Місяць тому Володимир Цема-Бурсов повернувся з полону. Майже за 2 роки чоловік схуд на 38 кілограмів

Володимир Цема-Бурсов з родиною — дружиною й маленькою донькою — жив у Маріуполі. Він — військовослужбовець 56-ї окремої мотопіхотної бригади. До повномасштабного вторгнення Володимир був кремезним чоловіком — при зрості 191 см він важив 95 кг. У квітні 2022 року з металургійного комбінату імені Ілліча потрапив у російський полон, де пробув 20 місяців.

Володимир з дружиною і донькою жив у МаріуполіАвтор: особистий архів

За цей час його вага знизилася до 57 кілограмів. За місяць, що Володимир вдома, лікарі діагностували у нього багато захворювань, частина з яких переросла у стадію хронічних.

Пандемія застала на лайнері між Азією та Океанією

Я — старший солдат 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади у складі Збройних сил України. На контракті з листопада 2019 року. Моя посада — артист оркестру. До того, як пов’язати своє життя з армією, я працював музикантом. Після закінчення школи постійно грав у самодіяльних групах, оркестрах тощо. У 2019 кинув “насиджене місце” — Маріупольську камерну філармонію та за сумісництвом Палац культури “Українській дім” — і вирішив попрацювати на круїзних лайнерах. У мене були два контракти, по пів року кожний.

Володимир Цема-Бурсов працював на круїзному лайнеріАвтор: особистий архів

Коли почалася пандемія коронавірусу, я якраз був на судні, яке курсувало між країнами Азії і Океанії. Там були 2,5 тисячі пасажирів та 700 членів екіпажу, звичайно ж, пасажирський флот зупинився. Це була середина літа 2020 року, коли повернувся у свій рідний Маріуполь.

Деякий час був у пошуках роботи. А потім товариш з оркестру Нацгвардії розповів про 56-ту бригаду, в яку якраз йшов набір в оркестр. Одразу подзвонив своєму майбутньому командиру. Він підтвердив, що в оркестр потрібні люди, але треба пройти медкомісію — якщо все добре зі здоров’ям, тоді чекаємо вас у Збройних силах України. Я в рідному місті, займаюся улюбленою справою — чого ще можна бажати?

У перший день вторгнення був на чергуванні

Вночі 23 лютого 2022 року мені подзвонив командир, сказав, що з завтрашнього дня на казармовому положенні. А на цей момент бригади в Маріуполі не було, всі бойові підрозділи поїхали на позиції до селища Піски, це поруч з Донецьком та Авдіївкою. Ми, як не бойовий підрозділ, залишилися тут, як то кажуть, на господарстві. З нами ще було управління, керівництво, загалом небагато — близько 150 людей.

Зранку 24 лютого приїжджаю в частину, заступаю на чергування на КПП. А в цей час частина людей, які залишилися на території частини А0989, де був наш пункт постійної дислокації, евакуюється. Я був тієї доби черговим, тож покидав місцеположення нашої бригади останнім. Це вже була десь десята вечора.

Працював на кухні й окопувався

Перша локація, куди нас привезли, була школа №20 по проспекту Ілліча. Настрій був оптимістичний, жартували, сміялися — зараз постріляють, росіяни від наших отримають по зубах і повернуть до себе. Немає приводу для паніки, це все не серйозно — це ми тоді так думали.

Та вже скоро зрозуміли, як помилялися. Постріли лунали гучніше, снаряди падали частіше, бої відбувалися все ближче

У школі нас було близько 500 людей — військові з моєї бригади, нацгвардійці та “азовці”. Я частково працював на польовій кухні, ходив у наряди. Щодо нашого підрозділу, то ми переважно всі наряди стояли на КПП, звичайна вартова служба.

А через 10 днів з цієї школи нас всіх розкидали, кого куди. Бо тут вже було велике скупчення військової техніки, автомобілів. Тобто школа стала вже мішенню для росіян. Артилерійські постріли не припинялися, а навпаки наближалися.

Нас розмістили неподалік від школи, в одній з адмінбудівель металургійного комбінату Ілліча. Там ми робили те саме: або на кухні працювали, починаючи з четвертої ранку розпалювати польову пічку, або ходили на пункти спостереження. А ще окопувалися, хоч на заводі й були об'єкти цивільної оборони.

Так і промайнуло 45 діб. Запам’ятався суцільний холод

Було кілька спроб прорватися із заводу

Одного дня дійшла інформація, що керівник одного з підрозділів Маріупольського гарнізону з частиною бійців здався в полон росіянам. І наші позиції навколо заводу "оголилися", ворогу дали "зелене світло". Далі почались розмови, що ми не зможемо втриматися на заводі, тому треба шукати шляхи виходу з ворожого кільця. 8 квітня вишикувались у колону і зробили кілька спроб виїхати за межі підприємства. Але “голову” колони розбила російська артилерія, тому ми повернулися на завод. Були у нас і такі, хто вірив у “теорію змови” — казали, що нас "зливають", бо як тільки ми стартуємо, то одразу починається артобстріл, в результаті якого знищують техніку й вбивають людей.

Я підготував два автомобіля для чергової спроби виїхати з заводу. Загалом же підготовка автомобіля у тих у мовах виглядала так — знайти цілі колеса по території заводу, полатати систему охолодження двигуна внутрішнього згоряння, гальмівну систему, систему живлення, електрику тощо.

Дорогою моя автівка ледве не зламалася

Настає 12 квітня. Хочу зазначити, що за кілька днів до цього був варіант йти на прорив іншим маршрутом, але в "голові" колони повинна була йти бронетехніка. А зараз в колоні важкого бронетранспортера у нас не було. Ніч, йде мерзенний дощ. Пітьма, нічого не видно, а фари вмикати не можна. Водіям роздали маршрут руху на прорив. Одна частина людей вийшла з заводу пішки, інша — сіла в автівки й поїхала за маршрутом. Маршрут був запропонований командуванням нашої бригади, а вони його отримали від командування 36-ї окремої бригади морської піхоти, які, як я розумів, мали зв'язок з вищим командуванням. Все було сплановано, всі були розбити по групах, хто як, коли й куди рухатиметься.

Я був переконаний, що буквально за кілька годин ми будемо вже за містом, десь по посадках місити колесами багнюку на шляху до підконтрольної території Запорізької області

Мені такий маршрут дало наше керівництво. Настає вечір 12 квітня, наша колона їде. По ямах в пітьми якимось дивом ми виїхали з заводу. Конкретно у моїй автівці, яку знайшов на підприємстві, в одній з ям відірвався захист картера. Потім позаду врізався побратим, на його автівці не було гальм. Їх йому перебило осколками, залишився лише ручний тросик.

Їхали на підконтрольну територію, а потрапили в полон

Нам вдалося вибратися з комбінату, переїхати дорогу проспектом Карпова і сховатися в закинутому сільгосппідприємстві. Переночували там. Нагадаю, що було дуже холодно, сирість, туман, зуб на зуб не потрапляв. В моїй автівці, крім мене, ще двоє офіцерів, у іншій — четверо людей, ми вирішили їхати далі. На годиннику — четверта ранку. Перший населений пункт по карті — Кам'янське, це біля Маріуполя, далі — Старий Крим. Ми проїхали два російських блокпости з “кам'яними обличчями”. Друга машина щезла за одним з поворотів.

А наш шлях закінчився біля проваленого мосту, який з'єднує Кам'янськ та Старий Крим. Ми розвернулися і поїхали назад, шукати інші шляхи з оточення. І на одному з блокпостів нас зупинили, запропонували вийти з автівки та пройти з ними, поруч був павільйон для бесіди, щоб встановити особистість.

Поспілкувалися, спитали звідки і куди прямували, з яких підрозділів ЗСУ. Потім відвели у критий броньований “КрАЗ”. А там вже сиділи наші офіцери з 56-ї бригади

“Росгвардійці” всіх нас переписали, відвезли до Кам'янського СІЗО, воно не працювало, установу, мабуть, днями розконсервували. Там ми посиділи 3-4 години у камерах з вікнами без скла, далі — зв’язали руки, погрузили на “КамАЗи” та перевезли в Сартану. Через 2 доби вночі нас посадили в автобуси і вранці привезли в Оленівську колонію. Цілий день ми просиділи в тих автобусах. Нам принесли хліб, батон, якісь рогалики з повидлом і воду в баклажках. Хліб з рогаликами були напівчерствими, а вода технічною. Ми й цьому раділи, бо хотіли їсти й пити. І тільки коли стало сутеніти, транспорт по одному став заїжджати за шлюз на територію тюрми.

В Оленівці зустрів “живий коридор” — нас добряче відлупцювали

Запам’яталося, як голосно гавкали собаки, постійно. А ще крики чи команди, було не зрозуміло. Автобус, в якому був я, порівнявся з бараком. По команді виходимо по одному. Нас зустрічає “вертухай”, кожен з нас називає своє прізвище, ім’я та по батькові й біжить до барака по “живому коридору”. Зліва троє, стільки ж справа. У кожного з них у руках "знаряддя праці" — у когось дубинка або гумова палиця, в інших щось на кшталт обробної дошки або ремінець з металевими вставками. Кожен з них тебе б'є, по чому попаде.

А в кінці цього “живого коридору” тебе зустрічає останній “вертухай” — він підстрибує і ногою б’є тебе під дих. Він бив так сильно, що майже всі падали з ніг

Потім всіх посадили на “корти”, змусили з взуття, з курток та інших речей витягти шнурки і по команді ми побігли у будівлю через такий самий "живий коридор". Не всім, але багатьом хлопцям дісталися удари по нирках. Вже всередині нас обшукали, забрали всі цінні речі. Складали їх у коробку, яка вже була заповнена ланцюжками, кільцями, перснями, годинниками. Того вечора в Оленівку привезли близько 900 людей, при тому колонія не розрахована на таку велику кількість людей. Спали, щільно притиснувшись один до одного, навіть підлоги не було видно. Якщо харчування більш-менш вони налагодили, то з водою була велика проблема. Її привозили звідкись небагато, а нам говорили, що “Україна перебила водогін, тому сидіть тепер без води”. Періодично людей з Оленівки то вивозили, то сюди привозили.

У колонії на Луганщині працював у цеху, де під час коронавірусу робили труни

У цій колонії пробув до 19 квітня. В той день нас вишикували у дворі. Я потрапив до числа тих, кого відібрали в окрему колону, в окремий загін. І знову ми в автобусі. І 20-го під ранок ми опинилися у Суходільську, це на Луганщині. Там теж для нас відкрили законсервований барак. Всередині стояли армійські двоповерхові застелені ліжка. Розселили, кожному показали його місце, роз’яснили правила поведінки. Ми розклалися і потім лягли відпочивати. На другий день тут налагодилося з харчуванням. Порції були досить нічого. Єдине, що їжа була однакова. Але все це — дрібниці, порівняно з тим, що на нас чекало далі.

Адміністрація запропонувала всім військовополоненим добровільно взяти участь у трудовій діяльності. Тобто це було в травні, напередодні літа, і можна було займатися сільським господарством, якісь у них там, мабуть, були угіддя. Також займатися ремонтом та благоустроєм території. Що стосується мене, то я пішов у деревообробний цех. Під час пандемії тут виготовляли труни. І хоча я за професією ані столяр, ані тесляр, але все ж таки з деревиною трохи працювати вмію та люблю. Ми робили милиці та трості для своїх побратимів, у яких були поранення. Разом з нами працювали кримінальники, які в колонії відбували строк за різні злочини. Ми нормально з ними спілкувалися, вони навіть заварювали нам чай, пригощали цигарками.

Думали, що я інструктор “Азову” і попросили зіграти на гітарі

В Суходольську стався епізод, коли мене викликали на допит. Повністю обшукали, аж до того, що витягли устілки з черевиків і вигинали їх, щоб якийсь мініатюрний предмет я не сховав у підошві. Заводять мене в карцер, а там двоє. І один з них, начебто той хто старший, каже: “За нашою інформацією ти є інструктором в полку “Азов”. Я відповів їм, що ця інформація далека від істини. Але вони не повірили, що лише музикант у військовому оркестрі. І почалися “прильоти” по ногах, в грудну клітку, під дих. Звинувачення — удари, і так впродовж 15 хвилин. Потім, мабуть, їм це набридло. Говорять, ну, якщо ти музикант і зараз принесемо гітару, ти “слабаєш”? Ну, звичайно, зіграю, відповів.

Вони пішли, сказали, що скоро повернуться. Зачинили двері, я залишився в карцері. В думках тільки одне — як довести, що я не інструктор “Азову”, а музикант

Не проходить і пів години, відкриваються двері. Наказують вийти. Повернули мені верхній одяг, завели в адмінбудівлю. І "вертухай" в одного з робітників колонії питає: “Де ті двері?” Йому показали. Ми удвох заходимо туди і опиняємось на сцені актової зали. Там стоїть ударна установка, на стійці бас-гітара і за кулісами електрогітара. Цей дізнавач подивився на мене знизу до верху і сказав: “Виходимо!” Мабуть, по моїй реакції побачив, що я не сконфузився, коли побачив музичні інструменти. А потім мене відвели до слідчого, якому було глибоко наплювати, хто я. Запитав, де був, що бачив, ось тут підпиши і до побачення.

“Ну, что, черти, добро пожаловать в ад!”

27 квітня після відбою звучить команда "підйом", шикування надворі. Знову потрапляю до групи, яку шикують окремо. Нас, а це приблизно 150 людей, ведуть в актову залу. Там нас обшукують, все уважно передивляються. Шикують у іншому дворі, чуємо — за воротами шум мотора. Розуміємо, що будемо кудись їхати. Щоразу, коли нас кудись вивозили, ми були впевнені, що на обмін. А потім зрозуміли, що то звук "КамАЗівських" моторів, то настрій одразу впав. То були не автобуси, і на вулиці було не дуже спекотно. Нам скрутили руки пластиковими стяжками, шапку на ніс, зверху обмотали скотчем, закинули в КамАЗи. І вранці ми були на військовому аеродромі. Це ми змогли розгледіти крізь щілини в шапках і відрізнити по звуку, було чутно гул літаків і шум моторів військової техніки. Дорогою ми зупинялися і до нас у колону пристроїлася ще машина, як потім уже з'ясувалося, також близько 50 людей із Луганського СІЗО. Загалом виходить десь 200 людей. Ну, і ходили чутки, що хтось зміг зняти шапку і бачив дорожній вказівник з написом Ростов, хоча я особисто стверджувати це не можу. Нас трамбують у літак, як оселедець у консервну банку. Ми, без перебільшення, лежали один на одному. Це було дуже тяжко. Летіли години чотири. А “вертухаї” ще примудряються періодично бити палицями по головах і спинах військовополонених. Ми, наївні, думали, що буде обмін.

Коли прилетіли, хтось з хлопців звернувся до охоронців, мовляв, куди ми прилетіли. А у відповідь — ви прилетіли в Київ. А потім інший голос каже: “Ну, что, черти, добро пожаловать в ад!”. З літака нас одразу перевели в автозаки. Їхали, як тоді здавалося, понад годину. Коли зупинилися, то почули собачий гавкіт. І ми зрозуміли, що нас перевезли в інше місці ув'язнення. Я був у другій машині. Розвантаження відбувалося так: відчинялися двері, витягували по одній людині, нахиляли навпіл, тягли кудись у темряву, там десь його кидали, він стояв на колінах. І так по 10 людей із машини, закривали машину, закривали шлюз і потім брали наступну десятку. Я сидів, виходити не хотілося. Але я знав, що нікуди не подінусь. Вийти доведеться таки. Я пропустив, чесно зізнаюся, кілька людей, раніше яких мав вийти. Глибоко вдихнув, видихнув та пішов на вихід.

Щодня змушували слухати російський гімн

Вийшов з машини, навпіл складений побіг, десь мене кинули, об якусь стіну я вдарився головою. Кинули навколішки. Поруч накидали ще пацанів, набрали 10 людей, закрили шлюз. Потягли нас вервечкою в адмінбудинок, закинули в камеру. Там всі стоять на колінах і на ліктях на цементній підлозі. Було дуже боляче стояти так.

З динаміків лунали пісні воєнних років — "Вставай страна огромная", "День победы", "Темная ночь" і, звичайно, гімн російської федерації. Ніхто з нас тоді не знав, що ці пісні щодня ми будемо слухати впродовж 20 місяців

Потім ми перейшли, все так же зігнутими буквою "Г" в житловий корпус, там нас фотографували, записали всі особисті дані. Швидко стригли, роздягали, купали, тобто обливали холодною водою. Звісно, це все супроводжувалося побиттям — палицями, кийками, обробними дошками і шокерами. Одяг наш забрали, розкидали по мішках, які підписали. Потім взяли відбитки пальців. І знову побиття, лупцювали куди діставали — спина, груди, голова, руки, ноги. І навала матюків на нашу адресу. І при цьому кричали, як скажені: “Швидко, швидко, швидко”. Нібито ми кудись поспішаємо.

Після полону у мене “цілий букет” хвороб

Як відбувався обмін? У ніч на 4 січня прокинулися від того, що в коридорі, за кілька камер від нашої, почули матюки та брязкіт зв’язки ключів. А ще біготня, метушня. У нас було три варіанти: чергове переселення, когось привезли або навпаки будуть забирати. Зазвичай все це відбувалося глибоко вночі. Ми всі по черзі побігли в туалет, бо невідомо кого заберуть і як довго доведеться бути в дорозі. І знову полягали, чекаючи, що буде далі. Шуміло ближче.

У нашій камері було 8 людей, чотирьох викликали. Посадили в автозаки й повезли на аеродром. Літак був просторим, не таким, як нас доставляли у в'язницю. Були довгі лавки. Руки, як раніше, вже не зв’язували, але їх треба було тримати на колінах долонями вверх, голови опущені. Я на деякий час заснув, бо погано почувався. А прокинувся, то літак вже приземлився в Бєлгороді. Нас пересадили в автобус і повезли на кордон з Україною, в Сумську область. Десь на пів дороги з автобуса вийшов конвой — їх було двоє. На прощання вони прочитали нам “проповідь”, що ми не правильно поводимося, що ми “укропи” та “нацисти”. Все те, що нам вони розповідали впродовж всього часу в тюрмі. До кордону з нами в автобусі залишався лише водій.

Володимир після російського полонуАвтор: особистий архів

Хтось вдалині побачив український прапор і закричав від радощів. А я був у ступорі, не було жодних емоцій. На той момент мені здалося, що це відбувається не зі мною. Просто до кінця не міг усвідомити, що я на волі. Потім хтось зайшов в автобус і попросив нас виходити. Ми йшли через кордон в бік інших автобусів, нас зустріли, розмістили в автобусах і ми поїхали. На Сумщині, де ми проїжджали, обабіч доріг стояли люди з українськими прапорами. Вони знали, що їхатиме колона автобусів зі звільненими військовополоненими, не полінувалися вийти та привітати нас. Далі нас привезли до однієї з лікарень Полтави, нагодували, видали речі найпершої потреби, серед яких одяг, телефон тощо.

Зараз я на лікуванні в одному з медзакладів на Полтавщині. Стан мого здоров’я набагато гірший, ніж я очікував. У мене, як то кажуть, “цілий букет” хвороб, серед яких хронічний гастрит на стадії загострення, неалкогольна жирова хвороба печінки, гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (ГЕРХ) — хвороба травної системи людини, хронічний простатит на стадії ремісії тощо.

“Азовець” з непокірним поглядом 19 місяців у полоні. росіяни засудили Геннадія Харченка на 25 років

У мене онкологія 4 стадії, а мій чоловік 2 роки в полоні. Скажіть, чи ще побачимося?

Як це — бути дружиною військового і сестрою полоненого? З чим доводиться боротися Софії Черепановій