"Я любила шукати сліди від танків". Дивні дитячі спогади Карини про війну | Подкаст "ПОВНОЛІТНІ" #3
"Повнолітні" — це подкаст про людей, пів життя яких іде війна в Україні. Про хлопців та дівчат, які народилися і дорослішали на Сході країни. Ми говоримо про те, як це: жити в прифронтових містах, коли ти підліток; про страхи і переживання; про те, як вибухи і обстріли впливали на них і змінювали як людей; про стосунки з однолітками та собою. Загалом про те, як це — пережити найскладніший період життя, дорослішання на війні.
Валерія: Скільки тобі було років, коли почалася війна?
Карина: У 2014 році мені було 12. Події того періоду взагалі важко назвати прямою війною. Саме те, як я сприймала це тоді, бо тоді просто щось відбувалося, але не називалося це саме війною.
Валерія: Моя війна почалася, коли я закінчила четвертий клас. Або закінчувала його. Я теж особливо не пам'ятаю її початку, бо, певно, у четвертому класі мене хвилювали зовсім інші речі, які здавалися на той час важливішими для мене — це звичайні справи будь-якої дитини: погуляти з подружками, як провести канікули, поїхати на море, як не хочеться йти знов у школу.
Карина: Події того періоду наче так витіснилися частково, бо я пам'ятаю, що я закінчила 6-Б клас. І пам'ятаю я це тільки з фрагментів, як я гортаю свої старі зошити з коробки у шафі. Знаєш, як буває у всіх, і останніми зошитами улюбленої школи, де навчалася в Торецьку — це були з 6-Б класу. І період, коли щось почало відбуватися — це десь із зими 2014-го.
Тобто я жила в Нью-Йорку, а вчилася в Торецьку. І кожного ранку маршруткою їздила 8 км до школи. І в якийсь момент між населеними пунктами на перехресті з'явився блокпост. Було незвично, і напевно вже в той період з'явилася напруга і якийсь страх, бо там були люди з закритими обличчями, з битами і одиниці зі зброєю.
Там вперше я побачила мертву людину. Весною, трішки пізніше, як зазвичай їхала додому і, проїжджаючи цей так званий блокпост, там була якась метушня, постріляні мішки з піском. А на асфальті лежав чоловік. Досить дорослий. Я не пам'ятаю, як саме він виглядав, але дуже було зрозуміло, що він дорослий. Прикритий мішком чи теном коричневого кольору. Ось тоді не на жарт було страшно.
Після цього також були ситуації, коли кудись збиралися їхати, і я завжди відчувала напругу, тому що це місце асоціювалося зі смертю, людьми зі зброєю та відчуттям страху.
Валерія: З роками це відчуття в тебе пройшло?
Карина: Коли змінилася ситуація, тобто деокупували місто та селище, то все одно там був блокпост і люди зі зброєю, напруга, страх, метушня. І люди переживали, і ця напруга в маршрутці завжди відчувалася, тому саме це місце не перестало асоціюватися зі страхом.
Активні бойові дії почалися в селищі, в місті, коли мене не було. Ми, на щастя, виїхали до бабусиної сестри і цей період ми оминули. А коли ми повернулися, то постріли, які ми чули, були десь вдалині, на околицях. Або ж коли ми були у школі, і були обстріли, батьки забирали нас з уроків. Було так страшно, коли ти йдеш і озираєшся, присідаєш, коли щось летить. Так, були страшні періоди, але ж ми чомусь відчували не страх і напругу в школі, а те, що “ура, нас відпустили з уроків і ми можемо піти додому відпочивати”. Якісь такі емоції замінялися дитячими враженнями від скасування уроків.
Відчувався дискомфорт, тому що влітку, коли деокупували місто, довелося перевестися до іншої школи. І для мене це був вихід із зони комфорту, тому що інша школа, посилилися обстріли. І все одно той період був достатньо напружений для мене.
Валерія: Мабуть єдиний такий випадок, коли мені дійсно було страшно, це коли я опинилася майже в епіцентрі обстрілу. Мої бабуся та дідусь жили на околиці селища. Я часто на вихідні до них їздила. Однієї ночі мене розбудили зі словами: “Вставай, ми йдемо в підвал”. Я чула, що щось там бухкає, але я не надавала цьому особливого значення, бо ми вже звикли до такого. Але, власне, ми пересиділи цей обстріл у підвалі, вийшли, я далі лягла спати. Потім уже через багато років я дізналася від батьків, що в ту ніч вони спостерігали з вікна нашої квартири, вона знаходиться на четвертому поверсі, і район, де живе моя бабуся, добре видно, там на сусідній вулиці горіли будинки, і вони не були впевнені, чи то не наш горить, чи з нами щось не сталося.
Карина: Я не пам'ятаю конкретних вибухів, авіації. Нам пощастило, бо ми не сиділи в підвалах. Я жила переважно у безпечному районі, біля заводу. І в дитинстві дуже хотіла, щоб не порушувалися кордони дозволеного. Але через ці події підліткові забаганки дуже обмежувались. Мені було незрозуміло, чому мама не відпускає мене до подруги з ночівлею, адже так хотілось. Бо реально це небезпечно. Певних моментів, коли було реально страшно й ми ховалися, не пам'ятаю. Вони точно були, але конкретних випадків, на щастя, я не пам'ятаю. І зараз я розумію, що ці події, які відбуваються зараз, вони перекривають ті спогади дитячі й вони трішки проходять.
Валерія: Я би сказала, що моє дитинство та більше такий вже підлітковий вік був сповнений не страхом, бо страхи швидко забуваються, а таким специфічним відчуттям здивування і також нерозуміння. Коли все починає якось змінюватися. Наприклад, та ж сама поява людей у військовій формі та військові машини на вулицях. Коли звичайні масштабні святкування Дня міста, Дня селища, Дня Конституції, Дня Незалежності і так далі змінюються на якісь набагато менші за масштабами святкування дуже в якомусь такому тісному колі. Буквально за кілька годин, без салютів. Що в мене точно відклалося в пам'яті — що в якийсь момент з мого життя повністю зникли святкові феєрверки на день народження, на Новий рік, на будь-які свята.
Карина: Відбулась різка зміна простору, тому що довкола з'явились військові. Було дуже багато людей у формі. Я зараз розумію, що дивним було дитяче заняття шукати нові сліди від танків на дорогах та вулицях району. А раніше це було прям квестом. Їх було мало, і з'являлися вони вкрай рідко, але коли вони були — це був фурор. Ми з друзями між собою це обговорювали і відчували себе дуже дорослими, типу, ми обговорюємо дорослі теми — тут їздить танк, військові. Тоді вже, там 15-й, 16-й рік, ми розуміли, що це називається “війна”, що відбуваються обстріли.
І у мене був друг з велосипедом. Він швидше за всіх дізнавався про новини доріг, і ми хутко всією бандою бігли туди, щоб роздивитися нові сліди від гусениць танку. І до школи приходилось ходити 2 км, і дуже забавляло, коли ти йдеш до школи, махаєш водію військової машини, і він сигналить і хлопці махають рукою. І це давало якийсь такий настрій класний.
І ще тоді для мене дивним здавалося те, що нас водять у бомбосховище в сусідню будівлю. Це був дитсадок — там таке маленьке приміщення, що на випадок обстрілу ми, як мінімум, не вмістилися б всі там. Як максимум, мені здавалося, якщо все ж таки буде обстріл жорсткий, то це буде жесть, і ми навіть не добіжимо туди так само організовано, як нас туди зараз ведуть. Типу — нащо? Адже діти в садку, велика школа. І для мене тоді це здавалося дуже дивним.
Звичайно, були обстріли. І нас не водили в бомбосховище, а віддавали батькам, яким доводилося приходити нас забирати. Це було страшно.
Валерія: Я теж маю такий дуже дивний спогад з дитинства. Це коли ми всієї своєю компанією, тоді ще дитячо-підлітковою, гуляли у дворі, до нас у двір, до нашого будинку і до будинку навпроти часто приїжджали військові машини з військовими. І наші хлопці, спочатку це, принаймні, були тільки хлопці, постійно бігли туди. Вони спілкувалися з військовими, вони заглядали в ту машину, сідали в ту машину, роздивлялися. І вони ходили спілкуватися до військових, а вони їм завжди давали то згущенку, то якесь печиво, галети. І вони такі щасливі бігли назад додому, несли то батькам. І це було дуже дивне таке заняття.
Карина: Я зрозуміла, що деякі речі почали сприйматися, як щось класне. Те, що подобається, не дивлячись на те, що війна. І, як ти вже згадала, що з 15-го року десь на селищні свята запрошували військових на концерти. Якщо це масляна або День Захисника, то військові привозили польову кухню. І мені так подобався куліш і чай. І в якийсь момент я навіть подумала, що теж хочу бути військовою і харчуватися такою смакотою кожного дня. Також слідкувала за всіма концертами і подіями, щоб не пропустити польову кухню, бо це було щось дуже смачне і класне. І діти завжди раділи, і це згадується з посмішкою, тому що це викликало якусь радість. Це не ті події, які пов'язані з болем, страхом, з військовими. Це реально такі класні моменти, які, я думаю, надовго засядуть у голову, бо цей смачний куліш, гадаю, пам'ятаю кожен.
І є одна річ, що не тільки подобалась, а ще й повпливала, напевно, на формування мого “Я” через війну — це те, що до молоді та дітей з того періоду була дуже прикута увага журналістів та волонтерів. У період, коли вже в 17-му році трішки послабшала увага волонтерів та організацій до молоді, режисерка з Києва Ольга Данилюк вирішила зробити мультимедійну виставу, документальну, про життя підлітків на фронті. І через волонтерку Олену Розвадовську, яка зараз очолює “Голоси дітей”, ми познайомились. І це був дуже крутий період.
У 17-му році відбулася перша вистава в Києві. Це була документальна вистава, де ми грали самих себе. Ми розказували свою історію, те, що ми переживали. І ми були вражені, наскільки людям було боляче це чути, але ж цікаво. Бо всі вистави проходили з повною залою — глядачів було дуже багато.
А вже через три місяці після першої вистави було фінансування, і ми мали змогу поїхати Україною для того, щоб розказати ці історії й інші містам. Таким як Житомир, Одеса, Дніпро та Харків. Це було прям “вау” — знати про те, що людям небайдуже про ваші переживання, про страхи, про те, що люди переживають та турбуються про вас. Бачити ці сльози, слова підтримки і співчуття. Це було дуже важливо для нас, тому що ми думали, що всім байдужа тема війни, ніхто про це не говорить. А ми мали змогу знову підійняти це питання.
Знаєш, це є, напевно, баланс. Тобто ці емоції, коло друзів і однодумців компенсували стрес та жахи війни, що були навколо. Бо реально з окупованою територією нас розділяло поле та один дракон.
Валерія: Я думаю, якщо б я росла в іншому регіоні України, то я точно була б зовсім іншою людиною. Думаю, я б зараз навчалася, працювала десь офіціанткою, баристою, ще кимось. І, думаю, набагато менше б думала про війну і про її наслідки. Але зараз я працюю над подкастом про таких же людей, як я, і, певно, я рада тому, що я народилася саме в цьому регіоні. І що виросла в таких умовах.
Карина: Бо нам горизонти не відкривалися. Ми їх відкривали самі — своїми лапцями, сталевими нервами, які загартувалися. І тому ми зараз ті, хто ми є — сильні, бо сьогоднішні події, які відбуваються, не ламають внутрішні “Я”. Я не відчуваю зараз себе слабкою або ураженою. Ми це пережили частково, і ми знаємо, що з цим робити.
---
Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу”. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Свої в Telegram 
