Інна Варениця 10 років розповідає світу про війну в Україні. І мріє про репортаж із суду над Росією
Могла бути фармацевтом
Після закінчення школи Інна переїхала до Харкова і прожила там майже 13 років. Спочатку через те, що вчасно не визначилася з професією, пішла навчатися на фармацевта. Однак, каже, вже з першого курсу зрозуміла, що не хоче все життя працювати з ліками.
Інна Варениця
“Але медицина — класна наука, яка допомагає зрозуміти своє тіло, яка допомагає зрозуміти, що ж таке є людина, що в ній відбувається, як надати допомогу. Тому вирішила залишитися в університеті. І відучилась 5 років плюс інтернатура. На п'ятому курсі вирішила щось докорінно змінювати. Мені подобалася журналістика. Одним з моїх захоплень до цього моменту був театр, але я розуміла, що журналістика мені буде ближче. І подала документи до іншого університету, здала ЗНО між змінами в аптеці, пройшла творчі іспити і опинилась знову на першому курсі. Мої одногрупники не знали, скільки мені років. Вони думали, що ми однолітки”.
Перше відрядження на Схід
Першокурсницею Інна побувала в кількох харківських редакціях, в тому числі в інтернет-виданні MediaPort. Тут вона і залишилася працювати. Каже, одразу зрозуміла, що захотіла там залишитись, бо колеги їй були близькі за поглядами.
“Коли я тільки почала працювати журналісткою, для мене була принципова не зарплата, а просто вчитися у тих, кого я вважаю найкращими. І робити, те що хочеться. Це і зараз мій принцип: немає тих грошей, через які я буду робити те, що мені не подобається”.
Інна на вокзалі у Краматорську, 2024 рік
Інна висвітлювала події чемпіонату Європи з футболу, які відбувалися в тому числі і у Харкові у 2012 році. Потім писала про Євромайдан: протести, побиття активістів тощо.
Водночас закінчувала четвертий курс і збиралася подавати документи на магістратуру. Паралельно цікавилася подіями на сході України, хотілося туди поїхати працювати. Так і вийшло — і в магістратуру зарахували, і влітку вперше поїхала на Луганщину. Зробила репортаж про наметове містечко у Сватовому, куди з'їжджалися переселенці із зони бойових дій. А потім — у Щастя. Там була база добровольчого батальйону “Айдар”. І звідти можна було виїхати з військовими на бойові позиції.
Непрофесіоналізм колег підштовхнув змінити фокус в професії
Інна взагалі журналістка, яка пише статті, на початку війни росії проти України, у 2014-му, іноді ще фотографувала. Про відео не думала. Їй здавалося, що це суперскладно. І новинний формат, саме коли журналіст стоїть у кадрі, Інні не подобався.
“Мені хотілося мати редактора, з яким можна працювати, висвітлюючи події на Донбасі. Звернулася до одних, до других, до третіх і зрозуміла, що ні в кого немає досвіду війни, ніхто не знає що робити. Дуже важко з етичними моментами висвітлення війни. І моє відчуття на місці значно краще, ніж відчуття редактора у Києві, який, може, і досвідченіший за мене, але у нього нуль воєнного досвіду і досвіду висвітлення війни. А другий момент, що деякі редактори зовсім не розуміли географію. Наприклад, якось мені подзвонив редактор з одного телеканалу, де я працювала фрілансеркою, і каже: “Їдь в Авдіївку, там щойно щось прилетіло, зроби пряме включення з місця події”. Тобто людина не розуміє, скільки треба часу, щоб з Мар'їнки дістатися до Авдіївки. Якщо дивитись по карті, то хвилин 20, а в реальності на в'їзді в Донецьк вже був блокпост, а об'їзд Донецька займав 2-3 години. І що там небезпечно знаходитися редактор теж не розумів, і це при тому, що телеканал не брав відповідальність за мою безпеку”.
Інна вже 10 років розповідає світові про війну в Україні
Перекваліфікуватися — почати війну знімати на відео — Інні “допомогли” колеги.
“У серпні 2014 року для статті поспілкувалася з хлопцем, якого звільнили з полону. Йому тоді було 18. Говорив дуже погано, у нього була вада мовлення, а ще наляканий. Ми просто сиділи за столом, їли, розмовляли. І в якийсь момент хлопець відкрився, я включила диктофон і пів години він нормально, виразно розповів свою історію, які в нього погляди, і за що в Луганську його схопили. Віддала це інтерв'ю одному із сайтів, там його переписали без узгодження зі мною, поставили “жовтий” заголовок. І після цього я різко перехотіла писати. Мені хотілося знайти нову мову. Тому ще якийсь час я пробувала фотографувати, а потім стала знімати відео”.
Не хотіла працювати фіксером
Інна Варениця з другом Костянтином Реуцьким довго працювали на Луганщині й Донеччині — знімали під Донецьким аеропортом, у Дебальцевому тощо. Гонорари з фрілансу були мізерні, тож в якийсь момент в Інни закінчились гроші.
“Моя знайома порадила попрацювати перекладачем, мовляв, зараз в Україну, це був 2015 рік, багато приїжджають іноземних журналістів, а спеціалістів серед наших не вистачає. Окей, подумала я, англійську знаю і мені потрібні гроші. А платили вони добре. За місяць встигла попрацювати фіксером-продюсером для трьох каналів — з Нідерландів, Бельгії та Італії. Після цього я слово дала — більше не працювати фіксером, принаймні, з італійськими медіа”.
Інна вже була повноцінною журналісткою і прагнула самостійно шукати теми, писати, фотографувати, знімати відео.
“Я тоді трохи співпрацювала з Associated Press. Перші два тижні була продюсеркою, а потім в якийсь момент дозняла кадр до репортажу, поговорила з редактором і він запропонував знімати для їхньої інформаційної агенції. Так я стала працювати на фрілансі для Associated Press. Наша співпраця тривала 8 років”.
В першу чергу Інна позиціонує себе як репортажистка, яка зачіпає важкі та проблемні теми. Чотири роки до повномасштабної війни вона ще співпрацювала з телеканалами France 24, PBS, британською газетою The Telegraph, міжнародними гуманітарними організаціями, її репортажі виходили на каналах “Настоящее время” та Hromadske. Писала і знімала про безвісти зниклих, полонених, дітей на війні та інші проблемні теми.
“Я знімала, як невидима спостерігачка, щоб глядач міг побачити “невідредаговані” моменти з життя тих, кого знімала”.
Мабуть, я була останньою репортеркою, яка побувала в соляній шахті на Донеччині
Проте відмовитися від репортажів про війну репортерку змусила вагітність — у 2020 році Інна народила сина.
“Я тоді мала робити великий матеріал про безвісти зниклих. І, власне, в цей момент завагітніла. Тоді вперше за всі роки своєї роботи зрозуміла, що не можу говорити з матерями, у яких величезне горе, а в цей час всередині мене зароджується нове життя. Я відмовилася, і два наступних роки не працювала з такими важкими темами. Коли народився син, трохи ще працювала з новинами, але хотіла зовсім змінити своє життя і тематику. Я думала, що буду знімати розгорнуті репортажі про природу, про екологічні проблеми тощо. І були вже зроблені перші кроки в цьому напрямку. Наприклад, коли сину було 4 місяці, їздила знімати великий сюжет про Джарилгач, найбільший безлюдний острів у Європі. Потім про видобуток солі й туризм в шахті в Соледарі”.
Поїздка на Джарилгач, Макс і Левко
Інна каже, вона не може ствержувати це точно, але цілком ймовірно, що саме вона була останньою, хто знімав соляні підземелля Донеччини. На жаль, випустити цей матеріал вона не встигла, бо російська армія вдерлася на територію України, новини просто понеслися таким потоком і було не цього.
Війна триває, тому роботи вистачає
У перший рік повномасшатбної війни і до весни 2023 Інна працювала виключно з Associated Press. А зараз фотографує, пише новини про актуальні події та проблемні репортажі для британського агентства Reuters.
Інна у Бахмуті, осінь 2022
“Робота весь час трапляється. За цей рік писала для британської The Telegraph. Потім колега з Financial Times запропонував попрацювати над фільмом про дрони та про український хейтек, який змінюється під час війни. Пишу для одного українського ЗМІ, це “Лівий берег”. Навіть коли я працюю з іноземними редакціями, для мене велика честь робити щось для наших ЗМІ. Навіть попри те, що оплата може бути дуже маленькою і гонорари не завжди всі потреби та витрати покривають. Чому? Бо я вважаю, що дуже важливо робити якісні матеріали саме для української аудиторії. Але таке можу дозволити собі не так часто, як хотілося, бо в нашій родині я єдина, хто працює, і маю маленьку дитину”.
Інна напередодні повномасштабного вторгнення вішає петличку військовому, промзона в Авдіївці
За словами Інни, війна торкається всіх, навіть якщо люди далеко від лінії фронту. І перш за все це діти, які через війну залишилися без батьків.
“Для мене це особиста історія, яка болить і, мабуть, не відпустить ніколи. Батька мого сина вбили, коли Левкові щойно виповнилось два роки (Інна — колишня дружина відомого фотографа Максима Левіна, якого на початку повномасштабного вторгнення російські військові взяли в полон і потім убили в селі Мощун на Київщині — Свої).
Макс Левін з сином Левком
Навіть якщо уявити, що війна закінчиться найближчим часом, залишається проблема перехідного правосуддя. Тобто за все те, що відбувалося весь цей час в Україні, хтось має нести відповідальність. Інакше ми в міжнародному суспільстві не зможемо співіснувати з громадянами Росії. Власне, перехідне правосуддя — це одна з найбільших тем, які вже ми ведемо зараз і які ми ще будемо багато років висвітлювати, розслідувати, нагадувати.
Байо, Франція, жовтень 2022. Церемонія вшанування загиблих воєнних кореспондентів. Щороку там відкривають памʼятник із їхніми іменами, у 2022 там вшановували і Макса Левіна
Тому що ці злочини проти українців поки що залишаються безкарними. А деякі злочини, на жаль, за міжнародним правосуддям неможливо навіть кваліфікувати як злочини”.
Доводилось рятувати життя військовому і їсти мерзлі сосиски
З кожного відрядження на фронт Інні є що розповісти і свої слова проілюструвати. Наприклад, це фото за 18 лютого 2015 року. Українські військові почали вихід із Дебальцевого.
“І от в той день ми, група з, мабуть, 20 журналістів і продюсерів, стояли в Бахмуті на трасі, яка веде з Дебальцевого. Виїхав гусеничний броньований тягач, його ще називають мотолига, а на ньому військових — як горобців. Мотолига почала розвертатись на дорозі, зад підкинуло і один військовий в сальто злетів назад. Я подумала, що його зараз просто переїдуть. Побігла через дорогу до них, махаючи руками, сподіваючись, що водій побачить. Військовий лежав поперек дороги, якою на швидкості носились машини. Я поставила всіх стояти довкола військового, щоб водії з відстані бачили, що на дорозі щось відбувається. Ну, і почала приводити його до тями. Ми тоді ще з воєнкорами обговорювали мій вчинок. Воєнний журналіст — це цивільний, тут все просто. Ти можеш подати бинт, а патрони — ні”.
Дебальцеве, Інна тоді врятувала військового
Інна свою роботу любить, попри обмеження, страх і ризик. Наприклад, згадує про те, як довелося п’ять годин стояти на вулиці в мінус 25. І все заради того, щоб попросити дозволу у головного хірурга знімати в лікарні.
“Тоді ще було АТО, це було в Авдіївці у 2017 році. Головний хірург АТО тоді був на операції, а нас без його дозволу не пускали в шпиталь. Тому я та колега фотограф Маркіян Лисейко стояли весь цей час на вулиці. Я і зараз пам’ятаю, як тоді промерзла. А ще страшенно хотілося їсти. З їжі у нас були сосиски, які замерзли. Їх ми й жували, льодяні. І поруч постійно гупало, було страшно, що будь-якої миті сюди прилетить. А коли хірург нарешті до нас вийшов, було вже темно. Ми разом покурили, поспілкувалися і лікар дозволив нам знімати. Ті репортажі вийшли тоді на Associated Press”.
Другий день народження
16 лютого Інна Варениця вважає своїм другим днем народження. Напередодні повномасштабного вторгнення вона з колегою для Associated Press знімали Ольгу Сімонову, в минулому громадянку Росії, яка стала військовослужбовицею 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
“Вона, чомусь мені здалося, не дуже хотіла, щоб саме я знімала її. Але ми кілька разів до неї їздили й в підсумку поспілкувалися. І от ми закінчили свою роботу, вийшли від неї, дійшли до краю посадки, де на нас чекав водій. Крім мене був фотограф і пресофіцер бригади, Назар Ільницький. Ми вже мали їхати, але помітили неймовірний захід сонця і задивились на нього. А позаду нас була посадка. І за мить ми почули свист, це була міна, яка перелетіла цю посадку, перелетіла нас і впала за 30 метрів перед нами. Колеги кажуть, що вони бачили її дуже чітко. Я ж, коли почула свист, побігла в окоп. Добре, що уламки не полетіли в наш бік. Ми мовчки сіли в машину і поїхали. Потім було листування з редакторкою АР, яка наполягала, що лінію фронту треба називати англійською “not the front line, but contact line”, і ми були в шоці. Ми щойно могли загинути. Особисто у мене було відчуття другого дня народження. До речі, мій день народження наступного дня. У день мого народження ми збиралися знімати танкові навчання. Ми тільки встигли доїхати до цього місця, побачили десь один постріл вдалині й раптом всі танки поїхали по тривозі. Тоді кілька прифронтових сіл і міст — Станиця Луганська, Врубівка і поблизу Маріуполя — обстріляли. І саме тоді почалася ескалація на Сході. Ми зрозуміли — війна загострюється”.
Краматорськ, липень 2022
Тоді репортаж про військовослужбовицю не вийшов. Заява Путіна, наступ російської армії, вибухи. За пів року Ольга Сімонова загинула на Херсонщині. І матеріал про захисницю все ж таки побачив світ лише після її смерті.
Історія з села Мотижин, яке двічі було під окупацією
Згадує Інна ще випадок, який трапився з нею і колегою на початку повномасштабної війни, коли вони хотіли потрапити в Бородянку.
“Макс Левін розповів, як він туди заїхав напередодні, але тоді було зрозуміло, що можемо доїхати тільки до Макарова, бо Бородянка вже була окупована росіянами. І ми поїхали дорогою через село Мотижин, це перед виїздом на Житомирську трасу до Макарова. Там побачили три розстріляні машини, в кожній було по одному трупу: у двох автівках чоловіки, в третьому — жінка. Вже темніло і я розуміла, що, мабуть, краще не їхати далі. Ми повернулися в село, на перший погляд воно виглядало абсолютно порожнім, зовсім нікого не було. Водій сказав, що всі жителі виїхали. Мотижин був окупований кілька днів, потім росіяни вийшли з села, а потім знову зайшли, вже майже на місяць. Я кажу, що хтось має тут бути. І тут бачу — одна тінь промайнула біля криниці, потім друга за кутком будинку. Зрештою я вийшла з машини та підійшла до одного подвір'я. Там за парканом побачила двох чоловіків, зайшла до них, розговорилася. Потім до нас ще хтось прийшов. А коли я вийшла на вулицю, то побачила кілька десятків людей. Дехто з жінок плакав, були такі, хто кричали.
Бишів після авіаудару, Київська область, березень 2022
Вони розпитували, хто ми такі, не вірили, що свої. Думали, що ми заслані, бо автівка наша була з донецькими номерами, мій водій був з Бахмута. Жінки з дітьми переймалися, чи не здамо їх росіянам по дорозі. Ми зняли невеликий матеріал і паралельно я керувала тими, хто хотів виїхати з села. За нами поїхало три машини з людьми. Наступного ранку ми хотіли знову потрапити у Мотижин. Але вже не змогли, бо туди знову зайшли росіяни, і там були перестрілки, його мешканці жили в окупації ще місяць”.
Хочу працювати з темою перехідного правосуддя і мрію написати книгу
Найближчим часом Інна планує запустити проєкт про те, як говорити з дітьми про втрату батьків.
“Як я вже згадувала, це особиста історія. Вже почала його записувати, скоро, сподіваюся, він публікуватиметься у одному з українських ЗМІ. Насамперед, це важливо для нас, для українців.
Інна і Левко
По-друге, я мрію написати книгу. Це не буде книга про те, як ми працюємо чи про історичні події. Це буде книга для дітей. Це те, як ми, батьки, пояснюємо дітям цю війну. Вона буде написана на документальній основі, тобто це казка, але в її основі реальна історія. І третє — я хочу працювати з темою перехідного правосуддя, а це суди над тими хто, власне, скоїв ці воєнні злочини в Україні. Я сподіваюся, що колись я робитиму репортажі з міжнародного суду”.
Свої в Telegram 
