Ми маємо фіксувати історії загиблих в окупації — це важливо. Антон Лягуша про збереження пам’яті
На YouTube-каналі Платформи пам’яті Меморіал вийшов другий випуск проєкту “Нація, яка пам’ятає” з Лєрою Лаудою. Ця розмова з Антоном Лягушею — кандидатом історичних наук, дослідником, академічним директором магістерської програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” в Kyiv School of Economics. Він розповів про те, як зберігати пам’ять про загиблих у Донецьку і Луганську, чому важливо збирати дані про колаборантів, як біль людей трансформується у різні форми пам’ятування і як вшановують полеглих у різних країнах світу.
Що важливо знати про Антона Лягушу
Я людина з донецьким бекграундом. І я роблю максимально можливе для того, щоб фіксувати, думати і зберігати пам'ять про те, що відбувається сьогодні.
Що таке публічна історія?
Публічна історія — це окремий напрямок в історичній науці або в історичній діяльності. І якщо говорити дуже простими словами, то публічна історія — це розповсюдження правдивого знання про минуле, тобто історичного знання поза академією, використовуючи не наукові, не академічні, не складні вислови, а просту популярну мову. Ця мова має набувати різних форматів і жанрів, різних проєктних виглядів. Це можуть бути відео, виставки, якісь проєкти локальних ком'юніті — все, що надає голос минулому, робить його наближеним і зрозумілішим для нас.
Комп'ютерні ігри є також частиною публічної історії. Хоча у мене, та й в науці є внутрішні конфлікти з цього приводу. Варто розуміти різницю між Popular History і Public History, тому що комп'ютерні ігри дуже часто вигадують сюжети і домислюють те, чого не може собі дозволити публічна історія. Бо вона є частиною використання реального минулого, тобто такого, яким воно було. А у популярній історії ми можемо вигадувати собі сюжети, додавати героїв і вимислів. Тому в цьому випадку комп'ютерні ігри є неоднозначними. Є комп'ютерні ігри, в яких абсолютно все відповідає історичним реаліям. А є такі, де використовується історія — вона стає інструментом, фоном або засобом, який використовується при створенні ігор.
Яким чином зберігати пам'ять про загиблих у війні?
Ну, по-перше, мені здається, що ми маємо йти поетапно. Я проти утворення пам'яті у вигляді дошок пам'яті, наприклад, в школах. Бо це той випадок, коли публічні місця перетворюють на псевдомонумент. Та це моя персональна позиція. Я проти цього, але я за те, щоб місцеві спільноти, в першу чергу громади, точно пам'ятали людей, які загинули за незалежність цих громад, України та її жителів.
Позиція друга. Є родина, яка також у праві вирішувати, як має бути збережена і репрезентована пам'ять про рідну людину. Бо це дуже важливо. Це етичне питання. Інколи ми не звертаємо увагу на те, що хочуть чи не хочуть дружина, батьки, діти. Можливо, їм хотілося би законсервувати пам'ять і зробити її капсульною.
Є третя сторона. Це держава, яка намагається спробувати зараз розробляти дуже хаотично, але інституційну пам'ять про цю війну.
Четверта позиція. Я впевнений, що кожна і кожний загибла і загиблий мають бути запам'ятовані і зафіксовані в документах, в архівах, в пам'яті. В тому, що ми називаємо національною або культурною пам'яттю. Моя стрічка в Фейсбуці або там в Твіттері, та й взагалі наше життя останнім часом перетворюється в мартиролог. Це такий список загиблих, яких ти знаєш або яких ти знав, або це можуть бути нові люди. Багато людей гинуть, і тільки історії декількох з них рішенням чи міськради, чи реакцією рідних, стають в цьому списку відомих. Тому це виглядає так, наче інших не треба пам'ятати.
Як зробити так, аби всі герої були вшановані
Ми не маємо права забувати. За те, коли не вшановують всіх, мають бути покарані місцеві органи влади в тому числі. І я зараз не жартую.
Але я вважаю, що найбільше і найважливіше — це якраз громади. Тому що очевидно, що я не можу знати всіх загиблих по іменам, я не можу пам'ятати, але я всім їм вдячний.
Для того, щоб ця історія фіксувалася, жила і була пролонгована, вона має бути зафіксована якраз громадами. З цим, в тому числі, пов'язані сектори поховання на кладовищах у Львові, в Тернополі, у Вінниці. Там громади організовують окремі місця поховання і відповідно пам'ятування загиблих воїнів. І це дуже правильно. Завжди так було: принцип локальності переважав над принципом національності стосовно трагедій, стосовно якихсь злиднів і стосовно військових.
Схема пам'яті
Якщо казати про формальну сторону, схематичну, то це виглядає для мене так:
- родинна — це сімейна пам'ять;
- локальна — пам’ять на рівні громади;
- регіональна — регіональні монументи;
- національна — те, що має фіксувати Інститут нацпам'яті, держава, яка має вести мартиролог. При чому важливо вести не лише список загиблих воїнів, а й цивільних.
На загиблих цивільних не звертається увага
Громади і держава звертають увагу на воїнів і це правильно. Але на загиблих цивільних від цієї війни увага не звертається. І виходить, що оце тире, як знак життя між народженням і смертю, нічого не означає для людей, які втратили своє життя.
І ми не знаємо ці історії. Та кожна з них — унікальна. Це траєкторії боротьби, це способи і стратегії виживання в окупації і боротьби з окупаційним режимом. Інколи це історії страшних нещасть або, наприклад, історія про Одесу. Ми пам'ятаємо, як чоловік, який ховав дитину і дружину, що загинули від влучання російської ракети, потім пішов на фронт. Бо він втратив все найголовніше для себе. Нещодавно він також загинув. Якраз ця історія про рівнозначність жертв цивільних і військових.
Чому важливо фіксувати всіх загиблих цивільних
Це поховання, фіксація. І тут мають вирішувати родини: чи бути похованим з рідними десь поруч чи це може бути окремий сектор поховань. Хоча мені видається, що це має бути якось зафіксовано в локальних формах пам'ятування. Це може бути дуже активний монумент, міні-монумент, якийсь камінь з написами і зі списком. Бо ми маємо знати, що це не просто люди, які загинули. Це всі — і військові, і цивільні — жертви російської війни проти України. Ці люди не загинули б, якби росія не атакувала Україну. І це найголовніша фіксація
Ми маємо також фіксувати та пам'ятувати всіх без виключення, хто загинув, з прізвищами й іменами. Тим паче, сьогоднішні технології це дозволяють. Ми можемо робити qr-коди, за допомогою та згодою рідних збирати, розробляти та описувати історії цих людей.
Як фіксувати дані про загиблих на тимчасово окупованих територіях
Ми маємо збирати інформацію про загиблих на тимчасово окупованих територіях, бо вони — громадяни України.
Але тут також маємо бути чесними. Якщо ми деокуповуємо території, які були і є українськими територіями, то це означає, що жителі Маріуполя, Старобільська, Луганська, Донецька для нас є українці. І трагедія загибелі цивільних людей там рівнозначна трагедії загибелі людей в Херсоні чи в Ірпені. Якщо ми так не думаємо, тоді означає, що ми не сприймаємо людей з територій, що окуповані з 2014 року, як своїх громадян.
Я зараз не кажу про тих, хто співпрацює з окупаційною владою, про тих, хто працює на державних посадах, в університетах, хто створює тоталітарний режим на окупованих територіях або хто причетний до допитів. Бо вони — колаборанти.
Але ж є велика кількість людей, які не мали можливості або бажання по сьогоднішній день виїхати. Вони не вважаються себе "лднр-івцями" через те, що вони живуть на тимчасово окупованих територіях. Але вважають себе українцями. Вони роблять все для України і для перемоги.
Моя викладачка Ліна Олексіївна Бахаєва, яка померла два роки тому в Донецьку, абсолютна українка. Вона "на зубок" знала всі томи Франка. Вона з Донецька виїжджала з окупації і їздила викладати в український університет. Вона всіма фібрами душі ненавиділа окупантів в Донецьку. Та померла вона в Донецьку, очевидно, через вік. Але до останньої хвилини свого життя залишалась українкою.
Чи можемо ми в такому випадку казати, що всі люди на цих територіях є зрадниками та колаборантами? Ні.
Історія моєї викладачки — персональна історія людини, яка не дочекалася деокупації. Але яка до останнього чекала і вірила. Вона постійно в Україну виїжджала і була тут. Але через певні обставини вона не могла полишити Донецьк. Вона постійно казала, що їде до себе, в український Донецьк. Ми можемо собі казати, що це порушена психіка, ми можемо вигадувати все що завгодно. Але це для мене її історія означає протистояння.
Я поїхав з Донецька у 2014-му, і вже 10 років там не був. Туди поїду тільки тоді, коли я буду впевнений у власній безпеці і коли туди повернеться українська влада. Але коли люди виїжджають, а потім повертаються і кажуть: "Я їду до себе", коли вони "бикують" перед цима "днрівцями", для мене це прямостояння, супротив та боротьба.
Направду, ми мало знаємо про партизанський рух, про якісь форми боротьби з окупантами на цих територіях. Але це не означає, що цього немає. І це дуже важливі речі, про які ми маємо думати, тому що люди на тих територіях нічим не відрізняються від людей, які опинилися в окупації після 2022 року. Єдина відмінність полягає в тому, що їхні страждання тривають вже фактично 10 років. І це набагато гірше і трагічніше.
В публічних просторах ми відкидаємо історії людей з Криму, з Донецька, з Луганська. В нашому дискурсі їх немає. І це означає, що їхні історії чомусь мають бути менш важливими. Але в дійсності це не так.
Чому ми маємо збирати історії колаборантів
Ми маємо збирати історії й колаборантів. Бо будуть суди, і для цього нам треба збирати фактажі, дані.
Будь-яка історія — погана, хороша, красива, наративна, сюжетна або безсюжетна — з точки зору історії, як науки, є вкрай важливою. Будь-який документ, згадка про людину є свідченням історичних подій, історичної реальності. Тому для мене це є дуже значущим і важливим.
Розрив між запитом суспільства зберігати пам'ять і поведінкою держави
У нас наразі є дуже великий розрив між запитом суспільства у бажанні пам'ятувати, запам'ятовувати і відтворювати пам'ять про своїх рідних, про загиблих і державною стратегією по відношенню до пам'яті.
Люди очікують, а держава дуже повільно реагує. Тому люди приймають рішення знизу: вони утворюють стихійні пам'ятки, монументи, застосовують якісь комеморативні практики пам'ятування. Бо дуже багато людей почуваються такими, що ніхто не чує про їхне горе, про їхній біль і ніхто не пам'ятає якогось конкретно загиблого чи конкретно загиблу. Саме тому люди починають створювати щось хаотично для того, щоб зафіксувати цю пам'ять, або кричати, щоб їх почули.
Свої в Telegram 
