти, тож ми серед перших потрапили в автобус. З Маріуполя до Нікольського ніяких питань не було.

І вже у селищі, а привезли нас до місцевої школи, нас поставили перед фактом — всі, хто приїздить, йде записуватися, казати ім'я, прізвище та прописку і через 3-4 години їдуть далі, у бік росії. Як вони казали, “мы вас спасаем и эвакуируем на территорию россии”

Там у мене вийшло сховатися в натовпі, і ми вийшли в центр Нікольського. На ніч нас прихистили люди в музичній школі. Вони спитали, чи записані ми на евакуацію. Я вирішила збрехати, сказала "так". Наступного дня нам пощастило — на околиці селища, за пожежною станцією, вдалось зловити зв'язок. Додзвонилась до знайомих, які приїхали й забрали до себе у сусіднє село. У них був інтернет і я змогла подивитись новини. Так я дізналася про евакуаційні автобуси з Бердянська до Запоріжжя”.

1 квітня родина була в Бердянську, наступного дня дісталася до Запоріжжя. Юлія згадує, коли побачила українські прапори, не могла стримати сліз.

Телефонували невідомі, наполягали повернутися в Маріуполь і забирати свого хлопця

До того як Олександр потрапив в полон, Юлія не знала, що її коханий був в Маріуполі. Вже коли вибралася з окупації, почала шукати з ним зв'язок, намагалася вийти на військову частину. Тоді й дізналася, що бригада перебуває на “Азовсталі”.

“Через деякий час у мене були контакти і з рідними Сашка, і з частиною. Паралельно шукала зв’язок з родичами, які залишились в Маріуполі. Моніторила всі пабліки, всі новини. 20 квітня побачила, що Сашко засвітився онлайн, і я, звісно, написала. Але відповідь мені прийшла вже не від коханого. Мені повідомили, що він у полоні, потім з його номера подзвонили та дали хвилину на розмову.

І потім дуже наполягали на тому, щоб я поверталась в Маріуполь і забирала свого коханого

Трохи згодом побачила в новинах, що взяли в полон тих, хто був на заводі Ілліча. Так я дізналась, що мої близькі друзі в лапах росіян. Коли окупанти штурмували “Азовсталь”, мої рідні з Маріуполя вийшли на зв’язок, і тоді я дізналась, що племінник Руслан, якому на початку повномасштабної війни було 20 років, теж пішов захищати наше місто і на той час був на метзаводі. З "Азовсталі" в полон потрапило багато моїх друзів — це військові з 555-го шпиталю, ТрО і 55-ї окремої артилерійської бригади “Запорізька Січ”. Саме в цій бригаді воював мій Сашко”.

Довгі місяці пошуків через чисельні структури і організації

За словами Юлії, шукаючи коханого їй довелося зіштовхнувся ось з якою проблемою: якщо ти не дружина/чоловік або не близький родич, то жодної інформації не отримаєш.

“Всі рідні мого Олександра були на окупованій території, але я не здавалася і “штурмувала” всі інстанції: писала купу листів на ім’я Зеленського, в Офіс Президента, майже всім депутатам, в “Червоний Хрест”, Національне інформаційне бюро (НіБ), Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими тощо. Мені дуже допомогла замполіт з 55 ОМБР, підказувала, кому і що писати, вона також відправляла всі запити. Інформацію від мене вони прийняли, і докази, які в мене були, що Сашка взяли в полон, також прийняли. Потім через деякий час я почала знову писати і дзвонити в ці структури та організації, але, на жаль, отримувала одну і ту ж відповідь — вони не мають права нічого розголошувати третім особам.

Я мала бути або родичкою, або дружиною. На жаль, першу інформацію про місцеперебування ми отримали не від наших структур

Мені зателефонувала замполіт і повідомила, де тримають Олександра. Сказала, щоб писала або подзвонила в НіБ і “Червоний Хрест” і передала їм свіжу інформацію. Потім через деякий час, то вже було після теракту в Оленівці, мені написала дівчина, сказала що з Сашею все гаразд, що він не постраждав під час теракту і що їх кудись перевели в інше місце. Це була дружина одного з хлопців, хто був у полоні з Олександром. Як вона дізналась не знаю, але їй сказали, як мене знайти в фейсбуці і що передати. І десь на початку вересня 2022 року я натрапила на декілька груп, там приймали заяви на пошук наших полонених. Я їм написала про своїх хлопців. І ще подала заявку на пошук до “Списків знайдених і полонених”, там в них є моніторинг, вони шукають по всіх групах, де виставляють інформацію про полонених. Стала слідкувати за всіма групами — і російськими, і нашими”.

Коханий та племінник в колонії в Горлівці, а про вітчима нічого не відомо

Юлія майже щодня телефонувала в НіБ, “Червоний Хрест”, писала листи в Офіс Президента та уповноваженому з прав людини Дмитру Лубінцю. І навіть керівнику ГУР Буданову, просила допомоги в розв'язанні питання, щоб надали інформацію про коханого. На жаль, від них ніякої відповіді жінка так і не отримала. Вона всім пояснювала, що рідні Олександра залишились на окупованій території і, крім Юлії, у нього більше нікого немає.

“У січні цього року мені написали з однієї телеграм-групи, де залишала заявку на пошук. Волонтери, які залишились на окупованій території і якимось чином добились від окупантів того, щоб вони подавали списки наших хлопців і тих, хто був в тій колонії, дозволили сфотографувати та записати коротке відеозвернення. Волонтери написали, що знайшли мого хлопця. Вже з цими доказами я знову звернулась в НіБ, “Червоний Хрест” та СБУ.

Племінник Юлії Руслан Шевчук нині у колонії в окупованій Голівці

І тільки після цієї інформації вони почали зі мною співпрацювати. Потім перед мною постало питання — як добитися підтвердження, що Сашко в полоні, бо російська сторона не хотіла підтверджувати. Про мого племінника інформацію шукала ще його мати, і вона також подавала його на пошук в групу тим волонтерам, як і я. Вони його теж там знайшли.

Знайти місцеперебування полоненого вітчима Сергія Сотнікова досі не вдається

Тому я переключилась на пошук і боротьбу за звільнення свого хлопця і вітчима. Підтримувала зв'язок з рідними Сашка, його мати також подала запит в якусь структуру в окупованому Маріуполі, і отримала офіційну відповідь, що він знаходиться у них. З цією новою інформацією я знов зверталась всюди, навіть писала офіційного листа в російський “Червоний Хрест”, але там мене послали подалі, і сказали, що то від них не залежить. Зараз я з родиною в Ірландії, тому вирішила ще звернутися і до місцевого “Червоного Хреста”, просила допомогти з пошуком Олександра і мого вітчима. І десь півтора місяця тому, після того всього пекла зі спробами добитися підтвердження, я його отримала”.

Наразі коханий Юлії Олександр і племінник Руслан перебувають в Горлівці, у Калінінській виправній колонії №27. Туди їх перевели після теракту в Оленівці. Де її вітчим Сергій — досі не відомо. Та Юля продовжує пошуки і не втрачає надії.

Ми маємо перемогти у цій війні, аби не передати її дітям. “Азовець” “Хоробрий” про Маріуполь і полон

Медик “Азову” був поранений в Оленівці. Батько Романа Мартіяна помер, не дочекавшись сина з полону

Захисника Маріуполя Сергія Макєєва окупанти засудили на 29 років. За нього борються всі його близькі